Уильям Гибсон – Занулення (страница 3)

Та Марлі тільки хитала головою й загорталась у старий махровий халат подруги. Нащо Віреку, казково заможному колекціонеру й філантропу, наймати скандальну колишню кураторку крихітної паризької галереї?

Тоді наставала черга Андреа хитати головою — вона втомилася від цієї нової, скандально відомої Марлі Крушхової, яка днями сиділа вдома й навіть вдягнутися іноді забувала. Спроба продати в Парижі одненьку підробку — не така вже й нечувана дикість, як собі уявляє Марлі, казала вона. Якби преса не так істерично прагнула виставити того бридкого Ґнасса дурнем — а він точно дурень, — історія й до новин не потрапила б. Його багатства й нестерпності вистачило, щоби про скандал навколо нього говорили цілі вихідні.

— Якби ти була не така симпатична, то й уваги привернула б менше, — посміхалась Андреа.

Марлі на це знов похитала головою.

— Та підробка — Аленова ідея. Ти ні в чому не винна. Забула?

Марлі мовчки пішла у ванну, кутаючись у зношений до дір халат.

У прагненні подруги втішити й допомогти вона вже відчувала напругу людини, змушеної ділити тісний простір із нещасною неплатоспроможною гостею.

Ще й на «Євротранс» довелося позичити.

Свідомим і болісним зусиллям волі Марлі вирвалася з замкненого кола роздумів і злилася з густим, але неспішним потоком зосереджених брюссельських покупців.

Повз неї прослизнула, трохи зачепивши ліктем, дівчина в яскравих колготках і важкому шерстяному піджаку — завеликому, ніби з приятелевого плеча. Охайна, усміхнена. На наступному перехресті Марлі помітила крамницю марки, чий одяг і сама залюбки носила студенткою. Вбрання виглядало недосяжно молодіжним.

У збілілому стиснутому кулаку — телефакс.

Брюссель, Рю-о-Бьор, будинок 14, «Ґалері Дюпре».

Йозеф Вірек.

Секретарка в холодно-сірій приймальні «Ґалері Дюпре» виглядала так, ніби виросла просто на робочому місці — мов гарненька, але, ймовірно, отруйна рослина, що пустила корені за врізаною в мармурову брилу глянцевою клавіатурою. Коли Марлі наблизилася, та підвела погляд. Марлі уявила, як клацнула й шурхнула діафрагма камери і відбиток її змарнілого образу майнув у віддалений куточок імперії Йозефа бірека.

— Марлі Крушхова, — назвалась вона, ледве змусивши себе не витягати з кишені жалюгідний факсовий папірець і не розгладжувати його на полірованому мармурі стійки. — До гера Вірека.

— Фройляйн Крушхова, гер Вірекне може бути сьогодні в Брюсселі.

Марлі спостерігала за рухом цих ідеальних вуст, цілком усвідомлюючи біль, якого завдає їй почуте, а заразом і гостру насолоду, яку саме вчилася знаходити в розчаруваннях.

— Розумію.

— Однак він запропонував провести співбесіду в форматі сенсорного з'єднання. Коли ваша ласка, пройдіть у треті двері ліворуч.

Кімната була порожня й біла. На двох стінах висіло щось схоже на заляпані дощем картонні аркуші, попробивані різноманітними знаряддями. Кататоненкунст. Консервативного штибу. Такі роботи зазвичай охоче купують спеціальні комітети при радах директорів нідерландських комерційних банків.

Марлі присіла на низеньку оббиту шкірою лавку й нарешті дозволила собі розтиснути руку з аркушем. Крім неї, в кімнаті не було нікого, та вона підозрювала, що хтось за нею спостерігає.

— Фройляйн Крушхова. — Юнак у темно-зеленому робочому халаті стояв у дверях навпроти. — Будь ласка, заждіть хвильку й пройдіть крізь оці двері. Беріться за ручку повільно, впевнено й міцно, щоби забезпечити максимальний контакт зі шкірою долоні. Поріг переступайте обережно. Сподіваюся, просторова дезорієнтація буде незначною.

Марлі кліпнула.

— Перепро?..

— Сенсорне з'єднання, — пояснив технік і зник за дверима.

Вона підвелася, спробувала хоч трохи розгладити вогкі вилоги жакета, торкнулась волосся, вирішила, що краще його не чіпати, глибоко вдихнула й підійшла до дверей на тому боці. Пропозиція секретарки підготувала її до єдиного відомого їй сенсорного з'єднання — через симстим виділеним каналом «Белл-Европа». Вона чекала, що це буде шолом із дерматродами, а Вірек скористається очима довіреного пасивного спостерігача замість камери.

Та його багатство мало геть інші масштаби.

Узявшись пальцями за прохолодну латунну ручку, вона відчула, ніби та стиснулася й здригнулася, підлаштовуючись під температуру й фактуру шкіри в першу секунду контакту.

А тоді знову відчула метал — старий зелений залізний поручень, за який тепер зачудовано трималася, дивлячись униз і на панораму, що відкрилась попереду.

