Вадим Собко – Зоряні крила (страница 37)

РОЗДІЛ ШОСТИЙ

Службовий кабінет начальника будівництва містився на третьому поверсі у великому будинку головної контори. З вікон його, які виходили на південь і захід, було видно всі основні об'єкти будівництва. За дільницями будівництва відразу ж починався степ, вкритий шаром снігу.

Коли сонце спускалося до обрію і, немов важка розпечена куля, повисало у млистій сині, все на будівництві ставало червонуватим, рожево відсвічував сніг і ясною загравою пломеніли дзеркальні вікна головної контори. У такі хвилини любила Віра Михайлівна підійти до вікна і дивитися на степовий простір, аж доки не зникнуть на снігу мінливі багрянці.

Велика робота забирала весь її час, все життя, і рідко вдавалося викроїти такі хвилини спочинку.

І тоді, коли виконроб Гучко зайшов, не питаючи дозволу, до кабінету начальника, Віра Михайлівна саме стояла біля вікна, милуючись казковим ландшафтом вечірнього стену.

В ту мить, коли в кабінеті з'явився Гучко, сонце зайшло. Обірвалися довгі промені, погасли багрянці за вікнами, зникла казка, і знову прослався там буденний і звичайний, білим снігом укритий степ.

Віра Михайлівна відійшла од вікна і повернула вимикач. Кабінет освітився. Гучко потупцювався на місці і сів у крісло.

Було навіть дивно, куди це поділася та красуня, що стояла мить тому біля вікна. На Гучка дивилася висока струнка жінка у сірій сукні. Обличчя її було безперечно красиве, але суворе і підкреслено спокійне. Тільки коси, буйні золоті коси ніби ввібрали в себе червоне сонячне світло.

— Я слухаю вас, Карпе Івановичу, — сказала Соколова, сідаючи в крісло навпроти виконроба.

Гучко розправив вуса, ніби видушуючи з них краплі води, і сказав:

— Справа дуже проста, Віро Михайлівно, хочу сказати вам одну штуку, яка безпосередньо стосується нашого будівництва.

— Я вас слухаю, — невиразно сказала Соколова.

— Наш завод має бути готовий першого травня, — продовжував Гучко. — Це термін, визначений наркоматом. Але той же наркомат проект ТЕЦ'у прислав тільки кілька днів тому. Очевидно, до першого травня ТЕЦ збудувати ми не встигнемо. Отже, я гадаю, всі останні об'єкти слід орієнтувати не на перше травня, а на строк вивершення ТЕЦ'у, без якої пуск заводу так чи інакше неможливий.

Соколова слухала мовчки, жодним словом чи рухом не виказуючи свого ставлення до пропозиції виконроба кузні, Гучко говорив далі:

— Це дасть величезну економію і полегшення всієї роботи…

— На скільки процентів виконано план робіт на кузні? — несподівано перебила мову співбесідника Соколова.

Гучко спинився, знову погладив вуса, здивовано розвів руками.

— Я не бачу прямого зв'язку між цим запитанням і нашою попередньою розмовою.

— А я бачу, — дивлячись інженерові просто у вічі, відказала Соколова. — Думаю, що і вам цей зв'язок знайти не важко. Так на скільки ж процентів виконано план робіт на кузні?

Гучко не поспішаючи поліз у кишеню, витяг пенсне, поліз у другу кишеню, витяг блокнота, довго гортав його сторінки і нарешті сказав:

— На жаль, зараз точно визначити не можу. Не взяв з собою відповідних матеріалів.

— А приблизно? — Голос Соколової звучав невблаганно, і Гучко зрозумів, що відповісти все-таки доведеться.

— Приблизно процентів на п'ятдесят п'ять.

Соколова посміхнулася стримано, трохи глузливо, але обличчя її відразу ж потемнішало.

— За таку відповідь, — сказала вона, — мені слід було б зняти вас з роботи, але зараз я цього ще не зроблю. Роботи по кузні виконано на сорок один процент, і ви знаєте це не гірше за мене. А за планом мусило бути п'ятдесят шість. Невже і тепер ви не бачите зв'язку між моїм запитанням і вашою пропозицією?

— Але ж зрозумійте. ТЕЦ не буде готова до першого травня…

— Хто це верзе такі нісенітниці? — проговорив Полоз, заходячи до кабінету. — А, це ви, Карпе Івановичу. Я так і думав.

— А ви що, бетонувати в такий мороз будете? — нітрохи не збентежився Гучко. — Та воно ж розпадеться все чисто, як потепліє.

— Оце вже не ваша печаль, — розсміявся Полоз. — Була б кузня, а ТЕЦ буде.

— Ви сподіваєтеся дати струм першою травня?

— Не сподіваюся, а певен.

— Наша розмова, — сказав Гучко, встаючи з крісла, — набирає характеру водевілю. Ви дозволите мені зайти до вас іншим разом? Хоч би завтра зранку…

— Так, я чекатиму вас завтра об одинадцятій з усіма матеріалами про хід будівництва на вашій дільниці, — підкреслила Соколова.

