Вадим Собко – Зоряні крила (страница 41)

Вислухавши відповідь Полоза, Валенс глянув на Бабата:

— Що скаже товариш Бабат?

— Ми ще не маємо практики будування таких високих тепляків, — повільно і обережно відповів Бабат. — Слід зважити на те, що конструкція дерев'яна, а дерево — дуже нетривкий матеріал. Я б радив добре підготувати і організувати всі роботи, щоб весною швидкими темпами закінчити будівництво.

Валенс помовчав.

— Ви думаєте, ця справа безнадійна?

— Не безнадійна, але дуже рискована.

Валенс перевів погляд на Полоза. Той зрозумів це як запрошення висловитися.

— Товариш Бабат сказав цілком справедливо — справа це рискована. Але одна справа, коли я стрімголов кидався з моста у воду, — не знаючи, де глибина, де корчі, де палі, — і зовсім інша справа, коли я на підставі точних розрахунків збираюся будувати тепляк. Я відповідаю тут за кожну людину на своїй дільниці і за строки будівництва.

— Ви проглядали проект? — круто повернувся Валенс до Бабата.

— Правильність розрахунків у даному разі нітрохи не зменшує небезпеки.

Валенс ще хвилину подумав.

— Слухай, Полоз, — сказав він, несподівано переходячи на «ти» і сам не помічаючи цього, — зараз я дозволю тобі будувати цей тепляк. Тут рискнути ми маємо право. Але за все це відповідатимеш тільки один ти.

Я дозволяю тобі подумати і відмовитися. Ще не пізно. Завтра відмовитися тобі я вже не дозволю.

— Дякую, — сказав Полоз, встаючи, — дуже дякую, Одверто кажучи, на інші умови я і не розраховував.

Бабат зробив короткий рух, і Валенс його помітив.

— Ви маєте щось заперечити?

Бабат похитав головою, і не можна було зрозуміти, схвалює він чи заперечує. Валенс не допитувався.

— Мені можна йти?

— Так. У кабінет товариша Бабата. Там складеш доповідну записку і прикладеш до неї копію проекту. Завтра матимеш писаний дозвіл.

Сергій Павлович Матросов був сивий, але ще нестарий чоловік. Він завжди курив довгу топку люльку і, хвилюючись, покусував мундштук рівними міцними зубами, трохи жовтуватими від тютюну.

Матросов прожив довге життя, прожив чесно, ніколи не уникаючи бою, і тепер, обраний секретарем парткомітету будівництва, почував себе все тим же командиром великого озброєного загону.

Для Віри Михайлівни він був керівником і порадником, людиною, до якої можна звернутися у найвідповідальнішу хвилину життя, знаючи, що завжди одержиш допомогу. В той вечір вона навмисне запросила його до свого кабінету: з хвилини на хвилину мав приїхати Полоз, а Соколова і Матросов нетерпеливо чекали наслідків його розмови з начальством.

Адже це саме Матросов наполіг на тому, щоб рискнути і спробувати збудувати тепляк, коли Полоз розказав йому про свої вагання. Адже саме він порадив Соколовій послати Полоза в Київ затвердити проект тепляка. Ця справа ставала тепер уже не тільки справою одного інженера Полоза.

І саме тому так напружено чекали вони, поки інженер приїде зі свого короткого відрядження.

— Ми пішли на дуже великий риск, — говорила Соколова. — Я майже певна, що нам не дозволять, а як ми тоді викрутимося — і не знаю.

— Пусте, — відгукнувся Матросов. — Партія вчить нас дерзати у всякій справі, а інакше і справжнього поступу вперед бути не може. А там Валенс сидить. Я його давно знаю. Дозволить.

В цю мить без стуку прочинилися двері. Полоз зайшов у кімнату, веселий, збуджений.

— Ну що? — разом запитали Соколова і Матросов.

Полоз поклав на стіл портфеля, витяг з нього великий аркуш паперу, де в кутку темнів напис: «Затверджую. На повну відповідальність виконроба Полоза».

РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ

Тепер Марила добре знала, що саме їй треба робити. Після тієї знаменної розмови з Крайнєвим вона дивно змінилася, більше намагаючись бути на самоті. Друзі і співробітники відзначили цю аміну, але не надали їй особливого значення. Тільки Валенс інколи похитував головою, зустрічаючи замислену Марину в коридорах інституту.

А вона тепер взагалі уникала зустрічей, розмов, суперечок. Акуратно і точно виконувала всю призначену їй поточну роботу, а думки її завжди були там, у невеликому кабінеті, де на просторому аркуші паперу вже намітилися перші котурн майбутнього літака.

У принципі своє завдання Марина вирішила швидко і не вагаючись. Те, що так бентежило Крайнєва, здавалося їй зовсім простим і зрозумілим. Для неї було цілком ясно, що найбільшого успіху можна досягти, надавши машині форми літаючого крила. Правда, позбавлений фюзеляжу літак міг легко втрачати рівновагу, але Марина мала надію розв'язати і це досить складне завдання.

Робота її полегшувалася тим, що прекрасно систематизовані і розроблені дані дослідів Крайнєва були до її послуг.

І щодня, відразу ж після роботи, Марина поспішала у свою кімнату.

