Уильям Янг – Хижа (страница 29)

— Як? — знову вирвалося в Мака. — Мені здалося, саме це я почув…

— … Що ти тут для суду? — вона була спокійною й незворушною, наче літній вітер. — Ти не помилився, але судити сьогодні будуть не тебе. — Мак глибоко зітхнув, відчувши деяке полегшення.– Ти сам будеш суддею!

Живіт зсудомило, коли прийшло усвідомлення цих слів. Нарешті погляд Мака знову впав на стілець, який, вірогідно, був призначений для нього.

— Я? Чому я? Ні, я не хочу… Я не вмію судити.

— О, це не зовсім так, — пролунала швидка відповідь, цього разу з відтінком сарказму. — За час, який ми провели разом, ти вже довів свою здатність учитися. Ба більше, в житті судив багатьох. Ти судив учинки, навіть мотиви інших, ніби справді знав, чим вони керувалися. Ти судив колір шкіри, мову й запах тіла. Ти судив історію й стосунки. Ти висловлював свою думку про цінності чужого життя на підставі власного уявлення про прекрасне. Якщо відверто, то в цих справах у тебе багатий досвід.

Мак відчув, що зашарівся. Він був змушений визнати, що в минулому часто засуджував інших. Але ж вони чинили так само! Чому б не робити висновки про інших, зважаючи на вплив, який вони справляють на нас? Адже погляд на навколишній світ повинен бути егоцентричним. Він підвів очі, але, побачивши, що вона уважно на нього дивиться, знову опустив їх додолу.

— Скажи, будь ласка, — попросила жінка, — за якими критеріями ти висловлюєш свої судження?

Мак спробував витримати її погляд, але дуже швидко зрозумів, що, коли дивиться їй в очі, то не в змозі міркувати послідовно й логічно — думки одразу розбігаються. Тому він став дивитися в дальній темний закуток печери, аби тільки прийти до тями.

— Нічого вартого уваги, здається, й не згадаю, — нарешті визнав Мак із тремтінням у голосі, — свого часу мої судження здавалися виправданими й справедливими, проте зараз…

— Звісно, що здавалися, — вона вимовила це як щось звичайне, повсякденне, не звертаючи жодної уваги на його збентеження та явний сором. — Засудження передбачає вищість судді над підсудним. Сьогодні, до речі, у тебе буде гарна нагода продемонструвати всі свої вміння та навички. Ну ж бо, – запросила вона, поплескуючи по спинці стільця, – я хочу, щоб ти присів ось тут. Негайно.

Не без вагань Мак пішов до стільця, який на нього чекав. Здавалося, що з кожним кроком він зменшується… Або це вона збільшувалася разом із стільцем. Він так і не зрозумів. Видерся на стілець, ноги ледь торкалися підлоги. Сидячи за таким величезним столом, він почувався дитиною.

— Добре, а що я буду судити? — запитав Мак і обернувся, щоб добре її бачити.

— Не що, а кого.

Відчуття дискомфорту посилювалося, не допомагав навіть королівський трон, на якому він сидів. Хіба він мав право когось судити? Певною мірою він, звісно, завинив, засуджуючи майже кожного, кого знав чи не знав особисто. Він усвідомлював провину навіть за свій егоцентризм. Як він може насмілитися судити інших? Усі його судження були поверховими, побудованими на зовнішньому вигляді чи вчинках, факти тлумачилися відповідно до настрою, а упередженість ставала в пригоді, щоб звеличитися в очах інших, відчути захищеність чи причетність до чогось важливого.

І ще він розумів, що починає панікувати.

— Твоя уява, — призупинила вона вир його думок, — тобі зараз не допоможе.

— Ну ось і все, Шерлоку, — спало на думку, але вголос прозвучало безпорадне:– Я не зможу.

— Зможеш чи не зможеш — це ми ще з’ясуємо, — заперечила вона з усмішкою, — до того ж, я не Шерлок.

Мак зрадів, що темрява допомогла приховати збентеження, яке його охопило. Мовчання тривало довше, ніж було насправді потрібно, аби сформулювати й поставити наступне запитання:

— І кого ж мені доведеться судити?

— Бога… і людей, — жінка промовила ці слова так, наче в них не було нічого особливого. Вони просто злетіли з її язика. Видавалося, що вона казала їх ледь не щодня.

Мак був спантеличений.

— Ви, мабуть, жартуєте! — вигукнув він.

— А чому ні? У світі є чимало людей, які, на твою думку, заслуговують на осуд. Тому має ж бути кілька винних в усіх завданих стражданнях. Що скажеш про багатіїв, які об’їдають бідних? А про тих, хто посилає дітей на війну? А про чоловіків, які постійно б’ють своїх жінок? А про батьків, котрі знущаються над своїми дітьми лише для того, щоб угамувати власний біль? Хіба їх усіх не потрібно судити, Маккензі?

Мак відчув, як неприборканий гнів, наче хвиля, виринає з глибин його єства. Він посунувся до спинки стільця, намагаючись утримати рівновагу й не заточитися від напливу образів, що заполонили розум, але відчув, що таки втрачає самоконтроль. Живіт знову зсудомило, руки стиснулися в кулаки, дихання стало переривистим.

— А як щодо чоловіка, який полює за невинними маленькими дівчатами? Що скажеш? Чи заслуговує він на покарання?

