Уолтер Миллер-мл. – Кантика для Лейбовіца (страница 25)

— Повз абатство Лейбовіца?

— Заїдеш до них по дорозі назад. Послання для Нового Риму не терпить зволікань.

— Так, месере.

— А в абатстві перекажеш дому Пауло, що цариця Савська чекає до себе в гості Соломона[93]. З дарами. А потім тобі буде ліпше затулити вуха. Коли в настоятеля скінчиться вибух гніву, вертайся сюди чимшвидше, аби я міг відмовити тонові Таддео.

Розділ 13

У пустелі час збігає повільно, і його плин важко помітити. Змінилося дві пори року відтоді, як дом Пауло відмовився задовольняти клопотання з-за Рівнин, але все стало на свої місця тільки два тижні тому. Та чи стало насправді? Адже очевидно, що внаслідок цього Тексаркана лишилася невдоволеною.

Перед заходом сонця абат гуляв по мурах свого монастиря, випнувши уперед щелепу, як старий, поораний часом визубень скелі, немов хотів, щоб об нього розбилися штормові хвилі з моря подій. Білими вимпелами майоріли на пустельному вітрі пасма вже рідкуватого волосся, а ряса під його поривами щільно липнула до тіла, неначе бинтом обгортаючи сутулі плечі. Від цього священик скидався на виснаженого Єзекиїла[94] із напрочуд кругленьким черевцем. Скрючені пальці він поховав у рукавах і час від часу гнівно позирав у пустелю та на даленіюче селище Сантле-Бовіц. Крокуючи у червоному світлі, абат відкидав довгу тінь через увесь двір, і ченці, яким вона вряди-годи втинала шлях, підводили замислений погляд на діда. Останнім часом їхній управитель став примхливим, його оповивали дивні передчуття прийдешніх злигоднів. Напошепки ходили чутки, що незабаром над братами святого Лейбовіца призначать нового абата. Також шепталися про те, що старий нездужає, сильно нездужає. І ще шептунів хвилювало, що якби настоятель дізнався про їхні перешіптування, то їм би довелося негайно пнутися через стіну й тікати світ за очі. Настоятель чув їхнє шепотіння і радів, що цього разу може собі дозволити на нього не зважати. Адже йому було добре відомо, що шептуни мають рацію.

— Зачитай-но мені ще раз, — раптом звернувся він до ченця, котрий нерухомо стовбичив недалеко від нього.

Клобук монаха ледве потрюхикав у напрямку настоятеля.

— Котре з них, домне?

— Ти й сам знаєш.

— Так, владико. — Монах понишпорив у рукаві, де немовби зберігався багатофунтовий запас паперів та листів. Нарешті він знайшов потрібний сувій, до якого було прикріплено бирку:

SUB IMMUNITATE APOSTOLICA HOC SUPPOSITUM EST.[95]

QUISQUIS NUNTIUM MOLESTARE AUDEAT,

IPSO FACTO EXCOMMUNICETUR.

DET: R’dissimo Domno Paulo de Pecos, AOL, Abbati[96]

(Монастир Братства Лейбовіца,

що в околицях села Сантле-Бовіц

у Південно-Західній пустелі, Денверська імперія)

CUI SALUTEM DICIT: Marcus Apollo

Papatiae Apocrisarius Texarkanae

— Усе правильно, це воно. Читай, — нетерпляче промовив абат.

— Accèdite ad eum... — Чернець перехрестився і пробурмотів звичні слова Благословення тексту, що промовлялися перед читанням або писанням так само ретельно, як і благословлялася їжа. Адже збереження грамотності й учення впродовж чорного тисячоліття стало першочерговим завданням Братства Лейбовіца, а такі дрібні обряди завжди помагали тримати це в центрі уваги.

Скінчивши ритуал, монах розгорнув сувій проти сонця, так що він аж здався прозорим.

— «Iterum oportet apponere tibi crucem ferendam, amice...»[97]

Голос слабко бубнів, поки очі читця вихоплювали слова з лісу рясних закрутків курсиву. Абат схилився на парапет і слухав, не зводячи погляду з грифів, що кружляли над столовою горою з Останнім Пристановищем.

— «І знову на твої плечі має лягти, старий друже та пастирю короткозорих бібліофілів, тяжкий хрест, — дзумів монах, — який цього разу, мабуть, означатиме тріумф. По-моєму, цариця Савська все ж таки збирається до Соломона, хоча, і таке цілком можливо — з метою проголосити його шарлатаном.

Цим листом я ставлю тебе до відома, що тон Таддео Пфардентротт, доктор натурфілософії, Щонаймудріший серед Премудрих, Учений над Ученими, Світлоголовий син певного Князя, народжений поза шлюбом, і Божий Дар „Покоління пробуджених“[98], нарешті зважився нанести вам візит, остаточно вичерпавши всі рештки надії доставити ваш Меморіал у ці прекрасні володіння. Він має прибути близько Успіння, якщо по дорозі до вас зможе уникнути ватаг „розбійників“. Щоб уникнути прикрих несподіванок, його супроводжуватиме збройна кіннота, котру люб’язно надав Ганнеґан II, чия опасиста персона і зараз нависає наді мною. Монарх бурчить і мружиться на ці рядки, що їх я пишу із наказу Його Зверхності. На задум Його Зверхності, вони мають прославляти його двоюрідного брата, тона, в надії, що у вас його вшанують гідним чином. Та позаяк секретаря Його Зверхності звалила подагра, я не відмовлятиму собі в щирості.

