Уолтер Миллер-мл. – Кантика для Лейбовіца (страница 23)

Аполло чемно пробирався проз невеликий натовп гостей, вишукуючи гострими очима брата Кларе та намагаючись перехопити його погляд. Висока постать у строгій чорній рясі зі скромним проблиском барви на поясі, який виказував ранг священнослужителя, різко виділялася на тлі калейдоскопічного буйства кольорів, що заполонили залу для бенкетів. Нарешті писар зважив на нього, і вони зустрілися біля стола для наїдків, від яких уже лишилися тільки огризки, масні чашки та кілька смажених — точніше, обгорілих — голубів. Аполло зачерпнув коряком рештки пуншу з осадом, розгледів дохлого таргана серед спецій і замислено передав першу чашу братові Кларе, коли той надійшов.

— Дякую, месере, — вклонився Кларе, не помітивши таргана. — Ви хотіли мене бачити?

— Одразу по закінченні прийому. В моїх покоях. Саркал повернувся живим.

— Овва.

— Ще ніколи «овва» не мало зловіснішого відтінку. Гадаю, тобі не потрібно пояснювати щонайцікавіші припущення, які можна з цього зробити?

— Звісно, месере. Це значить, пакт — облуда зі сторони Ганнеґана, і він має намір скористатися ним для...

— Ц-с-с. Усе згодом. Аполло натякнув очима, що до них наближається товариство, і писар повернувся, щоб іще раз наповнити чашу пуншем, яка несподівано його зацікавила настільки, що він не помітив худорлявої постаті в муарових шатах, що крокувала до них від порогу. Аполло зіграв формальну посмішку й вітально вклонився чоловікові. Потиск рук був коротким та підкреслено прохолодним.

— Ну і ну, тоне Таддео[87], — проказав священик, — я подивований із вашої присутності. Мені здавалося, ви маєте звичку цуратися таких святкових раутів. Чим же цей привабив увагу видатного вченого? — Аполло вигнув брови у вдаванім спантеличенні.

— Вашою персоною, бо як же інакше, — новоприбулий навзаєм не поскупився на сарказм. — Ви єдина причина моєї присутності тут.

— Я? — удав здивування Аполло, але це твердження, найпевніше, мало під собою ґрунт. Прийом із нагоди шлюбу однокровної сестри навряд чи міг примусити тона Таддео вбратися у парадний стрій та полишити всамітнені аудиторії колегіуму.

— Насправді, я вас шукаю цілий день. Мені сказали, що вас можна буде побачити тут. В іншому разі... — він роззирнувся навколо залою для бенкетів та роздратовано пхикнув.

Це фиркання змогло перебити заворожений погляд брата Кларе, який не міг відірвати очей від чаші з пуншем, і він поклонився тонові.

— Налити вам пуншу, тоне Таддео? — запропонував йому наповнену по вінця чару.

Учений стримано кивнув, узяв її й осушив.

— Я хотів би ще вас порозпитувати про папери Лейбовіца, які ми вже обговорювали, — звернувся він до Маркуса Аполло. — Мені надійшов лист від такого собі Корнгура із абатства. Він запевняє, що вони мають тексти з періоду останніх років існування європейсько-американської цивілізації.

Кілька місяців тому Аполло й сам запевняв ученого в аналогічному. Якщо він і дратувався з цієї причини, то вираз обличчя лишався спокійним.

— Так, — погодився клірик. — Наскільки мені відомо, документи справжні.

— Коли це правда, то мені видається напрочуд загадковим, що ніхто досі не чув... Та облишмо. Корнгур перелічив та описав низку документів і паперів, що зберігаються, за його словами, в абатстві. Якщо вони реальні, то я повинен їх побачити.

— Ось як?

— Так. Якщо вони фальшиві, то цей факт потрібно підтвердити, якщо ні, то інформація, вміщена в них, може виявитися безцінною.

Монсеньйор спохмурнів.

— Можу вас запевнити: ні про які фальшивки не йдеться, — напружено відказав Аполло.

— У листі мене запрошують відвідати абатство та зайнятися дослідженням документів. Напевно, про мене там чули.

— Не обов’язково, — священик ледве стримувався від нагоди порадіти такій оказії. — Вони раді пустити до книжок будь-кого, хто миє руки і не псує монастирської власності.

Учений побуряковів. Припущення про те, що на світі існують люди, котрі вперше чули його ім’я, не порадувало його.

— Але ж послухайте, — приязно правив далі Аполло, — я не бачу тут жодної проблеми. Приймайте їхнє запрошення, вирушайте в абатство, вивчайте їхні реліквії. Вас там радо зустрінуть.

Учений тільки роздратувався із цих припросин.

— І відправитися на Рівнини, де в цей час клан Шаленого Ведмедя... — Тон Таддео раптом змовк.

— Так що ви казали? — під’юджував його Аполло, надавши своєму обличчю дуже пильного виразу. Однак пульсування жилки на скроні виказувало його хвилювання, коли він очікувально прикипів поглядом до тона Таддео.

— Усього лишень те, що подорож туди тривала й небезпечна, а я не можу собі дозволити піврічну відсутність у колегіумі. Мені хотілось би обговорити з вами можливість того, щоби Мер надіслав у монастир добре озброєний загін своєї гвардії і вони доставили сюди документи для вивчення.

