Вадим Собко – Зоряні крила (страница 43)

Соколова І Полоз виходили в антрактах у фойє, ходили довгими коридорами, але розмовляли мало, заглиблені у свої думки. Захоплені роботою, вони рідко могли собі дозволиш таку розвагу, як театр. Саме тому кожна поїздка в місто ставала чимсь визначним, загострювала думки, примушувала уважніше ставитися до себе і друзів.

Почалася остання картина, найвиразніша картина усієї вистави, де моряки миють свій корабель, щоб чистим віддати його морю. Полоз сидів нерухомо і раптом відчув, як тонка непрозора плівка затягає його очі.

Та ось зникли лінкори, і чорний абрис останнього есмінця закрили грайливі блискучі зайчики на поверхні води.

Полоз зітхнув і глянув на Соколову. В залі пролунали останні слова команди. Моряки рушили в далеку путь, несучи біля сердець прапори своїх бойових кораблів, — і завіса поволі опустилася.

Зал освітився. Підтримуючи під руку Соколову, Полоз провів її до роздягальні. Машина чекала біля дверей театру. За кілька хвилин їх поглинула темрява ночі.

Деякий час у кабіні панувала тиша. Образи драми все ще жили в уяві. Трагічна мужність моряків примушувала хвилюватися.

— Я думаю, — несподівано порушила тишу Соколова, — дуже страшно знищувати машини. Це нагадує вбивство беззахисної довірливої істоти. Треба мати неймовірну силу і почуття обов'язку, щоб зважитися на де. Я зараз так добре розумію вагання Гайдая, ніби сама була на його місці.

Полоз промовчав, але про себе відзначив, що думки його цілком збігаються з словами Соколової. Розмова тривала, і несподіване порозуміння утворимося між бесідниками. Здавалося, і не треба закінчувати думку, щоб тебе зрозуміли цілком.

Машина виїхала на горб. Вдалині замерехтіли вогні будівництва, і розмова увірвалася. Вогні наближалися. Вони пролітали біля машини ясними сполохами, інколи сплітаючись у химерні сузір'я. Авто круто завернуло, здіймаючи хмару сухого снігу, і спинилося.

Інженер вийшов на тротуар, глибоко вдихнув морозне повітря і глянув на небо. Зорі, зелені, яскраві, горіли зовсім недалеко. Вони всі здавалися однаковими, тільки червонуватий Марс дивився на землю, як розгніване, налите кров'ю око.

Соколова стала поруч Полоза. Машина від'їхала. Іти додому не хотілося. Проте мороз, дзвінкий і лютий, поколював шкіру гострими голками і захоплював подих.

Вони йшли сходами вгору, йшли спокійно, не поспішаючи. На другому поверсі, біля квартири Полоза, спинилися. Трохи постояли мовчки, не знаючи, слід уже прощатися чи ні.

— Зайдемо до мене, — несподівано для самого себе просто сказав Полоз.

Сказав — і сам зразу злякався своїй сміливості. Мабуть, зараз Соколова розгнівається на нього, піде по себе додому, і сьогодні вже більше нічого сказано не буде.

Але Соколова не розгнівалася. Вона глянула на свого супутника і зробила крок до дверей.

Полоз провів несподівану гостю у свій кабінет — кімнату з більш ніж скромним меблюванням, Інженер не знав, що говорити, як тепер поводитися з гостею. Він стояв біля столу і стежив за козиним кроком, кожним рухом Соколової.

— Ну, що ж це ми замовкли? — несподівано спинилася вона біля Полоза.

Полоз глянув на її обличчя і відчув, як всередині йому все похололо. Такою гарною він ще ніколи не бачив Соколову. З'явилося бажання от так, раптом, обняти її і поцілувати ніжно і міцно.

Полоз почервонів, бо в очах Соколової прочитав, що вона розуміє його думки. Що тепер буде вона про нього думати?

А як залагодити справу, Полоз не знав. Розумів, що просити пробачення смішно, але навіть слова вибачення не йшли йому на думку.

— Я зараз піду додому, — сказала Соколова, і Полоз зрозумів, що марна річ просити її залишитися. Він мовчки допоміг Соколовій одягтися.

Віра Михайлівна відчинила двері і зупинилася на порозі. Озирнулася, глянула на Полоза і не могла втриматися від усмішки — обличчя інженера було похмурим, розпачливим.

— Спокійної ночі, — сказала Соколова, і двері зачинилися за нею.

Полоз хвилину стояв біля дверей, слухаючи її кроки. На третьому поверсі стукнули двері. Все затихло.

Полоз повернувся в кабінет. Усьому виною тільки він сам, він і більше ніхто. Полоз ходив по кімнаті, ходив, аби тільки чимсь розважитися, забутися. Він не думав про пізній час. Спішився біля полу, де раніше стояла Соколова. Спинився, прислухався на мить і раптом здригнувся. Нагорі, на третьому поверсі, у Соколової, ясно чулися повільні кроки. Кинувся до телефону, хотів подзвонити, але не наважився.