— Так, — заволав Мак, — нехай горить у пеклі!

— Він точно винний у твоїй втраті?

— Так!

— А твій батько, який перетворив життя свого сина на суцільний жах?

— Так, він теж!

— Як далеко нам доведеться просунутися, Маккензі? Спадок поламаних людських життів приведе нас до Адама. Що робити з ним? Навіщо взагалі зупинятися? Як щодо Бога? Це ж він у всьому винний. Він усе почав.

У Мака запаморочилася голова. Він не почувався суддею, радше — підсудним.

Жінка невблаганно продовжувала:

— Хіба це не той глухий кут, в якому ти опинився, Маккензі? Хіба не це живить твій Великий Сум? Хіба не криється тут проблема твоєї недовіри до Бога? Такий батько, як ти, звісно, може засуджувати Бога Отця!

Гнів знову збурився в ньому, як шалене полум’я. Йому закортіло заперечити, але вона ж казала правду, тому сперечатися не було сенсу.

Жінка вела далі:

— Хіба ти не скаржився, Маккензі, що Бог зрадив тебе й твою Міссі? Що від самого початку Господь знав про день, коли Міссі буде вбито, і все одно створив цей світ? А згодом дозволив якомусь збоченцю вирвати її з твоїх люблячих рук, хоча міг зупинити його? Хіба не Бог винний у всьому, Маккензі?

Від шквалу спогадів всі почуття змішалися, і Мак уп’явся поглядом у підлогу. Нарешті він показав на жінку пальцем і вимовив голосніше, ніж хотів:

— Так, Бог винний! — обвинувачення пролунало в кімнаті, наче удар молотка, що ознаменував судовий вирок душі.

— Отож, — сказала вона незворушно, — якщо ти так легко судиш Бога, то, мабуть, так само легко зможеш судити світ. Тепер ти повинен обрати двох зі своїх дітей, які проведуть вічність із Богом на новому небі й новій землі, але лише двох.

— Що? — вибухнув Мак, не вірячи своїм вухам.

— І обрати трьох дітей, які проведуть вічність у пеклі.

Мак не йняв віри почутому. Йому знову стало моторошно.

— Маккензі, — її голос звучав так само спокійно й чарівно, як тоді, коли він його почув уперше. — Я лише прошу тебе зробити те, що, на твою думку, робить Бог. Він знає всіх, хто коли-небудь народився, і розуміє їх краще, ніж ти розумієш своїх дітей. Він любить кожного, усвідомлюючи, що це його син чи донька. Ти ж вважаєш, що Бог засудить більшість на вічні страждання, позбавивши своєї присутності й любові. Хіба не так?

— Мабуть, так. Я просто ніколи не дивився на речі під цим кутом, — від хвилювання він не міг добрати слів. — Я просто думав, що Бог може таке зробити. Усі розмови про пекло були абстрактними й не стосувалися нікого з моїх рідних… – Мак вагався, розуміючи, що його слова прозвучать бридко, — тих, чия доля мене справді хвилює.

— Отже, ти припускаєш, що для Бога, на відміну від тебе, у цьому немає нічого складного? Ну ж бо, Маккензі! Кого зі своїх п’яти дітей ти приречеш на вічні страждання? Ось, наприклад, Кейт сперечається з тобою найбільше. Вона погано до тебе ставиться, постійно ображає. Вона, мабуть, перший претендент. Що думаєш? Ти ж суддя, Маккензі, і повинен зробити свій вибір.

— Я не хочу бути суддею, — сказав Мак, підводячись.

Думки розбіглися. Цього не може бути. Як Бог може просити його засудити когось з дітей на смерть? Невже він може засудити Кейт чи інших своїх дітей на страждання в пеклі лише тому, що вони згрішили проти нього? Навіть якщо б Кейт, Джош, Джон або Тайлер скоїли жахливий злочин, він ніколи їх би не засудив. Він просто не зміг би! Суть не в їхній поведінці, а в його любові до них!

— Я не можу, — вимовив він тихо.

— Ти повинен, — відповіла вона.

— Я не можу цього зробити! — повторив він голосніше й затятіше.

— Ти повинен, — переконувала вона ще лагіднішим тоном.

— Ні, я… не буду… цього робити! — заволав Мак, і кров у ньому буквально закипіла.

— Ти повинен, — прошепотіла вона.

— Я не можу, не можу й не буду! — сум’яття слів і почуттів вирвалося на волю.

А жінка стояла й спостерігала, очікуючи на його рішення. Нарешті він подивився на неї, ніби благаючи поглядом: «Чи можу я піти замість них? Якщо вам потрібно просто засудити когось на вічні страждання, то засудіть мене, а не їх. Можна?» Він впав до її ніг, весь у сльозах:

— Будь ласка, дозвольте мені постраждати за своїх дітей! Прошу вас… благаю… будь ласка… будь ласка…

— Маккензі, Маккензі, — прошепотіла вона слова, які стали ковтком холодної води в спекотний день. Її руки ніжно торкнулися його щік, і вона підняла його з колін. Глянувши на неї крізь завісу сліз, він побачив сяйво усмішки.

— Зараз ти говориш, як Ісус. Ти судив справедливо, Маккензі! Я тобою пишаюся.