Уильям Янг – Хижа (страница 26)

— Розслабся, Маку. Це не іспит, а звичайна розмова. До речі, ти не помиляєшся. Але скажи, де ти проводиш найбільше часу подумки — в минулому, теперішньому чи в майбутньому?

Перед тим, як відповісти, Мак на деякий час замислився.

— Гадаю, мені-таки доведеться визнати, що найменше часу я витрачаю на теперішнє. Особисто я чимало часу присвячую минулому, а решту — майбутньому.

— Точнісінько так, як і більшість людей. Перебуваючи в тобі, я перебуваю в теперішньому, оскільки існую в теперішньому. Не в минулому, хоча багато чого можна згадати й зрозуміти, озираючись назад, але лише на мить. І, без сумніву, я не існую в майбутньому, яке ти собі уявляєш. Маку, ти розумієш, що в твоєму уявному майбутньому, заснованому на певному страху, мене майже ніколи немає поруч?

Мак укотре замислився. Це правда. Скільки часу він згаяв на хвилювання про майбутнє — в його думках воно поставало похмурим і сумним, а то й жахливим! У майбутньому, яке уявляв Мак, справді не було Ісуса.

— Але чому так? — запитав Мак.

— Усе через твої відчайдушні спроби контролювати те, що ти насправді контролювати не можеш. Ти не маєш влади над майбутнім, тому що воно для тебе нереальне й ніколи таким не буде. Коли ти уявляєш, що зло, якого боїшся, перетворюється на реальність і плануєш, як цьому запобігти, то вдаєш із себе Бога.

— Це приблизно те саме, про що говорила Сарайю, — відповів Мак. — Звідки тоді стільки страху в моєму житті?

— Через нестачу віри. Ти просто не усвідомлюєш, що ми тебе любимо. Людина, яка живе страхом, ніколи не знайде свободи в моїй любові. Я маю на увазі не раціональний страх, який стосується реальної небезпеки, а уявний, зокрема, щодо майбутнього. У твоєму житті страх займає стільки місця, що ти не можеш ані повірити в мою доброту, ані усвідомити мою любов у своєму серці. Ти співаєш і говориш про те, чого насправді не знаєш.

Мак знову подивився на воду й тяжко зітхнув.

— Мені здається, що вода так далеко.

— Як на мене, до неї лише один фут, — засміявся Ісус, поклавши руку Макові на плече.

Це було саме те, чого йому не вистачало, і Мак зробив нерішучий крок уперед. Увесь час він дивився на протилежний берег, намагаючись переконати себе, що вода досить тверда, а її рух не повинен відволікати. Пакети з їжею він про всяк випадок тримав над головою.

«Приводнення» виявилося м’якшим, ніж він очікував. Взуття одразу намокло, але ноги занурилися у воду лише до кісточок. Озеро продовжувало рухатися навколо, він ледь не втратив рівновагу. Усе це мало дуже дивний вигляд. Зиркнувши донизу, Мак переконався, що його ноги на чомусь твердому, але невидимому. Він обернувся й побачив, що Ісус стоїть поруч, тримаючи в руці черевики зі шкарпетками, та всміхається.

— Перед такою прогулянкою ми завжди роззуваємося, — засміявся він.

Мак похитав головою, теж не втримавшись від сміху, і присів на край причалу.

Здається, що й мені доведеться. — Він зняв черевики, викрутив шкарпетки, закачав штани.

Вони рушили до протилежного берега, до якого було десь півмилі, несучи в руках взуття й пакети з обідом. Вода збадьорювала своїм холодом, аж по спині бігали мурашки. Прогулянка озером разом із Ісусом уже здавалася найприроднішим способом пересування. Усвідомлюючи це, Мак не міг втриматися від усмішки. Час від часу він дивився під ноги, сподіваючись побачити форель.

— Знаєш, це ж неймовірно, навіть неможливо! — нарешті вигукнув він.

— Звичайно, — підтвердив Ісус.

Коли вони наблизилися до берега, Маку почувся шум водоспаду, хоча він і не бачив звідки звук виходить, той наростав. Ярдів за двадцять від берега Мак зупинився. За високою скелею ліворуч він нарешті побачив чудовий водоспад, що ринув із висоти щонайменше ста футів у водойму на дні ущелини. Там він перетворювався на великий струмок, який, напевно, десь впадав у озеро, але Мак цього не бачив. Між струмком і водоспадом можна було розгледіти гірську луку із розкиданими по ній дикими квітами, насіння яких позаносив туди вітер. Картина вражала, і Мак завмер на мить, вбираючи цю красу. У голові промайнув образ Міссі, але надовго там не затримався.

Вони підійшли до вкритого галькою пляжу, за ним простягався розкішний густий ліс, що прилягав до підніжжя гори, прикрашеної шапкою свіжого снігу. Зліва, неподалік від краю галявини, по той бік невеличкого, але дзвінкого струмка починалася стежка, що відразу зникала в лісовій гущавині. Мак вийшов із води на каміння, підійшов до поваленого дерева, сів на нього та ще раз викрутив шкарпетки, потім поклав їх разом із черевиками просушитися під променями обіднього сонця.

Тільки тоді він підвів очі й подивився на озеро. Краса приголомшувала. Він бачив хижу, над її червоним цегляним димарем повільно здіймався дим, осідаючи серед садових і лісових дерев. Усе це здавалося мініатюрним на тлі гір, що нависали позаду, ніби вартові. Мак сидів пліч-о-пліч з Ісусом і насолоджувався мальовничою симфонією.