Наверху ходили спокійно, ритмічно, повільно.

РОЗДІЛ СІМНАДЦЯТИЙ

Аркуші паперу шаруділи і самі звивалися у трубки. Щоб можна було краще розглянути проекта нового літака Марини Токової, довелося на куточки паперу покласти важкі книжки. Крайнєв розглядав аркуш за аркушем, інколи спиняючись на якомусь особливо цікавому місці. У великому блокноті вже кілька листків було списано зауваженнями. У кабінеті стояла тиша, коли-не-коли порушувана шелестом паперу.

Юрій працював швидко і зосереджено — до початку засідання вченої ради інституту залишалося біля години.

Всі члени ради вже встигли ознайомитися з проектом. Крайнєв, голова ради, проглядав його останнім.

Перед ним лежав аркуш, де літак було намальовано в зібраному вигляді. Струнка і граціозна машина вимальовувалася на папері.

Крайнєв ще раз проглянув пояснювальну записку. Все було просто і зрозуміло. Він відсунув набік книжки, які притримували аркуші, і креслення самі згорнулися у тугий сувій.

Відкинувся на спинку крісла і глибоко замислився. Незважаючи на ясність проекту, ще багато запитань слід було розв'язати інженерові Крайнєву. Кілька хвилин в кабінеті стояла цілковита тиша. Крайнєв сидів нерухомий, ніби з каменю вирізьблений. Обличчя його стало суворим. Довгі вії опустилися вниз.

Раптом він ворухнувся і простяг руку до телефону. Марина відгукнулася зразу ж. Вона була збуджена, радісна, вона чекала цього засідання вченої ради, як свята своєї довгожданої і заслуженої перемоги.

Проте вона знала, що перемога сама не прийде. Право на свято треба було завоювати. В голосі її Крайнєв відчув тривогу.

— Зайдіть на хвилинку до мене, — попросив Юрій, — я маю до вас невідкладну справу.

— Це стосується мого проекту?

— Так.

— Всі розмови про проект я відкладаю до засідання вченої ради.

— Дуже прошу пробачення за те, що потурбував вас, — сухо сказав Юрій і поклав трубку.

Різка відповідь Марини не здивувала його. Непокоїло інше. Саме побоювання за Марину, бажання допомогти їй хвилювали зараз Крайнєва.

А в тому, що Марина потребує допомоги, сумніву бути не могло. Надто багато проектів пройшло через руки Крайнєва, щоб він міг помилитися. Шкода, дуже шкода, що Марина відмовилася прийти.

Юрій перегорнув сторінки блокнота. Вони були списані великими, схожими на дитячі вправи літерами. Згорнув блокнота, поклав у стіл.

Двері відчинилися. Юрій підвів очі і раптом зустрівся з очима Марини.

— Я вас слухаю.

Слова Марини прозвучали, як виклик.

— Я хочу порадити вам зняти з сьогоднішнього засідання вченої ради обговорення вашого проекту.

— Ви думаєте, що вченій раді ніколи займатися такими дрібницями?

— Ні, я не думаю цього. Я хочу вам допомогти.

— Наперед дякую. Ви дуже люб'язні.

— Ви не дали мені договорити. Я хочу врятувати вас від провалу.

Марина зблідла.

— Що ви цим хочете сказати?

— Мені дуже неприємно це говорити, але сказати я мушу, бо іншого виходу в мене немає. Ви будували свій літак по принципу літаючого крила і розраховували на те, що він дасть велику швидкість. Щодо цього я маю сумнів, але сперечатися тут не можна, бо перевіряється це лише практикою.

— Цілком справедливо, — погодилася Марина.

— Але є проблема, яку ви не розв'язали зовсім. Це проблема рівноваги літака в польоті, особливо на віражах.

— І які ж ваші висновки?

— Висновок дуже сумний! — літак такої конструкції втратить рівновагу і управління коли не при першому, то напевне при другому повороті.

— Дозвольте не погодитися з вами. — Марина дивилася на Крайнєва насмішкувато. — За півгодини засідання вченої ради. Я певна, що кожне ваше зауваження дістане з мого боку і з боку членів ученої ради вичерпну відповідь. Це все, що ви хотіли сказати?

Крайнєв похилив голову.

— Так. Усе.

Марина глянула на Крайнєва, на темне волосся з іскрами сивини, на велике обличчя, і незвичний вираз суму в очах інженера вразив її. Проте зараз уже ніколи було думати про причини цього суму.

— До скорого побачення на вченій раді. Цікаво, ви… ціле життя будете так… суб'єктивно ставитися до моїх проектів?

Крайнєву аж подих захопило від образи. Все-таки він зумів стриматися і сказати тихо і спокійно:

— Дуже шкода, що ви не хочете зараз послухати мене.