Уильям Янг – Хижа (страница 30)

— Але я ж не судив, — заперечив збентежений Мак.

— Ти таки судив! Ти ухвалив вирок, що вони заслуговують на любов, хоч би як дорого це тобі коштувало. Так любить Ісус.

Почувши ці слова, Мак згадав про друга, який чекав його біля озера.

— Зараз ти розумієш серце Тата, — додала вона, — яка має досконалу любов до своїх дітей.

У голові одразу з’явився образ Міссі, це змусило його знову наїжачитися. Він упав на стілець.

— Що трапилося, Маккензі? — запитала вона.

Приховувати щось не було сенсу.

— Я розумію любов Ісуса, але Бог — це зовсім інша історія. Не думаю, що вони схожі.

— Тобі не сподобався твій час із Татом? — здивувалася вона.

— Навпаки, мені подобається Тато, хай би ким вона була. Вона чарівна, хоча зовсім не схожа на Бога, яким я його уявляв.

— Можливо, твої уявлення про нього не відповідали дійсності.

— Мабуть. Я просто не збагну, як саме Бог виявив любов до Міссі.

— Отже, суд триває? — запитала вона із сумом у голосі.

На мить Мак замовк.

— А що мені ще залишається думати? Я не розумію, як Бог міг любити Міссі, якщо він дозволив їй пройти через такі жахливі страждання. Вона ж невинна. Вона не зробила нічого, щоб заслужити це.

— Я знаю.

Мак правив своєї:

— Може, Бог використав її, щоб покарати мене за те, що я зробив із своїм батьком? Це несправедливо! Вона цього не заслужила. І Нен цього не заслужила, — сльози котилися по його щоках. — Я, мабуть, заслужив, але точно не вони.

— Ось який у тебе Бог, Маккензі. Тоді не дивно, що ти потопаєш у своїй скорботі. Тато не така. Вона не карала ані тебе, ані Нен, ані Міссі. Це все не через неї.

— Але ж Бог не запобіг…

— Ні, не запобіг. Він не запобігає багатьом подіям, які завдають йому чимало страждань. Ваш світ дуже хворий. Ви самі вимагали незалежності, а тепер ображаєтесь на того, хто любив вас достатньо, щоб вам її подарувати. Те, що ви бачите, не було задумане Татом. Світ потопає в темряві й безладі, тому жахливе стається з тими, кого він любить.

— Чому ж він нічого не зробить?

— Він уже зробив!

— Ви маєте на увазі Ісуса?

— А хіба ти не бачив ран у Тата?

— Я не знав, звідки вони… Невже…

— Це все через любов. Він обрав хресний шлях, на якому милосердя тріумфує над справедливістю в ім’я любові. Може, ти хочеш, щоб він надав перевагу справедливості? Ти хочеш «по-справедливому», любий «суддя»? — запитала вона, усміхаючись.

— Ні, зовсім ні, — сказав Мак, нахиливши голову, — принаймні не для мене й моєї сім’ї.

Жінка мовчала.

— Але я все одно не розумію, чому Міссі повинна була загинути.

— Вона й не повинна була, Маккензі. Це зовсім не те, що планувала Тато. Вона не потребує цього зла для втілення своїх добрих намірів. Це ви, люди, вийшли назустріч злу із широкими обіймами, на що Тато відповіла добром. Те, що сталося з Міссі, було справою зла, і ніхто в цьому світі не захищений від нього.

— Але це ж так боляче! Повинен бути інший спосіб.

— Інший спосіб є, проте зараз ти його не бачиш. Відмовся від своєї незалежності, Маккензі. Не будь суддею, а краще спробуй зрозуміти Бога таким, яким він є. Тоді ти не відштовхуватимеш його своєю егоцентричністю й уявленнями про Всесвіт, а приймеш його любов посеред усіх своїх випробувань. Тато ввійшла у твій світ, щоб бути поруч із тобою, поруч із Міссі.

Мак підвівся.

— Я не хочу більше судити. Я хочу вірити Татові, — непомітно для Мака в печері посвітлішало, і він попрямував до стільця, на якому вже сидів. — Але мені знадобиться допомога.

Жінка підійшла й обійняла Мака.

— Ось тепер це схоже на початок нового шляху, Маккензі!

Тишу печери несподівано порушив дитячий сміх. Здавалося, він лунав крізь одну зі стін, яку Мак нарешті зміг роздивитися. Каміння стало таким прозорим, що крізь нього полилося денне світло. Мак почав вдивлятися в мряку й нарешті побачив там нечітко окреслені фігури своїх дітей, які гралися на певній відстані від нього.

