Уолтер Миллер-мл. – Кантика для Лейбовіца (страница 53)

— Пробачте, пані Ґральс, — перебив її Церкі, щойно вона захекалася, — я і справді кваплюся. Отож послухайте таке: я зателефоную отцеві Сіло у вашім питанні, але це максимум, чим можу зарадити. Іще побачимося, я в цьому не сумніваюся.

— Страшенно вам дякую і звиняйте гріхи мої — за те, що затримала.

— Добраніч, пані Ґральс!

Вони ввійшли до брами та рушили в напрямку трапезної. Джошуа постукував себе долонею по скроні, мовби намагався ввігнати дутики на свої місця.

— Чому ти на неї так витріщався? — суворо запитав абат. — Мені це здалося досить грубим.

— Хіба ви не помітили?

— Помітив що?

— Значить, не помітили. Ну... та мабуть, нічого. Хто ця Рейчел? Чому її не хочуть охрестити? Це донька цієї жінки?

Настоятель невесело посміхнувся:

— Саме за це пані Ґральс і бореться. Однак постає запитання, чи можна вважати Рейчел її донькою, її сестрою... чи просто виростом на плечі?

— Рейчел?.. Це інша голова!

— Не кричи так. Бо ще почує тебе.

— І вона хоче її похрестити?

— Причому негайно, як ти міг помітити. Схоже на якусь одержимість.

— І як такі речі вирішуються? — змахнув руками Джошуа.

— Не знаю і знати не хочу. Я вдячний Небесам, що не мені розв’язувати цю задачку. Якби ж це був звичайний випадок із сіамськими близнюками, то все було би просто. Але ж ні. Старожили говорять, що коли пані Ґральс народилася, то Рейчел іще не було.

— Селянські байки!

— Можливо. Але дехто готовий їх підтвердити під присягою. То скільки душ у старої жінки, якщо її додаткова голова просто потім «взяла і виросла»? Такі питання спричиняють виразки у високопосадовців, синку. То що ти там помітив? Чому ти витріщався на неї і намагався пощипати мою руку до синців?

Чернець відповів не одразу.

— Воно до мене всміхнулося, — нарешті промовив він.

— Що всміхнулося?

— Її додаткова... е-е, Рейчел. Вона всміхнулася. Мені здалося, що голова от-от прокинеться.

Абат зупинив інженера перед самісіньким входом у трапезну і допитливо глянув на нього.

— Вона всміхнулася, — щиро повторив Джошуа.

— Тобі здалося.

— Так, владико.

— Значить, і сприймай це так, ніби тобі здалося.

Брат Джошуа спробував.

— Я не можу, — зізнався він.

Абат вкинув монетки старої в скриньку для пожертв біднякам.

— Ходімо всередину, — запропонував він.

Нова трапезна була дуже функціональною, вся блищала хромом, враховувала акустичні властивості приміщення та могла похвалитися бактерицидним освітленням. Жодних вам закопчених каменів, лойових свічок, дерев’яних полумисків чи сиру, достиглого в підвалах. Якби не столи, розставлені у формі розп’яття, та ряд образів на одній стіні, складалось би враження, нібито це їдальня на якомусь заводі. Змінилася сама атмосфера, як і в усьому абатстві. Після багатьох сторіч тяжкої служби зі збереження решток культури, що дісталися в спадщину від давно загиблого світу, монахи стали свідками появи нової та могутнішої цивілізації. Старі завдання виконано, нові поставлено. Минуле шанували, виставляли у скляних вітринах, але до сучасності воно тепер стосунку не мало. Орден жив у ногу з часом, урановою добою сталі та яскравих ракет, серед гарчання важкої машинерії й тонкого вищання конвертерів у зорельотних рушіях. Орден жив у ногу з часом... принаймні про людське око.

— Accedite ad eum[207], — речитативом проспівав читець.

Легіони, вбрані в ризи, неспокійно чекали, поки завершиться читання, їжі ще не подавали. На столах навіть не було посуду. Вечеря затримувалася. Громада — організм, чиїми клітинами були люди, а життя текло сімдесят поколінь — сьогодні здавалася напруженою. Вона ніби винюшила в повітрі якусь рідкісну нотку і завдяки духу співтовариства знала про те, що було повідомлено небагатьом. Той організм жив, немов єдине тіло, молився й працював, немов єдине тіло, і час від часу навіть, здавалося, міг похвалитися свідомістю, котра сповнювала собою братів-товаришів і пошепки промовляла до себе та Іншого первинною мовою свого біологічного виду — lingua prima[208]. Можливо, напруженість посилювалася не тільки через несподівану затримку вечері, а й через слабке рохкання та гарчання протиракетних установок, яке ледве долинало з полігону. Абат постукав, вимагаючи тиші, а потім поманив на кафедру пріора, отця Легі. Перш ніж заговорити, той зробив напрочуд зболений вираз.

— Із прикрістю, — нарешті проказав він, — ми всі реагуємо на події зовнішнього світу, котрі порушують затишок споглядального життя. Проте нам потрібно пам’ятати, що ми тут молимося за порятунок своїх душ, а також цілого світу. Особливо молитви дуже потрібні зараз.

Він зробив паузу й подивився на Церкі. Абат кивнув.

— Упав Люцифер, — промовив священик і зупинився. Він стояв та дивився на кафедру, ніби раптом онімів.