Марина знала, що жодної зайвої секунди немає в неї. Вона працювала напружено, гііби в лихоманці, все-таки примушуючи себе перевіряти кожен крок, кожен розрахунок, щоб не зробити помилки.

Літак мав бути чудовою машиною, бездоганно точною у польоті і цілком безвідказною. Марина ясно уявляла його, і серце її стискалося в передчутті слави.

Валенс зайшов до її кабінету одного пізнього вечора, коли в усіх коридорах інституту вже погасили вогні. Він обережно постукав і терпляче чекав, поки Марина відгукнеться і дозволить йому зайти, але все ж встиг помітити різкий рух, яким кинуто було газету на великий аркуш ватманського паперу. Жодним словом ній по виявив здивування з такої недовіри. У кожного з співробітників інституту могли бути свої особисті роботи чи проекти.

Валенс прийшов до Марини у невеликій, але цікавій справі: один з інженерів подав проект нового крила для літака, і директор хотів почути думку Марини щодо цього проекту.

Спочатку дівчину знервував нежданий прихід директора. Валенс забирав у неї дорогоцінний час, відволікав од основної роботи. Проте за мить Марина вже заспокоїлася — справа, з якою прийшов Валенс, була дуже цікавою і багато в чому повчальною.

Дівчина побіжно глянула на рисунок, відзначила оригінальність його і попросила Валенса залишити це креслення для детального розгляду — за кілька днів вола зможе дати навіть писані зауваження.

Валенс охоче погодився. Тему розмови було вичерпано. Настала хвилина мовчанки. Директор встав із стільця, і Марина теж підвелася з крісла. Незграбним рухом зачепила газету, і вона з тихим шарудінням з'їхала на підлогу, відкриваючи величезний аркуш ватманського паперу і вже майже накреслений літак.

Валенс глянув і здивовано спинився:

— Ви конструюєте новин літак?

Марина мовчала. Як сердилася вона на себе в цю мить за свій недоречний, незграбний рух! Валенс дивився здивовано, зацікавлено. Ще мить, і він підійде до столу і стане розглядати креслення.

— Так, Адаме Олександровичу, — сухо промовила Марина, — я працюю над новою конструкцією літака, але до закінчення цієї роботи я б не хотіла її комусь показувати. Вас я теж дуже прошу нікому про неї не говорити. Незабаром я закінчу і проситиму вас дати мені змогу зробити доповідь на вченій раді інституту.

Хвилину Валенс дивився на Марину, обмірковуючи відповідь, потім схвально хитнув головою:

— Прошу.

Він сказав тільки це слово, повернувся і пішов до дверей. І раптом усі сумніви, всі думки, які досі тривожили Марину, нахлинули на неї широким потоком. Захотілося спинити Валенса, попросити нікуди не йти, вислухати її, допомогти розібратися у власних думках.

Ледве чутні кроки Валенса зникали у нічній тиші. Ось уже зникли вони, ось уже тільки неспокій, відгомін руху залишився в коридорах.

Марина опустилася в крісло. Дівчині було над чим замислитися, було чого вагатися. Від недавнього часу в неї раптом зникла впевненість у правильності вибраного шляху. Чи дасть літак типу літаючого крила велику швидкість? Чи не повториться знову історія з винайденням винайденого?

Марина вийшла з-за столу і підняла з підлоги газету. Акуратно згорнула її і поклала поруч з кресленням. З тонких, ледве помітних ліній і пунктирів на папері в'язалися контури дивовижного літака. Марина провела рукою по білому ватману, і їй здалося, ніби метал бойової машини тремтить під її пальцями.

РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ

Шість стахановських бригад було перекинуто на п'яту дільницю для будівництва тепляка. Всі роботи йшли у напруженому, досі небаченому на будівництві темпі. Шість бригад, одна від одної краща, з ранку до ночі поралися біля свіжих пахучих дощок і колод. Виконроб Полоз тепер майже не ночував дома. Вдень і вночі його можна було знайти біля тепляка або в маленькому будиночку контори п'ятої дільниці.

Соколова і Матросов були частими гостями у виконроба Полоза. З Києва телефоном теж частенько запитували про долю ТЕЦ'у, і таким чином тепляк опинився в центрі всіх розмов, суперечок і думок. І чим вище здіймалися дощані стіни його, тим більше хвилювався Полоз, тим суворішими ставали обличчя діда Котика і інших бригадирів.

Сорок шість метрів заввишки мусив мати тепляк. Вітри високостей налітатимуть на нього з усією силою. Кожна стіна являтиме собою ніби велетенський парус.

Для того щоб ця величезна сила не перекинула, не зруйнувала легку конструкцію, Полоз вирішив закріпити тепляк тросами-відтяжками так, як закріплюють високі радіощогли. Закріплена таким чином конструкція набувала великої міцності, і можна було не боятися найсильніших вітрів.

Одного січневого морозного ранку дід Котик із своїми синами, як завжди, прийшов на роботу. В той день тепляк здавався величезною коробкою без два. Стіни вже було виведено у всю сорокашестиметрову височінь. Зовні вони були закріплені товстими тросами-відтяжками. Солом'яні мати закривали дошки. Саме вони мусили зберігати тепло. Тепер треба було закінчити стелю і пустити пару з локомобілів, які вже стояли всередині тепляка.