Уильям Гибсон – Занулення (страница 4)

Витончена порожниста кістка — створена для польоту, точно взята з крила великого птаха. Три старовинні плати, покреслені золотавими лабіринтами. Гладенька кулька обпаленої білої глини. Клапоть почорнілого від віку мережива. Фрагмент чогось схожого на кістку з людського п'ястка — сірувато-білий, зі щільно підігнаним силіконовим гніздом із якимсь дрібним приладом, що, певно, мав зливатися зі шкірою власника, та циферблат розтріскався й почорнів.

Коробка була всесвітом, поезією, завмерлою на межі людського чуттєвого досвіду.

— Ґрасьяс, Пако.

Хлопчик і коробка зникли.

Марлі розгублено завмерла.

— О, даруйте, забув, що такі переходи для вас зарізкі. Але зараз нам час поговорити про ваше завдання.

— Гер Вірек, а Пако — це що?

— Підпрограма.

— Розумію.

— Я найняв вас для пошуку автора цієї коробки.

— Але, гер Вірек, із вашими ресурсами...

— До яких тепер належите й ви, дитя моє. Хіба ви не шукаєте роботу? Дізнавшись, якого удару по справах Ґнасса завдав той підробний Корнелл, я зразу зрозумів, що ви можете допомогти мені в цих пошуках. — Він повів плечима. — Визнайте, я трохи розуміюся на тому, як досягати бажаних результатів.

— Справді, гер Вірек! І так, я дуже хочу працювати!

— От і добре. Вас візьмуть у штат. Окрім того, у вас буде доступ до кредитної лінії — хоча, якщо треба буде придбати, скажімо, дорогу нерухомість...

— Нерухомість?

— Чи корпорацію, чи космічний апарат. У такому разі вам знадобиться мій непрямий дозвіл. Який ви, найімовірніше, матимете. В усьому іншому можете чинити на свій розсуд. Хоча я радив би вам працювати у звичному масштабі. Бо інакше ви ризикуєте втратити інтуїцію, а в таких справах, як ця, інтуїція вкрай важлива. — Їй знов сяйнула славнозвісна усмішка.

Марлі глибоко вдихнула.

— Гер Вірек, а якщо я не впораюся? Скільки в мене часу на пошуки цього митця?

— Усе життя.

— Даруйте, — і вона з жахом усвідомила, що говорить уголос, — але чи правильно я зрозуміла, що ви живете в... в медичному контейнері?

— Саме так, Марлі. І саме з позиції людини, яка доволі добре усвідомлює вичерпність своїх часових ресурсів, усіляко раджу вам цінувати кожну мить, відведену на життя у власній плоті. Кажу це вам як той, хто вже не може дозволити собі такої простої розкоші, бо ж клітини мого тіла по-донкіхотському рушили у власні самотні походи. Підозрюю, що коли б я був щасливішим чи біднішим, можна було би нарешті померти чи перекодуватися на якийсь придатний для цього носій. Та я, здається, дозволити собі таке не можу через хитросплетіння обставин, які зрештою змушують витрачати на цю справу, коли не плутаю, близько десятої частини річного доходу. І це робить мене, певно, найдорожчим в утриманні інвалідом на світі. Мене, Марлі, неабияк зворушили ваші сердечні справи. Заздрю вашій упорядкованій плоті, що їх уможливлює.

І тоді вона на мить зустрілася поглядом із цими лагідними блакитними очима й, прислухавшись до тваринної інтуїції, чітко зрозуміла, що в надмірно заможних не лишається й краплі людського.

Ніч накрила небо над Барселоною, ніби повільна важка завіса, і Вірек разом із парком Ґюель зникли, а Марлі отямилася на низенькій шкіряній лавці перед подертими картонками в мокрих плямах.

3. Боббі дає вілсона

Така проста штука ця смерть. Тепер він знав: вона просто стається. Провафлив на дрібку, і от вона вже — холодна, без запаху, чавить тебе, виростає одночасно з усіх чотирьох кутів клятої кімнати, мамчиної вітальні посеред Баррітауна.

Бляха, подумав він, у Двох-На-День срака зі сміху лусне — вперше вийшов і дав вілсона.

Единим звуком у кімнаті було тихе гудіння його щелеп — зуби стукотіли з надзвуковою частотою, коли нервову систему проїдало віддачею. Він бачив, як його заціпеніла рука дрібно тремтіла за пару сантиметрів від червоного пластмасового перемикача, котрий міг розірвати це вбивче з'єднання.

От гівно.

Він прийшов додому й одразу взявся до справи: ввів криголам від Двох-На-День і ввмікнувся, пішов просто на базу, яка мала стати його першою здобиччю. Це ж ніби так і працює: хочеш — роби. Заледве місяць минув, як у нього з'явилася ця мала «Оно-Сендай», а він уже знав, що не ходитиме решту життя баррітаунським хотдожником-подавайлом. Боббі Ньюмарк, відомий як Каунт Зіро, але тепер уже все. Це завжди не так показують, і вже точно не на початку. В тих історіях, що він бачив, дівчина чи напарник героя-кіберковбоя в останню мить з'являється в кадрі, зриває троди, б'є по червоному перемикачу. І тоді все добре, ти вижив.

Та Боббі був сам-один. Його нервову систему взяв під контроль кіберзахист бази даних за три тисячі кілометрів від Баррітауна, і він це розумів. Була в цій зловісній темряві якась чарівна хімія, що змушувала його нестримно жадати повернення в кімнату — до тамтешнього килима цілком килимового кольору, і до фіранкового кольору фіранки, й до драглистого, мов желе, мнемолонового гарнітуру, й до хромованих стійок домашнього розважального модуля «Хітачі», що стояв у вітальні вже років шість.