Аполло сторопів. У нього по-дитячому засвербіли кулаки та з’явилося бажання копнути вченого в гомілку.

— Боюся, — чесно відповів він, — таке геть неможливе. Хай там як, але це поза рамками моїх повноважень, і навряд чи я зможу вам чимось допомогти.

— Чому ж ні? — наполягав тон Таддео. — Хіба ж ви не є нунцієм Ватикану[88] при дворі Ганнеґана?

— Саме так. Я представляю Новий Рим, а не чернечі ордени. Врядування абатством повною мірою здійснюється його настоятелем.

— От якби Новий Рим трошки на нього натиснув...

Бажання завдати удару по ногах ученого стрімко зростало.

— Нам ліпше обговорити це питання пізніше, — лаконічно відповів монсеньйор Аполло. — Якщо ваша ласка, то в моєму кабінеті цього вечора. — Він зиркнув через плече, ніби хотів поцікавитися: «Ну і?»

— Я прийду, — різко відказав учений і рушив геть.

— Чому ви просто тут і зараз йому не відмовили? — аж пашів Кларе, коли вони за годину сиділи в посольських апартаментах. — У наш час везти безцінні реліквії через весь злодійський край? Месере, це ж немислимо.

— Звичайно.

— То навіщо?..

— Дві причини. По-перше, тон Таддео — родич Ганнеґанові. Причому впливовий. А до Кесаря необхідно проявляти чемність, байдуже, подобається він нам чи ні. По-друге, він почав був щось говорити про клан Шаленого Ведмедя, але потім облишив. Гадаю, він у курсі прийдешніх подій. Я не збираюся надто за кимось шпигувати, та якщо він сам видасть нам якісь відомості, то нічого не завадить внести це у реляцію, котру ти особисто повезеш до Нового Риму.

— Я?! — писар здавався приголомшеним на вигляд. — До Нового Риму?.. Але раптом...

— Говори тихіше, — нунцій зиркнув на двері. — У моїх планах — поінформувати Його Святість про ситуацію, що зараз тут складається. Якнайшвидше. Але про такі речі писати не наважуюся. Якби Ганнеґановим людям пощастило перехопити таке донесення, то наступного дня нас би виловили у Червоній ріці долічерева. Якщо про це вивідають Ганнеґанові вороги, то він відчуватиме моральне право повішати нас за шпигунство. Я не проти мучеництва, але першим ділом — робота.

— Я доповідатиму у Ватикані усно? — пробурмотів брат Кларе, якого, вочевидь, не тішила подорож через недружній край.

— Інакше нічого не вдієш. І тон Таддео може, поки що просто може, стати нашим виправданням твоєї несподіваної подорожі в абатство святого Лейбовіца або до Нового Риму, або в обидва місця одночасно. Якщо при дворі виникнуть якісь сумніви, то я постараюся їх розвіяти.

— Месере, про що мені доповідати по суті?

— Про те, що Ганнеґанові амбіції об’єднати материк під владою однієї династії — не такий уже й страшний сон. Про те, що Пакт Священної Кари, найпевніше — його підступ, через який він має намір посварити Денвер та Ларедо[89] з рівнинними кочовиками. А якщо лареданці зав’язнуть у боях із Шаленим Ведмедем, йому практично не доведеться підштовхувати правителя Чіуауа[90] — той і сам нападе на Ларедо з півдня. Там і без нього панує давня ворожнеча. Ну, а тоді Ганнеґан буде готовий пройти переможним маршем до Ріо-Ларедо. Підкоривши Ларедо, можна замислитися і про змагання з Денвером та Республікою Міссісіпі, не турбуючись про удар у спину з півдня.

— Месере, вам здається, що Ганнеґанові це під силу?

Маркус Аполло взявся був відповідати, але поволі стулив рота. Він підійшов до вікна і подивився на осяяне сонцем місто, котре розкинулося під ним хаотичною забудовою із цегли, що належала іншій епосі. Місто, без будь-якого планування, помалу виростало на стародавніх руїнах, так само як колись, можливо, інше місто виросте і на його місці.

— Не знаю, — тихо відповів він. — У наш час складно комусь інкримінувати прагнення об’єднати цей понівечений континент. Навіть такими засобами... але ні, не слухай мене. — Аполло тяжко зітхнув. — Хай там як, а наші інтереси не збігаються з політичними. Ми повинні попередити Новий Рим про майбутні події, бо вони за будь-якого перебігу неминуче позначаться на Церкві. Попереджена, вона знайде спосіб залишитися осторонь цих чвар.

— Ви й насправді в це вірите?

— Звичайно ж, ні! — лагідно заперечив священик.

Тон Таддео Пфардентротт прибув у кабінет Маркуса Аполло, як тільки почало вечоріти, а його манери від часу зустрічі на бенкеті зазнали серйозних змін. Він видушив із себе щиру посмішку, та говорив, помітно нервуючи. «Цьому чолов’язі і справді щось украй потрібно, — думав Маркус, — заради такого він навіть готовий ввічливо спілкуватися». Можливо, настільки сильне враження на тона справив саме перелік документів, надісланий з абатства Лейбовіца, але він не хотів цього визнавати. Нунцій готувався до словесного фехтування, проте очевидне збудження вченого перетворювало його на легку жертву. Тож Аполло розслабився і випустив пару, від якої розпирало дуелянта.