Уолтер Миллер-мл. – Кантика для Лейбовіца (страница 20)

— Тепер ти маєш його викупити, — пхикнув лиходій. — Я чесно їх виграв.

— У мене нічого немає, я жебрак!

— То нічого, якщо вони тобі настільки потрібні, ти дістанеш золото. Два гекли золота — ось викуп. Принось будь-коли. А твої речі я складу в себе у хижі. Хочеш їх забрати — давай золото.

— Слухайте, вони цінні для інших людей, не для мене. Я віз їх для Папи. Можливо, вони заплатять вам за важливий документ. Та дайте мені інший, щоб я просто їм показав. Він же цінності не має.

Поганець розсміявся через плече.

— Ти, певно, за нього готовий мені ноги цілувати.

Мандрівник палко кинувся цілувати йому ноги.

Це було занадто навіть для злодюги. Він відкинув ченця черевиком, розділив папери й один із прокляттями жбурнув Френсісові в обличчя. Тоді заліз на його віслюка і поїхав угору схилом до засідки. Монах схопив безцінний документ і пішов за грабіжником, розсипаючись у щедрій вдячності і без кінця його благословляючи, поки той на ішакові прямував до лучників у чагарях.

— П’ятнадцять років! — пхикнув мерзотник і знову копнув подорожнього ногою.

— Згинь! — він помахав пишно розмальованим папером над головою. — І не забудь: за два гекли золота можеш викупити свою пам’ятку. І розкажи Папі, що я здобув її у чесному бою.

Френсіс спинився. Благословив бандита, що віддалявся, палким хрестом і подякував Господеві за існування таких безкорисливих грабіжників, котрі спромоглися на подібну безглузду помилку. Відтак він любовно склав оригінальну світлокопію і подався далі шляхом. А зарізяка гордо вихвалявся чудовою присвятою своїм спільникам-мутантам на пагорбі.

— Їсти, їсти, — мовив один із них, поплескуючи віслюка.

— Їхати, їхати, — виправив злодій. — Їсти потім.

Та коли ватага була далеко позаду, ченця поступово накрила туга. Глузливий голос усе ще лунав у нього у вухах.

«П’ятнадцять років! То ось чим ви там займаєтесь! П’ятнадцять! Бабська робота! Ха-ха-ха-ха!»

Негідник помилився. Проте п’ятнадцять років усе одно втрачені, а з ними й уся любов та кропітка праця, що пішли на створення цієї присвяти.

У монастирі Френсіс став непристосованим до життя у зовнішньому світі, до його грубих традицій та зневажливого ставлення. Його в саме серце вразило знущання розбійника. Він пригадав набагато менш злі кпини, які раніше слухав від брата Джеріса. Можливо, той і мав рацію.

Мандрівник низько опустив голову і поволі поплівся далі.

Принаймні лишилася оригінальна реліквія. Принаймні.

Розділ 11

Та мить настала. Брат Френсіс у простій чернечій сутані ніколи не почувався більш мізерним, ніж у цей момент, коли став на коліна у величній базиліці перед початком церемонії. Статечні рухи, буйство кольорів, звуки, які супроводжували святкові приготування до події, вже надавали всьому навколо літургійного духу, і важко було усвідомити, що поки що нічого важливого не відбувалося. Єпископи, монсеньйори, кардинали, священики і різного роду посадовці в елегантних убраннях під старовину ходили величною церквою туди-сюди, і їхні переміщення ніби уособлювали вишуканий безупинний годинник, що ніколи не відставав і не починав раптово йти в зворотному напрямку. До базиліки увійшов прислужник Він мав настільки пишні шати, що Френсіс спочатку прийняв його за прелата. Sampetrius[62] ніс ослінчик для ніг. Ніс із такою природною статечністю, що якби монах уже не стояв навколішках, то миттю впав би при появі цього об’єкта. Sampetrius опустився на одне коліно перед головним престолом, а тоді перехрестив папський трон, помінявши ослінчик на новий, бо в старого, здається, розхиталася ніжка. Опісля він повернувся тим самим маршрутом, яким і прийшов. Брат Френсіс чудувався й вивчав елегантність, що супроводжувала навіть найбанальніші рухи. Ніхто не квапився. Ніхто не дріботів, не марудився. Не відбувалося жодного зайвого руху, усе сповна додавало гідності та всеосяжної краси цьому древньому місцю, навіть нерухомі статуї й картини. Здається, навіть шепіт глухо відбивався від високих апсид[63].

Terribilis est locus iste: hic domus Dei est, et porta caeli; terrible indeed. Яке страшне це місце! Це ніщо інше, як дім Божий, і це ворота небесні![64]

Щоправда, деякі зі скульптур виявилися живими, як він пізніше встиг роздивитися. За кілька кроків уліво від нього стояв панцир. Укритий кольчугою кулак стискав сяючу бойову сокиру. Навіть плюмаж на шоломі не ворухнувся, коли Френсіс стояв навколішки. Десяток ідентичних панцирів розтягнулося уздовж стін. Тільки побачивши, як ґедзь заліз крізь забороло «статуї» зліва, він запідозрив, що оболонка войовника не порожня. Оком чернець нічого не помітив, та йому почулося кілька металевих поскрипувань, коли комаха ховалася всередині. Значить, це, напевно, папська охорона, славетно відома лицарськими битвами: маленьке особисте військо Намісника Господа Бога.