— Велику справу ти робиш, — тихо вимовив він.

— Дякую, Маку, але ти бачив зовсім небагато. Поки що я лише милуюся більшістю з того, що існує у Всесвіті, наче особливими полотнами в закутку майстерні справжнього Митця, але настане день… Ти можеш уявити світ без війн і, як наслідок, без боротьби за виживання?

— Що ти маєш на увазі?

— Земля схожа на дитину, яка виросла в сиротинці, без допомоги й поради, — у голосі Ісуса забриніли нотки прихованого обурення. — Дехто намагається їй допомогти, а дехто просто використовує. Людство одержало завдання з любов’ю доглядати за всім живим, а робить навпаки — плюндрує землю, не задумуючись про міру своїх потреб. Люди майже не думають про власних дітей, які успадкують менше любові. Вони утискають природу, а потім, коли вона здригається, вивергаючи свій подих, ображаються й замахуються кулаками на Бога.

— Ти що, з партії зелених? — запитав Мак, ледь не з докором.

— Ця синьо-зелена кулька в чорному просторі — принижена, змучена й водночас прекрасна.

— Мені знайома ця пісня. Ти глибоко переймаєшся долею свого Творіння, — усміхнувся Мак.

— Авжеж, ця синьо-зелена кулька в чорному просторі належить мені, — наголосив Ісус.

За хвилину вони відкрили свої пакунки з їжею. Тато приготувала їм бутерброди, які вони з’їли з неабияким апетитом. Мак жував щось надзвичайно смачне, але ніяк не міг визначити, якого воно походження — рослинного чи тваринного. Він подумав, що краще про це не запитувати.

— Так чому ти все не виправиш? — поцікавився Мак із повним ротом. — Я маю на увазі Землю.

— Тому що ми віддали її вам.

— Але ви можете забрати її знову.

— Звісно, можемо, однак тоді вся історія завершиться, так і не добігши кінця.

Мак кинув на Ісуса нетямущий погляд.

— Ти помітив, що я не ставлюся до вас як Цар і Господь, хоча саме так ви мене постійно називаєте. Я ніколи не контролюю ваш вибір і не примушую щось робити, навіть тоді, коли ваші наміри можуть заподіяти шкоду іншим, та й вам самим.

Перш ніж відповісти, Мак глянув на озеро.

— Шкода. Якби ви інколи втручалися, це б врятувало від болю мене й тих, кого я люблю.

— Любов, — пояснив Ісус, — це те, що ніколи не нав’язує свою волю. Справжні стосунки завжди передбачають покірність, навіть коли вибір неправильний чи шкідливий. Цю красу ти бачиш у моїх стосунках із Татом і Сарайю. Ми віддані одне одному, так завжди було й завжди буде. Тато настільки ж відданий мені, як і я йому або Сарайю. Покірність зовсім не стосується влади чи слухняності. Вона випливає із відносин, побудованих на любові й повазі. Насправді, так само ми віддані й тобі.

Мак був спантеличений:

— Хіба це можливо? Як Творець Всесвіту може бути відданий мені?

— Це все тому, що ми хочемо, аби ти ввійшов до кола наших стосунків. Нам не потрібні раби, змушені підкорятися нашій волі. Ми хочемо мати братів і сестер, які б жили разом із нами.

— Напевно, ти хочеш, щоб саме так ми любили одне одного? Я маю на увазі чоловіків і дружин, батьків і дітей. Такими, мабуть, повинні бути стосунки між усіма?

— Точно, якщо я є твоїм життям, покірність — найприродніше вираження мого характеру. У межах нових стосунків покірність стане найкращим виявом і твого єства. Хочеться, щоб Бог усе виправляв, аби тільки люди не страждали.

Мак кивнув на знак згоди.

— Проте, на відміну від Нен, я не дуже добре розуміюся на стосунках.

Ісус доїв бутерброд, закрив пакет і поклав його на колоду, потім змахнув кілька крихт із вусів і короткої бороди. Узявши палицю, що лежала поряд, він почав щось креслити на піску, продовжуючи розмову.

— Це тому, що ти, як і більшість чоловіків, найважливішими вважаєш свої життєві досягнення, а Нен, як і більшість жінок, — стосунки. Для неї це природніше — Ісус замовк, спостерігаючи, як за футів п’ятдесят від них у воду пірнув морський яструб. Невдовзі птах повільно злетів, тримаючи в кігтях досить велику форель, що намагалася вирватися на волю.

— Це означає, що в мене немає надії? Мені справді хочеться мати те, що є у вас, проте я й гадки не маю, як це здобути.

— На твоєму шляху, Маку, зараз чимало перешкод. Але тобі слід навчитися їх долати.

— Я вже усвідомлюю, що Міссі більше немає, проте жити з цим нелегко.

— Річ не лише в твоєму ставленні до вбивці Міссі. Існують інші, набагато серйозніші речі, які не дають тобі жити з нами. Ваш світ зруйновано, оскільки в Едемському саду, зробивши вибір на користь власної незалежності, ви занапастили стосунки з нами. Для чоловіків свобода переважно полягає в тому, щоб у поті чола робити щось своїми руками, так вони відчувають свою захищеність, особливість і значимість. Здобувши право вирішувати, що добро, а що зло, ви самі визначаєте свою долю. Саме цей поворот завдав стільки болю.