Вадим Собко – Зоряні крила (страница 38)

У номері Марина переодяглася, розклала свої речі і на хвилину сіла спочити.

… Значить, зараз почнеться найстрашніше. Зараз їй треба вийти з готелю, сісти в трамвай і їхати в інститут стратосфери. Чи вистачить сили в неї на цей короткий, але такий важкий шлях?

Марина вийшла з готелю і повернула ліворуч до площі імені Калініна. По Хрещатику мчали машини. Вони створювали атмосферу діловитості і заклопотаності, вони трохи розважили Марину.

І раптом сталося несподіване. Марина йшла по самому краю тротуару і зразу стала як укопана. Довга блискуча чорна машина, сухо прошарудівши твердими шипами по асфальту, спинилася біля неї.

Перше, що побачила Марина, був широкий рукав військової шинелі. Потім дверці відчинилися, і знайоме обличчя визирнуло з машини.

— Дуже радий вітати вас у Києві, — привітно усміхаючись, сказав військовий.

Марина усміхнулася теж.

— Ви давно приїхали?

— Ні, тільки годину тому, — відповіла Марина.

— Зараз зібралися до Крайнєва?

Марина здригнулася.

— Так, в інститут стратосфери.

— Сідайте, я вас підвезу, — запропонував військовий так щиро і привітно, що Марина не вагаючись сіла в машину.

За три хвилини вона вийшла біля великого ґанку інституту стратосфери.

— Вітайте Крайнєва, — гукнув на прощання військовий.

Марина озирнулася. Матчина вже пливла по асфальту. Короткий, але важкий шлях було вже майже пройдено.

Валенс зустрів дівчину так, ніби був уже дуже давно знайомий з нею.

— Ви знаєте, — говорив він привітно і воднораз трошки лукаво, — я знав, що ви до нас приїдете, після всього того, що розказав мені про вас Крайнєв. Кімнату вам уже приготовано, і ключ ви можете щохвилини взяти у коменданта.

— Може, це було трохи самовпевнено, — спробувала захиститися Марина.

— Ні, — хитнув головою Валенс, — не приїхати ви не могли. І тут не в тому справа, хотіли ви чи не хотіли. Тут вирішували не ви, вирішувала ваша робота.

Вперше почула Марина таке точне визначення того, що почувала вона сама. І від того, що Валенс так добре і точно зміг зрозуміти її, тепле почуття вдячності ворухнулося в серці Марини.

— Ви пробачте мені квапливість, — сказав, встаючи, Валенс, — але я хочу разом з вами зробити невеличку екскурсію. Крайнєв зараз працює в аеродинамічній лабораторії. Давайте підемо туди. Оформити ваш перевід з Ленінграда ми встигнемо і завтра, а побачити, як Крайнєв продуває останню модель, можна не кожен день.

Марина підвелася поволі, немов піднімаючи на плечах величезну вагу. Вони вийшли поруч.

Лабораторія містилася у великому залі із скляною стелею. Аеродинамічна труба — довгий циліндр майже десяти метрів у діаметрі, покладений на бік, — займала майже все приміщення. Потужні вентилятори гнали через трубу рівний і могутній потік повітря, Модель літака, підвішена на тонких тросах, потрапляла в трубі в умови, цілком подібні до умов вільного польоту.

Вентилятори могли створити потік повітря якої завгодно швидкості. Виходило так, ніби повітря летить повз літак, а не літак у повітрі, проте для дослідів це не становило ніякої різниці. Крізь велике скло, вставлене в бік труби, можна було спостерігати літак, а найчутливіші прилади точно вимірювали силу опору моделі повітряному потокові.

Валенс відчинив перед Мариною двері і пропустив її вперед. Хвилюючись, зайшла вона до залу, швидко зорієнтувалася в лабораторії, зійшла східцями на невисокий поміст і спинилася перед великим склом.

Добре освітлена, пофарбована сріблястою фарбою модель літака висіла перед нею у трубі. Тонкі троси, які тримали її, були майже непомітними, і здавалося, ніби легкий сріблястий літак і справді летить вперед у великому циліндрі.

Жадібно, ніби боячись, що їй перешкодять, дивилася Марина крізь прозоре скло. Вона вже піала, що це остання конструкція Крайнєва — згусток його таланту і досвіду. Досвідчене око зразу могло оцінити всю економність конструкції цієї моделі.

Ревіння у трубі стало затихати. Випробовування наближалося до кінця. Марина все ще стояла біля великого скла, неспроможна відірвати погляду від літака.

Вона навіть не помітила, як Крайнєв і Валенс з'явилися на помості. Тільки коли вони стали поруч, вона озирнулася, зніяковіла і відірвалася від зорового скла.

— Дуже радий бачити вас, товаришко Токова, — сказав Крайнєв, простягаючи руку.

Тільки тепер Марина як слід роздивилася Крайнєва. Тоді, на дачі у Барсова, вона, вражена несподіваними висновками про свій літак, поспішила втекти, і образ Юрія Крайнєва майже не залишився в її пам'яті.

Тепер перед нею стояв ще молодий, дбайливо вдягнутий чоловік. Сивина, яка рано посріблила його виски, ніби підкреслювала ясний погляд і привітну, зовсім дитячу посмішку.