Тож першим ділом дозволь мені застерегти тебе стосовно цієї людини — Тона Таддео. Ставтеся до нього зі звичним для вас милосердям, але віри йому не йміть. Він блискучий дослідник, але мирянин і політичний бранець Держави, а Держава тут — це Ганнеґан. Крім того, тон сповідує погляди, які можна назвати антиклерикальними, хоча спрямовані вони, головним чином, на монастирі. Після своєї невигідної появи на світ він мимоволі потрапив до бенедиктинців і... краще розпитай про це у придворних...»

Чернець відірвав погляд від листа. Абат усе ще спостерігав за грифами над Останнім Пристановищем.

— Брате, а тобі випадало щось чути про його дитинство? — поцікавився дом Пауло.

Монах кивнув.

— Продовжуй читати.

Чернець правив далі, але настоятель уже його не слухав. Він майже напам’ять знав цей лист, але попри те його ятрило відчуття, нібито між рядків Маркус Аполло намагався йому щось сказати, чого він, дом Пауло, досі не розумів. Маркус намагається його застерегти? Але від чого? Тональність листа легковажна, але його, здавалося, невипадково переповнювали зловісні суперечності, які при бажанні та вправному складанні можна було підсумувати в одну похмуру беззаперечність. У чому ж могла полягати небезпека від відвідин абатства ученим мирянином?

За словами гінця, котрий привіз листа, тон Таддео змалечку виховувався в бенедиктинському монастирі, куди його відправили незабаром після народження, аби дружина його вітця могла уникнути ганьби. Тоновим батьком був дядько Ганнеґана, а матір’ю — покоївка. Герцогиня, законна дружина герцога, заплющувала очі на його походеньки, аж поки проста челядниця не народила йому сина, якого він так завжди хотів. Тільки тоді вона заявила про несправедливість. У неї від герцога народжувалися тільки доньки, і тепер, коли її обійшла якась мужичка, герцогиню пойняв гнів. Дитину відіслали геть, служницю відшмагали й звільнили, а сама вона знову напосіла на чоловіка. Аби повернути собі втрачену честь, вона збиралася й собі народити йому дитину чоловічої статі, але спромоглася тільки ще на три доньки. Герцог терпів п’ятнадцять років; і коли його дружина померла при чергових пологах (знову народивши дівчинку), він, не згаявши жодної миті, вирушив до бенедиктинців та оголосив про своє батьківство офіційно, зробивши сина своїм спадкоємцем.

Але юний Таддео з роду Ганнеґанів-Пфардентроттів уже озлобився. Усе його дитинство, від немовляти аж до підлітка, збігло в полі зору міста й палацу, де його брат у перших ладнався посісти престол. От якби його сім’я цілковито знехтувала ним, то, можливо, він би подорослішав, не надто гніваючись зі свого статусу вигнанця. Адже і його батько, і служниця, із лона котрої він явився на цей світ, навідували малого доволі часто. Це постійно підживлювало думки про те, що він із людської плоті, а не каміння, і тому насправді вартий більшої любові, ніж мав до цього часу. Ба більше, в цей самий монастир на річне навчання приїжджав і принц Ганнеґан, верховодили двоюрідним братом-байстрюком і перевершуючи його в усьому, крім гостроти розуму. Юний Таддео тихо ненавидів принца і вирішив випередити його хоча б у навчанні. Але перегонів не вийшло. Вже наступного року принц покинув чернечу школу таким же неписьменним, яким і був. А далі про його освіту ніхто вже й не замислювався. Тим часом на вигнанні кузен продовжував заочну борню і домігся чималих успіхів. От тільки перемога вийшла марна, бо Ганнеґанові до неї було байдуже. Тон Таддео став зневажати весь тексарканський двір, хоча в запалі юнацької непослідовності охоче повернувся в столицю, де нарешті вступив у законний статус сина свого батька. Здавалося, він пробачив геть усім, якщо не рахувати герцогині-небіжчиці, котра спричинила його вигнання, та монахів, які потурбувалися про вигнанця.

Може, кляштори для нього — це символ порочного ув’язнення, гадав абат. Тоді в нього мають бути гіркі спогади, напівспогади і кілька надуманих згадок.

— «...зерна суперечності в квітнику Нової Письменності, — читав далі чернець. — Тож пильнуй і чекай на знаки.

З іншого боку, не тільки Його Зверхність, а й диктат доброчинності та справедливості наполягають, щоби я рекомендував тобі його як добропорядну людину, щонайменше, незловмисну дитину, подібну до всіх цих вельми освічених та шляхетних язичників (хай не зараз, але вони такими стануть попри всі перешкоди). І він поводитиметься добре, якщо ти проявиш твердість характеру. Та не забувай про свою безпеку, мій друже. Його розум — ніби заряджений мушкет, який здатен вибухнути пострілом у будь-якому напрямку. Я покладаюся на твої винахідливість та щиросердність, які допоможуть тобі поладнати із ним без зайвих клопотів.