Гучко нічого не відповів, тільки вклонився ледве помітно і не озираючись пішов. Двері хряснули стримано, люто.

Полоз пройшовся по кабінету, потираючи почервонілі від морозу руки. Соколова мовчки стежила за ним.

— Він що, просив відкласти строк будівництва, посилаючись на відсутність ТЕЦ'у? — спинився посередині кабінету Полоз.

— Авжеж. Йому це нічого не допоможе. Але як ми впораємося з будівництвом ТЕЦ'у в термін, я ще не знаю.

— І я ще не знаю, — весело відповів Полоз.

— Тут нічого усміхатися, Полоз, — справи дуже і дуже погані. — Голос Соколової звучав так серйозно, що усмішка мимоволі зникла з уст інженера.

— Справа серйозна, але кидатись у паніку нічого, — цілком спокійно відповів він. — Є в мене в голові один проект, і за пару днів я доповідатиму про нього особисто вам, товаришу начальник будівництва. А до того часу прошу голову собі не сушити, а доручити цю справу мені.

— Ти не можеш зараз сказати?

— Не можу, — похитав головою Полоз. — Є тут на будівництві нашому дід Котик, мені спочатку з ним проконсультуватися треба.

— Як хочеш, але строку тобі дається тільки три дні.

— Встигнемо.

Задзвонив телефон. Соколова взяла трубку.

— Матросов просить зайти до нього в партійний комітет.

Вони встали обоє одночасно. Соколова глянула на Полоза і несподівано збентежилася, сама не розуміючи чого. Полоз теж відчув себе якось ніяково.

— Так, ще і з Матросовим мені неодмінно порадитися треба, — проговорив він і зніяковів ще більше.

Мить вони мовчали. Соколова отямилася перша. Рвучко відсунула крісло і вийшла з-за столу.

— Бувай здоров, — сказала вона, простягаючи Полозові руку, — чекаю тебе з твоїм проектом.

Полоз не міг відповісти нічого. Він потис руку Соколовій, і йому дуже хотілося, щоб тоненька тепла долоня на мить затрималася в його широкій руці. Але цього не трапилося. Не затримуючись іі на мить, Соколова вийшла з кабінету.

Полоз глянув їй услід і міцно потер рукою чоло.

РОЗДІЛ СЬОМИЙ

Марина вийшла з поїзда на київському вокзалі ранком холодного і вітряного зимовою дня. З неба, затягнутого. важкою пеленою хмар, сіялася дрібна крижана крупа.

Київ зустрічав Марину непривітно. Місто здавалося сірим, безбарвним. Міцний мороз примушував ховати у комір обличчя, і тому люди теж здавалися непривітними.

Марина перейшла площу, сіла в таксі і сказала шоферові їхати в готель, де для неї було замовлено номер. Вулиці пробігали за вікнами машини, але Марина не звертала на них жодної увага. Інколи вона сама не вірила тому, що от уже приїхала до Києва, їде до готелю, а потім поїде в інститут до Крайнєва, до того самого Крайнєва, який так недавно безжалісно поламав усі її плани.

Як це все трапилося? День за днем пригадала Марина всі останні події свого життя.

Тоді з Криму вона приїхала в Ленінград і, не заставши матері дома, поїхала до неї просто в клініку. Треба було негайно порадитися з нею, бо сама Марина заплуталася остаточно в своїх думках і вирішити нічого не могла. Сподівалася почути від мами слова втіхи, прості і рідні, схожі на слова, якими втішають дітей. Мама і тільки мама могла заспокоїти її і знову все поставити на свої місця.

Але Ольга Григорівна вийшла з операційної як ніколи втомленою. Дивилася на дочку і всміхалася радісно і ласкаво, але так знесилено, що Марина не наважилася розповісти все відразу. Потім раптом вирішила, що приховувати тут нічого, набрала повні груди повітря і одним духом розповіла все. Відповідь матері вразила її.

— Тобі треба на якийсь час зовсім залишити власну роботу і їхати до Крайнєва вчитися.

Ці слова бриніли у вухах Марини, і забути їх було неможливо. Тоді вона хотіла щось заперечити, але Ольгу Григорівну знову покликали в операційну, і дівчина залишилася сама. Через кілька хвилин їй сказали, що чекати професора Токову не слід — готувалася негайна і складна операція.

У себе в інституті Марина провела дуже довгий день. Переглянула свої роботи, багато креслень подерла і викинула, залишивши тільки кілька особливо цікавих, на її думку, цілком оригінальних. Підсвідомо вона вже готувалася до від'їзду, сама не припускаючи такої думки.

І пізно ввечері, коли мама приїхала з роботи, вони розмовляли про що завгодно, крім перспектив Марини. А коли, вже йдучи спати, Ольга Григорівна спитала: «Що ж ти думаєш робити далі?», Марина на мить запнулася, ніби їй нестало повітря, і зовсім несподівано для самої себе відповіла:

— Поїду в Київ.

І от вона вже їде по Хрещатику в маленькому таксі. Немов невблаганний вир схопив, закрутив її і викинув у цьому незнайомому місті.