Марина мовчки простягла руку. Крайнєв продовжував говорити.

— Ви приїхали саме вчасно, — сказав він, — з завтрашнього дня все це будемо конструювати заново.

Сьогодні я, на жаль, одержав зовсім не те, на що розраховував. Тут доведеться майже все переконструювати. Тільки тоді, може, щось вийде, та й то певності в мене ще нема.

— Я приїхала в Київ випадково, так… проїздом, — нерішуче, зовсім збентежившись, сказала Марина.

Валенс глянув на неї і промовчав. Це ж йому на стіл поклала Марина папірця, де чорним по білому написано про її переведення з Ленінграда до Києва. Проте Валенс не поспішав висловити своє здивування.

— Шкода, дуже шкода, — серйозно сказав Крайнєв, — одверто кажучи, я дуже розраховував на вашу допомогу.

— Може, товаришка Токова ще подумає і залишиться працювати у нас, — обережно озвався Валенс.

Марина глянула на нього, і раптом вся кров кинулася їй в обличчя. Валенс опустив очі. Крайнєв, не розуміючи, глянув на Марину, потім на свого директора і не запитав нічого.

— Можливо, я ще подумаю і залишуся, — тихо, немов у великій провині каючись, сказала Марина.

— Це було б чудово, — щиро і просто відповів Юрій, — ви не уявляєте собі, скільки тут роботи і як нам потрібна кожна людина.

Вони вийшли з лабораторії і пройшли до кабінету Крайнєва.

А коли надвечір Марина Токова вийшла на вулицю, зимовий Київ здався їй затишним і привітним.

РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ

Чоловік сидів за столом у глибокому шкіряному кріслі. Велике скло закривало стіл, поблискувало під світлом лампи. Зелений абажур точно обмежував промені. Вони падали на середину стола, на папери, на красиву суху руку з довгими пальцями, тепло відбивалися у золоті вічного пера.

На високих вікнах, напівзакритих товстими шторами, мороз малював складні візерунки. Він опускався над містом важким туманом. Стовпи світла піднімалися від кожного ліхтаря. Світло в морозному тумані матеріалізувалося — до кожного променя можна було доторкнутися.

Люди затуляли роти рукавичками і поспішно проходили вулицями. Шофери одягли на радіатори своїх машин теплі шкіряні капоти.

Чоловік у кабінеті працював зосереджено, не відриваючись. Тиша панувала в кімнаті. Ніхто не ходив коридорами. У нічній спокійній роботі була несподівана урочистість. Наче намагаючись зберегти її, чоловік в кабінеті перегортав папери безшумно, і навіть подиху не чулося у великій кімнаті.

Чоловіка звали Андрій Васильович Бабат. Високе чоло, великі сірі очі, рівний ніс і скупо вимальовані губи. Чисто виголене підборіддя. Сивувате волосся зачесане вгору.

Телефон на столі задзвонив тихо, приглушено. Здавалося, ніби він не дзвонить, а ледве чутно шарудить, нагадуючи про себе.

Бабат узяв трубку. Відгукнувся, назвав своє прізвище, хвилину слухав, потім, відповівши: «Добре, зараз буду», поклав трубку на місце.

Трохи посидів нерухомо, наче щось зважуючи, відсунув шухляду і витяг велику на піку паперів. Рухи його були чіткі, стримані. Губи стиснулися міцніше, ніж звичайно.

Оглянув кабінет, немов перевіряючи, чи не забув чого, і пішов до дверей. Плечі і голова його начебто пливли у повітрі. Довга м'яка доріжка приглушувала найменший відгомін кроків.

Він вийшов у коридор, проминув кілька довгих, майже неосвітлених у цей нічний час прольотів і спинився біля високих дверей. На секунду завмер, взявшись за ручку, потім повільно, але впевнено прочинив двері.

Валенс чекав його, сидячи за столом. Андрій Васильович підійшов, сів у крісло і' розклав принесені папери перед собою. Він чекав, поки директор заговорить, щоб, як звичайно, зробити доповідь, одержати вказівки і піти.

Валенс глянув на нього, і Бабат сподівався вже почути звичні слова початку розмови, але директор мовчав. Бабат глянув здивовано, але сам починати розмову не наважився.

— Ви знаєте, Андрію Васильовичу, — якось незвичайно тихо і тепло сказав нарешті директор, — я дуже люблю отакий мороз і хугу і ці світлі промені на вікні, прорізані тінями сніжинок. Це ніби тінь самого вітру відбивається на склі.

Бабат сидів, здивований вкрай. Такого тону йому ще не доводилося чути в цьому кабінеті. Невже Валенс покликав його для ліричної розмови?

Директор помовчав, провів рукою по столу, немов розгладжуючи зелене сукно, дотягнувся до папірця, який лежав оддалік, і підніс його до очей.

— Так, — сказав він, і Бабат відчув, що голос і настрій директора змінилися, — я особисто люблю таку погоду, але виявляється, що багатьом нашим товаришам вона дуже не до смаку. Я одержав листа з будівництва Соколової. Цей лист адресовано мені особисто, він, так би мовити, напівофіціальний. Так от Соколовій ця погода дуже не подобається.