Поміж своїх підлеглих поважно проходжався начальник охорони. Уперше за весь час статуя поворушилася. Вона вітально підняла забороло. Старший турботливо спинився і, перш ніж рушити далі, хусткою зігнав сліпня з лоба вояка. Саме обличчя в шоломі не виражало жодних емоцій. Скульптура опустила забороло і знову завмерла.

Ошатний вид церкви на мить потьмарив прихід групи прочан. Їх швидко зорганізували і розсадили, та вони, очевидно, були чужими в цьому місці. Більшість із них навшпиньки пробралися до своїх місць, боячись здійняти зайвий звук чи порух, на відміну від sampetrii та духовенства Нового Риму, котрі поводилися розкуто і не зовсім тихо. То тут, то там хтось із пілігримів здавлено покашлював чи перечіпався.

Раптом базиліка сповнилася войовничим духом, коли посилилася варта. Новий загін сталевих скульптур зайшов до святині, кожна з яких, перш ніж зайняти своє місце, припала на коліно, схилила ратище піки й віддала честь вівтарю. Двоє стали обабіч папського престолу. Третя опустилася на коліна одесную від трону, та так і стояла, тримаючи на долонях меч Петра. І знову вся сцена знерухомилася, тільки раз по раз танцювали вогники на вівтарних свічках.

Аж ось тишу розірвав раптовий гугіт труб.

Звук дедалі сильнішав, доки ритмічне «та-ра-та-ра-ра-а» не відчулося шкірою обличчя й не заболіло у вухах. Духові гули не мелодійно, а радше із закликом. Перші ноти залунали на середніх тонах, поступово набираючи висоти, інтенсивності й швидкості, доки в монаха волосся не стало дибки і в церкві, здавалося, не лишилося більше нічого, окрім вибухового звуку туб.

Потім запала мертва тиша, а далі — грімкий голос тенора:

ПЕРШИЙ КАНТОР: Appropinquat agnis pastor et ouibus pascendis.

ДРУГИЙ КАНТОР: Genua nunc flectantur omnia.

ПЕРШИЙ КАНТОР: Jussit olim Jesus Petrum pascere gregem Domini.

ДРУГИЙ КАНТОР: Ecce Petrus Pontifex Maximus.

ПЕРШИЙ КАНТОР: Gaudeat igiturpopulus Christi, et gratias agat Domino.

ДРУГИЙ КАНТОР: Nam docebimur a Spiritu sancto.

ХОР: Alleluia, alleluia...[65]

Натовп підвівся, а тоді став навколішки повільною хвилею, що слідувала за рухом стільця зі слабким старим чоловіком у білому, який посилав благословення людям, поки золота, чорна, бузкова й пурпурова процесія поступово несла його до престолу. У маленького ченця з далекого пустельного монастиря перехопило дух. Усе, що відбувалося, сприйняти виявилось просто неможливо, такою всепоглинаючою була хвиля музики й руху, вона хоч-не-хоч затоплювала відчуття й позбавляла ясного розуму всіх, до кого наближалася.

Церемонія скінчилася швидко. Та якби вона тривала довше, її натиск не годен було би витримати. Якийсь монсеньйор (Френсіс його роздивився, це був Мальфреддо Аґерра, сам адвокат святого) підійшов до престолу й опустився на коліна. Після короткої паузи він монотонно проспівав заклик.

— Sancte pater, ab Sapientia summa petimus ut ille Beatus Leibowitz cujus miracula mirati sunt multi...[66]

Він просив Лева урочисто просвітити людей про праведність віри в те, що преподобний Лейбовіц направду святий, удостоєний dulia[67] в Церкві та шанування як безгрішний.

— Gratissima Nobis causa, fili[68], — речитативом відповів старець у білому, пояснюючи, що його серце прагнуло врочисто оголосити блаженного мученика святим, та існує Божа воля, sub ducatu sancti Spititus[69], на те, чи зможе він виконати прохання Аґерри. Тому закликав усіх помолитися про таку волю.

І знову, мовби грім, спів хору сповнив базиліку літанією до всіх святих: «Отче небесний, Боже, помилуй нас. Сину, Відкупителю світу, Боже, помилуй нас. Духу Святий, Боже, помилуй нас. Свята Трійце, Єдиний Боже, miserere nobis[70]! Свята Маріє, молись за нас. Sancta Dei Genitrix, ora pro nobis. Sancta Virgo virginum, ora pro nobis...»[71] Буря літанії не вщухала. Френсіс підвів очі на мальований образ преподобного Лейбовіца, який тільки-но представили. Фреска мала героїчні пропорції. Вона зображала розправу над Лейбовіцем перед натовпом, але тієї кривої посмішки, що з’явилася на роботі Фінґо, не було. І попри те, Френсісові вона здалася величною і гармоніювала з церквою.

«Omnes sancti Martyres, orate pro nobis...»[72]

Коли літанія скінчилася, монсеньйор Мальфреддо Аґерра знову звернувся до Папи із проханням офіційно внести ім’я Ісаака Едварда Лейбовіца до церковного календаря. Знову пролунав заклик до Духа, щоби скерував усіх: Папа проспівав «Veni, Creator Spiritus»[73].