Уолтер Миллер-мл. – Кантика для Лейбовіца (страница 21)

І втретє Мальфреддо Аґерра виголосив мольбу про проголошення святим.

— Surgat ergo Petros ipse...[74]

І врешті це сталося. Лев Двадцять перший проспівав ухвалу Церкви, прийняту в супроводі Святого Духа, проголошуючи як факт, що древній і досить маловідомий механік на прізвище Лейбовіц дійсно святий у Раю, про чиє потужне посередництво можна, а радше варто побожно прохати. Призначили святковий день для меси на його честь.

— Святий Лейбовіце, захисти нас, — видихнув разом з іншими брат Френсіс.

Після короткої молитви хор вибухнув гімном «Те Deum»[75]. Далі відправили службу на честь уславлення нового святого, і врешті все скінчилося.

Маленька групка пілігримів, котрих проводжали до зовнішньої резиденції двоє sedarii, пройшла безкінечними коридорами й вестибюлями, періодично зупиняючись перед пишним столом якогось нового чиновника, котрий, вивчивши посвідчення, гусячим пером виводив підпис на licet adire[76], аби sedarius передав його наступному секретареві, кількість слів у чиєму званні зростала в геометричній прогресії, так що із кожним подальшим столом його все важче було прочитати. Френсіса трусило. Серед прочан разом із ним було двоє єпископів, чоловік у золоті й хутрах горностая, вождь лісового племені, який прийняв християнство, хоча досі носив куртку зі шкури ягуара та головний убір з його пащею — тотемом племені. Зодягнений у шкіряний одяг простак ніс заклобученого сапсана на зап’ястку, очевидно, дар Понтифіку. З ним простувало ще декілька жінок, певно, дружин чи наложниць (наскільки міг виснувати з їхньої поведінки Френсіс) «нині християнського» вождя з племені ягуарів. А може, то були колишні наложниці, тепер відставлені за церковним каноном, та не за традицією їхнього народу.

Коли паломники піднялися по scala caelestis[77], їх зустрів cameralis gestor[78] у темних шатах і провів до тісного передпокою великої консисторської зали.

— Його Святість прийматиме всіх тут, — неголосно повідомив високопосадовий лакей sedarius’y, котрий ніс посвідчення. Той почервонів і зашепотів щось на вухо вождеві. Останній сердито глипнув оком і зняв зубату вишкірену шапку, посунувши голову тварини на плече. Всім швидко пояснили, кому де стояти, поки Його Верховна Єлейність, головний із обслуги, тоном надто улесливим, щоби звучати як догана, розставляв шахові фігури — відвідувачів — по кімнаті згідно із якимось таємничим протоколом, котрий, певно, лише sedarii[79] і розуміли.

Папу не довелося довго чекати. Маленький чоловічок у білій рясі, оточений своїм почтом, бадьоро ввійшов до кімнати для аудієнцій. У брата Френсіса раптово запаморочилася голова. Він пригадав, що дом Аркос погрожував шкуру з нього спустити, якщо той зомліє під час церемонії, і таки встояв.

Пілігрими опустилися на коліна в ряд. Старець у білому м’яко запросив їх підвестися. Френсіс нарешті наважився сфокусувати погляд. У базиліці Папа виглядав лише як яскрава біла пляма посеред моря кольорів. Тут, у приймальні, чернець поступово зміг ближче роздивитися, що Понтифік не був, як переповідали мандрівники, дев’яти футів на зріст. На подив монаха, старий чоловік, Батько князів та царів, що зводить мости між світами, Намісник Христа на землі, виявився набагато менш грізним, ніж дом Аркос, абат.

Папа повільно рухався між рядів прочан і вітав усіх, обійняв одного з єпископів, говорив із кожним на його діалекті або з допомогою тлумача, посміявся з виразу обличчя монсеньйора, котрому він передоручив нести птаха, і привітався до ватага лісового племені особливим жестом та прохарчав на їхній мові якесь слово, після чого вождь раптово засяяв радісною усмішкою. Папа помітив пащу ягуара в нього на плечі й одягнув її назад чоловікові на голову. Той гордо випнув груди і красномовним поглядом окинув кімнату, очевидно, в пошуках Його Верховної Єлейності, головного лакея, проте чиновник, здається, зник за дверима.

Папа наближався до брата Френсіса.

Ессе Petrus Pont if ех... Побач Петра, первосвященика... Самий Лев XXI. «кого особисто Господь призначив царем над усіма землями й королівствами, щоб викоріняти, зносити, руйнувати, знищувати, саджати й будувати задля збереження правовірного людства...» Та все ж в обличчі Лева монах прочитав лагідну смиренність, що підказувала: він гідний свого титулу, вищого від будь-якого, дарованого князями й царями, бо звався він «рабом рабів Божих».

Френсіс швидко став навколішки, щоби поцілувати Перстень рибалки[80]. Підвівшись, він упіймав себе на тому, що тримає реліквію святого за спиною, ніби соромлячись її показати. Бурштинові очі Понтифіка дивилися дещо вимогливо. Лев говорив тихо й офіційно: його самого обтяжувала ця штучність, але для збереження традицій він саме так спілкувався із відвідувачами, менш дикими від вождя ягуарів.

