Вадим Собко – Зоряні крила (страница 36)

Юрій підійшов ближче, став біля ліжка. Ворухнулися довжелезні вії, розкрилися очі. Ганна дивилася на нього, ніби щось пригадуючи, щось дуже давно забуте, далеке…

— Ти? — несподівано тихо і кволо сказала вона. — Це ти?

— Я, Ганно, я, — поспішив відповісти Юрій, але вії вже знову опустилися, обличчя здригнулося і застигло.

— Що з нею? — схопився Крайнєв. — Вона заснула?

— Ні, знепритомніла. Для неї це надто велике напруження. Зараз ми її приведемо до нам'яті, але вам сюди довгенько не можна буде заходити. Одне тільки можу вам сказати: тепер я вже певен цілком — вона одужає. І навіть досить скоро одужає.

Лікар говорив чистісіньку правду, але багато в чому ще помилявся: Ганна одужувала не так скоро, як хотілося Юрію Крайнєву. Повільно, повільно, ніби загальмовані, починали працювати нерви, поверталася пам'ять, з'явилася усмішка.

І вперше побачивши цю усмішку і повіривши в одужання, Крайнєв упав перед ліжком на коліна і сказав:

— Ганно, коли б ти знала, яка ти мені дорога!

РОЗДІЛ П'ЯТИЙ

Поїзд покидав Севастополь. Помалу попливли назад вікна вокзалу, і приглушено стукнули на першому стику рейок колеса. По довгому жовтому коридору, встеленому пружною доріжкою, Марина дійшла до свого купе. Відчинила двері, зайшла і тихо опустилася на диван.

За вікнами пробігали темні тунелі, урвища гір, непрозора вода зеленої бухти. Швидкий поїзд Севастополь — Ленінград мчав на північ. У затишному вагоні прямого сполучення сиділа Марина, і глибока туга хмарою облягала її серце. Підводитися, розкладатися, влаштовуватися зручніше для далекої дороги пс хотілося.

Так сиділа вона на дивані, згадуючи події останніх днів. Тут було що згадати. Юрій Крайнєв кількома словами про марність зроблених винаходів збив, сплутав, розламав усю лінію її життя…

Але згодом, заспокоївшись, Марина почала розуміти, що інакше не міг вчинити Юрій Крайнєв. Інколи приходила думка про те, що йому навіть слід подякувати. Справді, він же врятував її від продовження нікому не потрібної роботи.

Проте почуття подяки до Юрія Крайнєва не могла знайти в своєму серці Марина. У почуттях її, у думках панував неймовірний хаос, і сама розібратися там вона не могла.

Найбільш образливим і болючим здавалося тс, що на якийсь час вся робота її мусила залежати від Крайнєва. Справді, коли вона почне винаходити щось нове, ще далі удосконалить свого літака, то де гарантія, що в інституті, де працює Юрій Крайнєв, вже давно не зробили подібних винаходів.

Вихід із цього становища, звичайно, був. Треба просто їхати до Києва, з'явитися до Крайнєва і ставати на роботу під його керівництвом.

Ні! Тисячу разів ні! Вона поїде в Ленінград і знову візьметься за роботу. Вона винайде нові конструкції і нові принципи…

«А потім виявиться, що все це вже давно винайшов Крайнєв», впліталося в її думки.

Хоч би було з ким порадитися, комусь розповісти. І, як на зло, в купе вона зовсім одна, тільки дзеркало дивиться із стіни холодною прозорою глибиною.

Марина взяла портфель, відкрила його і витягла креслення літака. Шматки паперу, помережані тонкими лініями, лягли на диван. У них було втілено життя, і думки, пориви фантазії і холодний розрахунок великого інженера. Скільки часу прожила Марина, ніби дитину, виношуючи свій проект!! от тепер все це виявилося неоригінальним і непотрібним.

Марила відкинула креслення у куток дивана і встала. Вагон похитувало. Поїзд уже проминув гори і тепер мчав до Сімферополя. За вікном миготіли дерева, чагарники і сірі, набряклі хмари. Відчинила двері і вийшла в коридор. Там теж було порожньо, тільки за склом дверей тамбура неясно вимальовувалась постать провідника.

Марина повернулася в купе, накинула на плечі пальто і знов рушила до дверей. На порозі озирнулася. Великою купою лежали на дивані креслення. Гірко всміхнулась. День тому вона нізащо в світі не залишила б і на мить ці папери. Як дивовижно швидко змінюється все.

Вийшла в коридор, зачинила двері і, погойдуючись в такт ударів коліс, пройшла в сусідній вагон, де містився ресторан. І там, вечеряючи за маленьким столиком, Марина ніяк не могла заспокоїтися. До неї щось говорили сусіди, вона відповідала машинально, не цікавлячись, яке враження справляє її відповідь. Так само машинально розплатилася і рушила назад до свого вагона. Вона діяла, ніби сновида або дуже хвора людина.

Біля дверей свого купе спинилася, хвилину постояла в коридорі, притулившись чолом до холодного скла, потім помалу обернулася і відчинила двері в купе. Біла купа паперу її креслення зникла з кутка дивана. Зате у кріслі біля вікна сидів чоловік у військовій формі.

