Уильям Янг – Хижа (страница 27)
Ісус підвівся, опершись на палицю, але зачекав, поки Мак доїсть свій бутерброд і зможе продовжити прогулянку. Після цього вони пішли вздовж берега.
— Це ще не все. У жінки є свої бажання. Вона звертається не до праці, а до чоловіка, який прагне нею керувати, тобто бути її володарем. До того, як це сталося, вона знаходила захищеність, свою особливість, а також розуміння добра та зла лише в мені, як, до речі, й чоловік.
— Не дивно, що з Нен я зазнав невдачі. Здається, я не здатний її повністю в цьому задовольнити.
— Ти створений не для цього. Намагаючись забезпечити Нен тим, що вона дійсно потребує, ти вдаєш із себе Бога.
Мак нахилився, підняв плаский камінець і жбурнув його так, що той пострибав по воді.
— Чи є якийсь вихід?
— Він дуже простий, але водночас складний для тебе. Це шлях повернення, повернення в мій бік. Він полягає у відмові від решти способів здійснення влади та маніпулювання іншими. Потрібно просто повернутися до мене, — Ісус говорив, ніби благаючи. — Жінкам не просто відвернутися від чоловіків і не вимагати, щоб ті задовольняли їхні потреби, визнавали їхню особливість і забезпечували їм захист. Чоловікам, відповідно, складно повернутися до мене, відкинувши амбіції влади, потребу в захищеності й визнанні, а також можливість заробляти на життя своїми руками.
— Мене завжди цікавило, чому керувати повинні чоловіки, – міркував Мак. — Здається, саме вони завдають найбільше болю. Переважно вони несуть відповідальність за злочини, зокрема щодо жінок і… дітей.
— Жінки, — вів далі Ісус, запустивши по воді наступний камінець, — відвернулися від нас, шукаючи інших взаємин, а чоловіки зробили вибір на користь землі й самих себе. Якби керували жінки, світ був би значно спокійнішим місцем для життя, а в жертву жадоби та влади приносилося б менше дітей.
— Це означає, що вони упоралися б краще?
— Можливо, але цього все одно недостатньо. Влада, зосереджена в руках незалежних людей, чи то чоловіків, чи то жінок, однозначно псує. Маку, хіба ти не бачиш, як виконання обов’язків відрізняється від щирих стосунків? Ми прагнемо, щоб чоловіки й жінки були партнерами, рівними, але особливими, різними за статтю, але частинами одного цілого, індивідуально уповноваженими Сарайю, із якої випливає вся справжня сила та влада. Запам’ятай, я не про виконання обов’язків або участь у людських структурах. Я про сутність буття. Зростання в стосунках зі мною, що, власне кажучи, ти вже робиш, є відображенням того, ким ти насправді є.
— Але ж ти прийшов як чоловік. Хіба це ні про що не свідчить?
— Свідчить, але не про те, що уявляють люди. Я зійшов в образі чоловіка, щоб завершити чудову картину, на якій написане твоє сотворіння. Із першого дня ми сховали жінку всередині чоловіка так, щоб у потрібний момент її звідти дістати. Ми не створили чоловіка для самотнього життя: жінка існувала в нашому задумі із самого початку. Вивівши її на поверхню, він народив її в певному сенсі цього слова. Ми створили коло взаємин, схоже на те, що існує між нами, але для людей. Вона вийшла з нього, і тепер усі чоловіки, зі мною включно, народжуються через неї, водночас усі люди насправді походять від Бога.
— Так, я, здається, розумію, — перебив Мак. — Якби жінку було створено першою, не було б ніякого кола взаємин і, як наслідок, можливості мати рівноправні й справедливі стосунки. Правильно?
— Саме так, Маку, — Ісус усміхнено подивився на нього. — Ми прагнули створити істоту, яка б мала рівного й сильного партнера, тобто чоловіка й жінку. Однак ваша незалежність із вимогами владних повноважень насправді руйнує стосунки, яких прагне ваше серце.
— От воно що, — сказав Мак, перебираючи камінці в пошуку найбільш плаского. — Усе завжди впирається в питання влади, але наскільки це відрізняється від стосунків, які склалися між вами. Я також хотів би так жити, і з вами, і з Нен.
— Ось чому ми тут.
— Шкода, що тут немає Нен.
— О, багато що могло бути інакше, — задумливо мовив Ісус, але Мак не зрозумів, до чого це він.
Кілька хвилин панувала тиша, якщо не зважати на видихи, що супроводжували кидання камінців, та сплески води.
Ісус збирався жбурнути по воді камінець, але несподівано зупинився.
— І останнє, що тобі слід запам’ятати перед тим, як ти вирушиш далі.
Погляд Мака був сповнений подиву.
— Вирушу куди?
Ісус ніби не почув.
— Маку, ти не зможеш досягти покірності й любові самотужки. Ти не зможеш бути відданий своїм дітям, Нен чи ще комусь, і Татові також, без моєї допомоги.
— Ти хочеш сказати, — мовив Мак із деяким сарказмом, – що я навіть не зможу запитати, «що на моєму місці зробив би Ісус»?