— Ми всім серцем горювали, дізнавшись про твою біду, любий сину. Розповідь про твою поїздку дійшла і до наших вух. Ти прибув сюди на наше запрошення, та по дорозі тебе пограбували. Це так?

— Так, Ваша Святосте. Але насправді, це неважливо. Тобто, це було важливо, окрім як... — Френсіс почав затинатися.

Світлий старець лагідно всміхнувся:

— Ми знаємо, що ти ніс нам дар і його вкрали по дорозі. Не хвилюйся про це. Твоя присутність — уже дарунок для нас. Ми довго сподівалися особисто привітати першовідкривача тіла Емілі Лейбовіц. Нам також відомо про твою працю в абатстві. До братів святого Лейбовіца ми завжди відчували найпалкішу прихильність. Без вашої роботи амнезія світу могла би стати незворотною. Якщо Церква, Mysticum Christi Corpus[81], є тілом, то ваш орден слугує у ньому пам’яттю. Ми багато чим завдячуємо вашому святому покровителю й засновнику. А майбутні покоління, можливо, завдячуватимуть іще більше. Чи можеш ти, любий сину, розповісти про свою подорож докладніше?

Брат Френсіс дістав світлокопію.

— Розбійнику вистачило доброти, коли він лишив мені це, Ваша Святосте. Він... він помилково прийняв це за копію ілюмінованої присвяти, яку я ніс у дарунок.

— І ти не виправив його помилку?

Френсісове обличчя спалахнуло.

— Як би соромно не було мені зізнаватися, Ваша Святосте...

— То значить, це оригінальна реліквія, яку ти знайшов у сховку?

— Так...

Папа криво всміхнувся.

— Значить, злодій вирішив, ніби твоя робота сама по собі була скарбом? о, навіть грабіжник може мати гостре око на твори мистецтва, так? Монсеньйор Аґерра розказав нам про красу твоєї пам’ятки. Так шкода, що її вкрали.

— То пусте, Ваша Святосте. Я тільки шкодую про п’ятнадцять втрачених років.

— Втрачених? Як це — «втрачених»? Якби того харциза не обманула велич і краса твоєї копії, хіба він не забрав би реліквію?

Брат Френсіс допустив таку можливість.

Лев Двадцять перший узяв древній креслюнок у свої зморщені руки й обережно розгорнув його. Якийсь час мовчки вивчав його, а тоді сказав:

— Скажи нам, чи розумієш ти символи, використані Лейбовіцем? Яке значення... гм... у цієї речі?

— Ні, Ваша Святосте, моє невігластво безкінечне.

Папа нахилився до нього і прошепотів:

— Так само, як і наше, — він усміхнувся, торкнувся губами до реліквії, ніби цілував менсу[82], а тоді згорнув її знову і передав служителю. — Ми від усього серця вдячні тобі за ці п’ятнадцять років, любий сину, — додав він Френсісу. — Ці літа знадобилися, щоби зберегти оригінал. Не думай, що їх утрачено. Віддай їх Господу. Колись значення оригіналу віднайдуть, і він може стати важливим. — Старий кліпнув. Чи підморгнув? Френсіс був майже впевнений, що той підморгнув. — І завдячуватимемо ми саме тобі.

Від цього підморгування, чи то кліпання, у монаха ніби полуда спала з очей. Уперше він помітив дірочку від молі на рясі Папи. Та й сама вона була практично зношена. Килим у приймальні протерся до лисих плям, а штукатурка на стелі в кількох місцях обсипалася. Проте гідність витісняла убогість, так що ефект від підморгування швидко минув.

— Через тебе ми хочемо переказати вітання усім членам твого братства та вашому абатові, — говорив Лев. — І їм, і тобі ми даруємо наше апостольське благословення та передаємо листа із проголошенням його. — Він знову спинився і кліпнув, або ж підморгнув. — Окрім того, лист буде захищено. Ми прикріпимо його до noli molestare[83], яким відлучимо від церкви будь-кого, хто нападе на листоношу.

Брат Френсіс пробурмотів слова вдячності за такий захист від розбійників, йому здалося недоречним зауважувати, що злодій не зможе прочитати попередження чи зрозуміти покарання.

— Я зроблю все від мене залежне, щоби доставити його, Ваша Святосте.

Знову Лев нахилився ближче і прошепотів:

— А для тебе на знак нашої любові у нас є особливий дар. Перш ніж їхати, зустрінься із монсеньйором Аґеррою. Ми воліли би передати цей дар самі, та момент зараз невідповідний. Монсеньйор презентує його від нашого імені. Роби з ним усе, що тобі заманеться.

— Я щиро вдячний, Ваша Святосте.

— А тепер прощавай, любий сину.

Понтифік пішов далі, розмовляючи почергово з кожним із паломників, а на завершення урочисто благословив усіх. Аудієнція скінчилася.

Монсеньйор Аґерра торкнувся руки брата Френсіса, коли прочани пішли назовні. Він тепло обійняв ченця. Постулатор у справі канонізації святого так постарів, що чернець ледь упізнав його тільки зблизька. Та й у Френсіса побіліли скроні, а від постійного мруження за столом у копіювальні обличчя навколо очей порізьбили зморшки. Монсеньйор Аґерра передав йому згорток і лист, поки вони спускалися по scala caelestis.