Марина здригнулася від несподіванки, зайшла у купе, зачинила двері і ввімкнула верхнє світло. Чоловік усміхнувся, глянувши на обличчя Марини. Сидів він у вузькому кріслі, міцний і підтягнутий. Виски його сріблилися сивиною. Ромби виднілися на петлицях комірця.

— Це ваші папери лежали тут, на дивані? — спитав він, і усмішка раптом зникла з його твердо окреслених уст.

Марина раптом відчула себе маленькою дитиною, яка нашкодила і зараз дуже боїться кари. Проте яке діло військовому до цих паперів? Чи не йому вона має складати звіт?

— Так, це були мої креслення, — осміліла Марина. — Ви їх кудись прибрали?

— Я проглянув їх і склав у ваш портфель. Оскільки я розумію, це були дуже важливі креслення, і ви…

— Були важливі, — заперечила Марина.

— І ви припускаєтеся величезної помилки, залишаючи їх отак у відкритому купе.

— Не думаю.

— Ці креслення нагадали мені роботи Крайнєва. Хіба ви не знаєте, що всі роботи з цієї галузі мусять бути цілком таємними?

— Всі, крім цих.

Військовий уважно глянув на Марину, потарабанив довгими тонкими пальцями по столику, ще раз глянув і всміхнувся.

— Літак, побудований за вашими кресленнями, зміг би літати? — несподівано запитав він.

— Так, Крайнєв сказав, що відірватися від землі він може.

— Чому ж ці креслення не мають ціни? Я знаю Крайнєва. Все, що він говорить, напевне правда.

— Сам Крайнєв сконструював такого літака ще кілька років тому. Я не знала цього. От і відкрила вже давно відкриту Америку.

Пекучий біль і гіркоту відчув військовий у цих словах. Важко було Марині їх промовити. Але коли все вже було сказано, самій собі висловлено найболючіші думки, зразу стало легше на серці.

Раптом захотілося розказати цьому високому сивому чоловікові чисто все, нічого не вигадавши і не затаївши. Від зустрічі з Крайнєвим у серці Марини залишилася образа і розчарування. Від того дня не було з ким поговорити щиро і одверто. Як гарно було б отак зараз лягти поруч з мамою на диван і розказати все, що зібралося на серці, пожалітися, а може навіть і поплакати трошки. Але мама Марини, відома лікарка-хірург Ольга Григорівна Токова, живе в далекому Ленінграді. Ще цілих два дні чекати Марині зустрічі з нею. А військовий сидить, дивиться на Марину, ледве помітно всміхаючись, і мовчить так заохотливо, що навіть камінь заговорив би.

І Марина розповіла чисто все. Перед військовим пройшли довгі роки її роботи, навчання, дні радості і горя, коли робота вдавалася добре або, навпаки, не вдавалася. Короткими словами розказала Марина про свої мрії і винаходи, про першу конструкцію літака і, нарешті, про нещасливий день зустрічі з Юрієм Крайнєвим.

— І тепер я не знаю, що мені робити, — гірко жалілася Марина. — Мабуть, доведеться перекваліфіковуватися на конструювання м'ясорубок або примусів.

— Теж не така вже й ганебна робота, — усміхаючись, відказав, військовий, — але зараз, мабуть, літаки трохи потрібніші нашій армії. Як ви гадаєте?

— Літаки зробить Крайнєв. Він винайде чисто все. Справу передано в надійні руки.

Військовий почув дивну нотку в останніх словах і глянув на Марину серйозно.

— Так, Крайнєв зробить усе, — підкреслив він. — Я гадаю, що єдиним правильним виходом з вашого становища було б негайно їхати до Києва і допомагати йому зробити це все.

— І не подумаю.

— Даремно. Про це можна тільки пошкодувати і мені, і Крайнєву, і кінець кінцем, мабуть, і вам. Ви розумієте, справа іде про міць нашої країни. Це справа настільки велична, що заради неї варто поступитися не тільки самолюбством, а, мабуть, і значно більшим. Зараз вам важко погодитися зі мною. Я розумію — рана ваша глибока і болюча. Проте минуть тижні, може навіть дні, і ви самі зрозумієте, що іншого шляху перед вами немає.

— Я зумію обійтися без Крайнєва.

— Мені зараз важко вас перекопати, — не звертаючи уваги на слова Марний, продовжував військовий, — але я пенси, що дуже скоро ми з вами зустрінемося в Києві.

— Не думаю, — крізь зуби процідила Марина.

Військовий промовчав. Сидів, вільно відкинувшись на спинку крісла, і часом тарабанив пальцями по столу. До Мелітополя вони їхали мовчки. Коли поїзд став, військовий підвівся, одяг шинелю, узяв портфель, хотів уже вийти з купе і спинився.

— До скорого побачення в Києві, — промовив він.

Марина промовчала. Військовий торкнувся рукою козирка і вийшов.

Марина сиділа мовчки, тихо, потім раптом схопилася і вийшла в коридор до вікна. Встигла побачити, як військовий вийшов на перон. Його зустріли, і разом з невеликою групою людей він зник у дверях вокзалу.

Марина повернулася на своє місце. Виключила верхнє світло і залишила тільки настільну лампочку. Довго сиділа-у півтемряві, прислухаючись до ритмічного стукоту коліс Вона сиділа нерухомо і лягла спати, нічого не вирішивши в той день.