Ісус усміхнувся.
— Це добрий намір, але погана ідея. Скажи, як це допомагає? — він замовк, знову посерйознішавши. — Моє життя не мало бути зразком для наслідування. Іти за мною не означає «бути на мене схожим», а йдеться про те, щоб позбутися своєї незалежності. Я прийшов, щоб ви мали життя, моє життя, справжнє життя. Ми зійдемо і проживемо його в тобі, щоб ти міг бачити нашими очима, чути нашими вухами, відчувати нашими руками й думати, як ми думаємо. Однак нав’язувати таку єдність ми ніколи не станемо. Якщо ти хочеш чинити те, що тобі заманеться, будь ласка. Час на нашому боці.
— Напевно, саме це мала на увазі Сарайю, коли говорила про щоденну смерть, — сказав Мак, кивнувши.
— До речі, про час, — мовив Ісус, показуючи на стежку, що вела в ліс по той бік галявини, — тобі призначено зустріч. Іди цією стежкою, куди вона тебе приведе. Там я чекатиму на тебе.
Хай як Маку кортіло продовжити розмову, він знав, що нічого з цього вже не вийде. Не промовивши ні слова, він натягнув шкарпетки та взуття, яке ще не встигло повністю висохнути. Так само мовчки підвівшись, він перетнув пляж, озирнувся, щоб іще раз помилуватися водоспадом, перестрибнув через струмок і попрямував до лісу добре второваною стежиною.
11. ОСЬ ІДЕ ГОЛОВНИЙ СУДДЯ
Мак ішов гущавиною кедрового лісу, стежка вилася вздовж водоспаду, поступово віддаляючи його від озера. Місця призначення він дістався хвилин за п’ять. Це була прямовисна скеля, в якій виднілися ледь помітні двері. Здається, саме туди потрібно було ввійти. Вагаючись, він потягнув за ручку й штовхнув. Однак рука провалилася, ніби там і не було ніяких дверей. Мак обережно ступав уперед, аж поки його тіло пройшло крізь, як здавалося, масивну кам’яну скелю. Було темно, хоч в око стрель.
Глибоко вдихнувши й простягнувши руки перед собою, Мак спромігся зробити лишень кілька невеличких кроків у морок і зупинився. Він перестав дихати зі страху, глибоко засумнівався в доцільності просування вперед. У животі закрутило, і він знову відчув Великий Сум, що всією вагою ліг на плечі, немов прагнув задушити його. Закортіло повернутися на світло, проте Мак переконав себе, що Ісус не відправив би його сюди просто так. Тому він зібрав силу волі й рушив далі.
Поступово очі відходили від шоку, викликаного різким переходом від денного світла до тіні смертної, а за якусь хвилю звикли настільки, що Мак зміг розгледіти коридор ліворуч від себе, куди й попрямував. Поки він ішов, яскраве світло позаду тьмяніло, його змінив слабкий відблиск від стін десь попереду.
Через сто футів тунель іще раз повернув ліворуч, і Мак опинився перед входом у велику печеру, яка спершу здалася йому безмежним відкритим простором. Враження підсилювалося завдяки єдиному джерелу світла. Це було тьмяне мерехтіння, що розсіювалося футів на десять у всіх напрямках. Далі Мак нічого, крім темряви, не бачив. Повітря було важке й задушливе та ще й таке холодне, що його майже неможливо було вдихати. Він подивився під ноги та з полегшенням помітив своє бліде відображення — підлога виявилася не брудною й кам’яною, а відшліфованою, гладенькою й темною, мов слюда.
Мак сміливо ступив уперед та помітив, що коло світла рушило разом із ним, освітлюючи деяку площину попереду. Він відчув себе впевненіше й почав повільно просуватися в тому ж напрямку, що й раніше, зосереджуючи погляд на підлозі, оскільки побоювався, що вона будь-якої миті може провалитися під його ногами. Він так уважно стежив за своїми кроками, що несподівано наштовхнувся на якийсь предмет і ледь не впав.
Це був стілець, на вигляд — зручний, дерев’яний, він стояв посередині… порожнечі. Мак вирішив присісти й трохи зачекати. Як тільки він це зробив, світло, що його супроводжувало, посунулося вперед, ніби запрошуючи продовжувати шлях. Прямо перед собою Мак помітив великий чорний стіл, на якому, однак, нічого не лежало. Коли світло зупинилося, він із подивом скочив на ноги, бо побачив… її. За столом сиділа висока приваблива жінка зі шкірою оливкового кольору та витонченими латиноамериканськими рисами обличчя, її чорне вбрання переливалося оксамитом. Вона сиділа рівно й велично, наче головний суддя. Її вигляд вражав, навіть захоплював подих.
«Яка ж вона гарна, — подумав Мак. — Ось чого прагне хтивість, але ніколи не досягає. Роздивитися її обличчя виявилося непросто, адже при такому тьмяному освітленні волосся з одягом зливалося в одне ціле. Очі виблискували, навіть спалахували, наче вікна до безмежного нічного неба, що відбиває світло з невідомого внутрішнього джерела.