Церкі підвівся.

— До речі, це припущення брата Джошуа, — втрутився він. — Рада регентів Атлантичної конфедерації із повідомленнями не квапиться. Ніяких заяв від нашої династії ми також не чули. І знаємо не набагато більше, ніж учора, хіба що тільки Світовий суд збирається на екстрене засідання, а Внутрішні сили оборони почали передислокацію. Оголошено воєнну тривогу, нас це напряму не зачепить, але однозначно торкнеться. Отче...

— Дякую, домне, — промовив пріор, до котрого повернувся голос. Дом Церкі сів на місце. — Отже, превелебний отець-абат попросив зробити кілька оголошень.

По-перше, наступні три дні перед утренею ми правитимемо Малу літургію годин на честь Пресвятої Діви Марії і проситимемо її про втручання і мир.

По-друге, загальну інструкцію з цивільної оборони на випадок повітряної тривоги в разі обстрілу балістичними ракетами або пусків з орбіти можна взяти на столі біля входу. Кожному по одній. Якщо вже читали, перечитайте.

По-третє, при повітряній тривозі названим нижче братам негайно з’явитися в двір Старого абатства для особливих інструкцій. Якщо в подальшому попередження про атаку не буде, ті самі брати все одно повинні обов’язково з’явитися післязавтра вранці одразу по заклику та утрені[209]. Оголошую імена: брати Джошуа, Крістофер, Оґастін, Джеймс, Семюел...

Ченці слухали в напруженій тиші, не виказуючи жодних емоцій. В усьому списку налічувалося двадцять сім імен, і поміж них не пролунало жодного імені новіція. Дехто був відомим науковцем, але поміж них трапилося й по одному кухарю та прибиральнику. Спершу могло видатися, що той, хто вибирав, ніби тягнув лотерею. І поки отець Легі закінчив читати перелік імен, дехто з братів уже допитливо розглядав один одного.

— Та сама група завтра після прими явиться до лазарету для проходження повного медичного огляду, — завершив свій виступ пріор. Він питально розвернувся до абата Церкі: — Домне?

— Так, іще лиш одне. — Настоятель підійшов до кафедри. — Браття, давайте не будемо думати про війну. Нагадаймо собі, що цього разу Люцифер був поміж нас майже два століття. І падав лише двічі, в обох випадках менш ніж по мегатонні. Ми всі знаємо, що могло би статися, якби спалахнула війна. Генетичні пошесті досі нас не покинули відтоді, як Людина востаннє намагалася знищити себе. Тоді, ще за часів святого Лейбовіца, вони могли й не усвідомлювати наслідків. Або усвідомлювали, та не могли в це повірити, доки не спробували. Ніби діти, котрим відомо, для чого призначений заряджений пістолет, але вони ще ніколи не натискали на спусковий гачок. Вони ще не бачили мільярда трупів. Вони ще не бачили мертвонароджених немовлят, почвар, позбавлених людської подоби, сліпих. Вони не бачили того божевілля, і вбивства, і затьмарення здорового глузду. А потім вони зробили це — і побачили.

Тепер... тепер же принци, президенти, президії... тепер їм це відомо абсолютно напевно. Вони це знають по власних дітях, народжених у них самих, і вихованих у притулках для спотворених. Вони це все знають, тому зберігали мир. Звісно, це був не мир у Христі, але все ж таки мир, аж до останнього часу... під час якого трапилося тільки два воєнні інциденти за багато століть. Тепер вони мають гірку впевненість у цьому. Сини мої, вони не можуть цього повторити. Тільки раса якихось шаленців могла би так учинити...

Він закінчив. Хтось усміхався. Усмішка виднілася тільки одна, але в морі серйозних облич вона упадала в очі, ніби дохла муха в креманці з вершками. Дом Церкі насупився. Старий і далі криво посміхався. Він сидів за «жебрацьким столом» із трьома іншими відвідувачами-волоцюгами — якийсь дід з кошлатою, пожовклою під ротом бородою. Замість куртки він носив рогожну мішковину з дірками, прорізаними для рук. Чоловік і далі шкірився до Церкі. Він здавався древнім, неначе вимитий дощами бескид, і гарним кандидатом для омовіння ніг на Чистий четвер. Церкі аж замислився, чи не встане зараз цей дід і не зробить якесь оголошення перед хазяями трапезної (може, навіть дмухне в баранячий ріг?)[210], але ілюзія, навіяна посмішкою, минулася. Абат швидко відмахнувся від враження, що він уже десь бачив цього старого, і завершив свої коментарі.

По дорозі на своє місце настоятель пригальмував. Жебрак приязно кивнув хазяїну закладу. Церкі підійшов ближче.

— Якщо дозволите поцікавитися, хто ви? Ми вже раніше зустрічалися?

— לאצד שמי

— Що?

— Лацар шемі[211], — повторив жебрак.

— Я не геть...

— Звіть мене тоді Лазарем, — промовив старий і хіхікнув.

Дом Церкі похитав головою і рушив собі далі. «Лазар?» В околиці серед старих бабів ходив один переказ, який вписувався у ситуацію, але що ж то був за міфі Не міф, а дешевинка. Поставлений на ноги Христом, але не християнин. І все одно настоятель не міг спекатися думки про те, що він уже цього діда десь бачив.