— Це ж голоси моїх дітей! — вигукнув він, відкривши від здивування рота.

Ближче до стіни мряка розсмокталася, наче хтось підняв завісу, і Мак уже дивився на луку біля озера. Попереду видніли досконалі в своїй величі засніжені верхівки гір, устелені дрімучими лісами. Біля їх підніжжя він чітко бачив хижу, де, як він знав, на нього чекали Тато й Сарайю. Невідомо звідки просто перед ним в озеро впадав широкий струмок, уздовж якого розгорнулися поля диких квітів і трав. Усюди лунав спів пташок, а в повітрі відчувався приємний запах літа.

Усе це Мак побачив, почув і відчув лише на якусь мить, а потім його увагу привернула група дітей, які гуляли ярдів за п’ятдесят від місця, де струмок, утворивши невеличку круговерть, впадав у озеро. Там він побачив своїх дітей — Джона, Тайлера, Джоша і Кейт. Але зачекайте! Там був іще хтось.

Він набрав у легені повітря, намагаючись зосередитися. Кинувшись уперед, він наштовхнувся на невидиму перешкоду, ніби перед ним непомітно виросла кам’яна стіна. Він усе зрозумів: «Міссі!» Це була вона, його донька, яка бовтала босими ногами по воді. Почувши татів голос, Міссі хутко побігла стежкою, яка закінчувалася перед місцем, де стояв Мак.

— Господи! Міссі! — загорлав він і знову спробував подолати перешкоду, що їх розділяла. На превеликий жаль, невидима сила не дозволила йому цього зробити, наче з протилежного боку був величезний магніт, який затягував його назад у печеру.

— Вона тебе не чує.

Мак не звертав уваги.

— Міссі! — волав він.

Міссі була так близько. Спогади, які він безуспішно намагався не втратити, раптом із усією силою спалахнули знову. Він спробував відшукати щось важке, ніби це могло допомогти наблизитися до доньки. Проте нічого підходящого поблизу не виявилося.

Тим часом Міссі дісталася кінця стежки й зупинилася просто перед Маком. Її погляд явно був спрямований не на них, а на щось поміж ними, що вона могла бачити.

Мак нарешті перестав чинити опір обставинам, у яких опинився, й обернувся до жінки-судді.

— Вона мене бачить? Вона знає, що я тут? — без надії запитав він.

— Міссі знає, що ти тут, але не може тебе бачити. Усе, що вона бачить, це чудовий водоспад, проте знає, що за ним стоїш ти.

— Водоспад! — не втримався Мак і розсміявся в душі. — Вона ніяк не може насолодитися водоспадами!

Цього разу Мак зосередився на зовнішньому вигляді Міссі, намагаючись закарбувати в пам’яті кожну деталь – вираз обличчя, руки, волосся… Тієї ж миті на обличчі дівчинки засяяла усмішка, зробивши помітнішими ямки на її щічках. Наче в заповільненій зйомці, він побачив, як виразним рухом вуст вона промовила:

— Усе добре… — і додала самим подихом: — Я люблю тебе!

Це було занадто, і Мак заридав з радості. Він не міг відвести погляду від доньки, спостерігаючи за нею через водоспад. Бачити, як вона стоїть у своїй улюбленій позі, виставивши одну ногу трохи вперед і тримаючи руку на поясі з повернутим всередину зап’ястям, було боляче.

— Із нею ж усе добре, правда?

— Краще, ніж ти собі уявляєш. Життя — то лише передпокій нової дивовижної дійсності. У вашому світі повністю реалізувати свій потенціал неможливо. Це підготовка до втілення Татових задумів.

— Чи можу я підійти? Може, один раз обійняти, поцілувати? — тихо попросив Мак.

— Ні. Міссі цього не хотіла.

— Міссі цього не хотіла?

— Саме так. Наша Міссі дуже розумна дитина. Я її люблю по-особливому.

— Ви впевнені, що вона знає про мене?

— Звісно, знає, — запевнила вона Мака. — Вона із нетерпінням очікувала на день, коли зможе гратися зі своїми братами й сестрою, зустрітися з тобою. Вона також прагнула побачитися з мамою, але цього разу не склалося.

Мак обернувся до своєї супутниці.

— Невже мої діти, разом із Міссі, перебувають тут насправді?