Він старанно затулив ті фіранки, перш ніж умикатися, але зараз чомусь усе одно бачив крізь них кондо Баррітауна, які здіймалися бетонною хвилею, що розбивалась об темні вежі Проектів. Хвиля вся поросла ріденьким комашиним ворсом антен та замкнених у дротяні клітки супутникових тарілок і обплуталась павутинням мотузок для білизни. Мамка його весь час через ті мотузки казилася, в неї самої сушарка була. Пригадав її добіла стиснуті кулаки на пофарбованому бронзівкою балконному поручні, на згинах зап'ясть сухі зморшки. Пригадав мертвого хлопця, якого несли з Великого майданчика на металевих ношах — у поліетиленовому мішку того ж кольору, що й поліцейська тачка. Упав і голову розбив. Упав. Головою вниз. Вілсон.

Серце стало. Здалося, ніби воно завалилось на бік і смикнулося, мов тваринка з мультика.

Шістнадцята секунда по смерті Боббі Ньюмарка. По смерті хотдожника.

І раптом щось насунулося, щось несказанно велике, з-за найдальшого з найдальших країв усього того, що він тільки уявити міг, і торкнулося до нього.

::: ЩО ТИ ТУТ РОБИШ? НАЩО ВОНИ З ТОБОЮ ОТАК?

Голосдівчачий, волоссякаштанове, очітемні...

: УБИВАЮТЬ УБИВАЮТЬ ЗАБЕРИ ЗАБЕРИ.

Очітемні, зоріпустельні, футболкапісочна, волоссядівоче...

::: ТА ЦЕ ПРОСТО ФОКУС, БАЧИШ? ТОБІ ЗДАЛОСЯ, ЩО ПОПАВСЯ. ГЛЯНЬ. Я ПОСЛАБЛЮ ТУТ, І ТИ ВІЛЬНИЙ.

І серце його перекотилось на спину, і виштовхнуло з нього обід червоними ноженятами, і він, мов гальванізоване жабеня, смикнувся, впав зі стільця, і троди зірвалися з його чола. Сечовий міхур не витримав, коли Боббі вдарився головою в «Хітачі», і хтось казав бля-бля-бля, тицьнувшись носом у пилюку килима. Голосдівчачий зник, зоріпустельні згасли, і раптом на мить пахнуло прохолодним вітром і сточеним водою камінням...

А тоді голова вибухнула. Він бачив це дуже чітко, звідкись здалеку. Як світлошумова граната.

Біле.

Світло.

4. До справи

Чорний Вертоліт «Хонда» зависнув за двадцять метрів над восьмикутною палубою давно покинутої нафтодобувної платформи. Вже світало, й Тернер розгледів на цьому майданчику вицвілий трилисник біонебезпеки.

— У тебе там біонебезпека, Конрою?

— Тільки звична для тебе.

Хтось у червоному комбінезоні подавав знаки пілотові. Коли вони сідали, вихором від лопатей здійняло й віднесло в море клапті упаковок. Конрой ляснув по застібці на ременях безпеки й перехилився через Тернера, щоби відчинити люк. Із отвору по вухах ударив рев двигунів. Конрой стусонув Тернера в плече, кілька разів махнув перевернутою долонею, аби той устав, і вказав на пілота.

Тернер вибрався з сидіння й вистрибнув під громовий гуркіт пропелера, Конрой навпочіпки приземлився поряд. Вони по-краб'ячому, як заведено на вертолітних майданчиках, виповзли з позначеного трилисником посадкового поля. Від лопатевого вихору штани тріпотіли й обліплювали гомілки. Тернер ніс сіру термопластову валізу — весь свій багаж. Хтось спакував її за нього в готелі й доправив на «Цусіму». З раптової зміни звуку стало ясно, що вертоліт підіймається. Тернер озирнувся й побачив, як той без вогнів віддалився в бік суші. Коли гуркіт затих, почулися крики мартинів і плюскіт тихоокеанських хвиль.

— Колись тут хотіли гавань облаштувати, — сказав Конрой. — Нейтральні води, до даних нікому би діла не було. Поки на орбіті ще ніхто не жив, у цьому кілька років був сенс... — Конрой рушив до лісу іржавих баштових опор. — За планом, який мені «Хосака» дала, ми мали б вивезти Мітчелла сюди, вичистити, посадити на «Цусіму» — і повний хід до мамки-Японії. Але я відповів, що такі плани мав у сраці. Якщо мааси нас вистежать, сюди вдарять зі всього, чого тільки серденько забажає. А в них же ж є ті потужності в Дістріто Федераль, точняк? От туди мааси засцють рипнутись точно, нема дурних шмаляти по сраному Мехіко-Сіті...

Хтось вийшов із тіні — контури голови спотворені лупатими окулярами приладу нічного бачення — і помахав їм тупорилим дірчастим дулом ленсінґівського голкостріла.

— Біонебезпека, — пояснив Конрой, коли обидва проходили повз охоронця. — Отут пригнися. І обережно, далі сходи слизькі.

На платформі смерділо іржею, занедбаністю й морською сіллю. Вікон не було. Бляклі молочно-білі стіни в розлапистих іржавих плямах. Флуоресцентні ліхтарі на батарейках, розвішані під балками щокілька метрів, заливали все зловісно-зеленкуватим докучливо нерівномірним і водночас різким світлом. У центральному приміщенні працювало принаймні десятеро людей — повільно й розслаблено-точно, як уміють досвідчені технарі. Профі, подумав Тернер. Голів не підводять, говорять мало. Було холодно, дуже холодно, і Конрой видав йому важку довгу куртку, всю в кишенях із клапанами й блискавками.