Вітер жбурнув у обличчя кілька дощових крапель.

Пахло дощем і вологою землею.

Мішанина дрібних деталей — власних спогадів про п'яний пікнік із митцями-однокашниками й довершених ілюзій Вірека.

Безсумнівно, перед нею розкривалася панорама Барселони. В задимленому небі ховаються химерні шпилі храму Саґрада Фамілія. Схопилася за поручень другою рукою, в голові паморочилося. Вона знала це місце. Парк Ґюель, занедбане казкове королівство Антоніо Ґауді на голому пагорбі неподалік центру. Ліворуч велетенська ящірка в клаптиково-кахляній лусці завмерла посередині на гранітній гірці. Вода з кахляного вишкіру лилася на змарнілий квітник.

— Ви розгубилися. Страшенно перепрошую.

Йозеф Вірек сидів трохи нижче на зміїстій парковій лавці й горбив широкі плечі під м'яким пальтом. Риси обличчя все життя здавалися їй знайомими. Чомусь зараз пригадалося його фото з англійським королем. Вірек усміхнувся до неї. Голова велика, але напрочуд гармонійної форми. Темне сиве волосся коротко стрижене. Ніздрі завжди роздуті — ніби ловлять невидимі мистецькі й фінансові віяння. У незмінних безоправних окулярах світлі блакитні очі здавалися величезними, та погляд був несподівано лагідним.

— Сідайте. — Він поплескав вузькою долонею по лускатій кахляній лавці. — Благаю, пробачте мені залежність від техніки. Вже понад десять років я живу в медкапсулі на штучному життєзабезпеченні. Не знаю навіть де. В якомусь передмісті Стокгольма. Чи пекла. Я хворий, Марлі. Посидьте зі мною.

Вона глибоко вдихнула, спустилася кам'яними сходами й перейшла брукований майданчик.

— Гер Вірек, два роки тому я слухала вашу лекцію в Мюнхені. Критика Фесслера і його «аутичного театру». Ви тоді здавалися здоровим...

— Фесслера? — Вірек зморщив засмагле чоло. — То був мій двійник. Голографічний, можливо. Від мого імені багато що робиться, Марлі. Певні складники мого статку набули відносної автономії — часом вони навіть воюють один з одним. Повстання на фіскальних околицях імперії. Однак із цілої низки непояснюваних причин факт моєї недуги так і не набув розголосу.

Марлі сіла поряд і кинула погляд на брудну бруківку між побитими носаками своїх паризьких черевиків. Тонка скалка світлого гравію, поіржавіла канцелярська защіпка, крихітне запилюжене висохле тільце бджоли чи шершня.

— Яке все неймовірно детальне...

— Так. Це нові біочипи від «Маас». Вам, певно, варто знати, — змінив він раптом тему, — що про ваше особисте життя я поінформований не менш детально. Часом навіть детальніше, ніж ви самі.

— Справді?

Найлегше просто зосереджуватись на міському краєвиді, зрозуміла вона, й помічати точки, що їх запам'ятала за півдесятка студентських поїздок на канікули. Ось там, саме там мусить бути бульвар Ла Рамбла — із квітами, папугами, барами, де подають темне пиво й кальмарів.

— Так, мені відомо, що це коханець переконав вас, ніби вам до рук потрапив утрачений оригінал Корнелла...

Марлі міцно заплющила очі.

— Він замовив підробку — найняв двох талановитих студентів-митців і поважного історика, який саме переживав не найкращі часи... Заплатив їм із грошей, які вже встиг вивести з рахунків вашої галереї, як ви, мабуть, самі здогадалися. Ви плачете...

Марлі кивнула. Відчула, як до її зап'ястя торкнулися холодним вказівним пальцем.

— Я підкупив Ґнасса. Підкупив детективів, які розслідували справу. Преса не варта підкупу — майже ніколи не варта. І зараз певна скандальність може навіть допомогти вам у роботі.

— Гер Вірек, я...

— Хвилинку. Пако! Дитино, ходи сюди.

Марлі розплющила очі й побачила хлопчика років шести в наглухо застібнутому темному сюртуку й коротких штанях, світлих гольфах і високих лакованих чоботах на ґудзиках. Чоло прикрите хвилястим пасмом темного волосся. В руках якийсь предмет — ящик чи скринька.

— Ґауді почав будувати цей парк 1900 року, — пояснив Вірек, — і Пако вбраний в одяг тієї епохи. Ходи сюди, малий. Покажи нам свій скарб.

— Сеньйор, — прошелестів Пако, вклонився, ступив уперед і простягнув предмет, який тримав у руках.

Марлі якийсь час сиділа й дивилася: проста дерев'яна коробка, передня стінка засклена. Якісь речі...

— Корнелл, — вона раптом оговталася й забула про сльози. — Корнелл? — перепитала.

— Звісно, ні. Предмет, вмонтований у цей довгастий уламок кістки, — браунівський біоіндикатор. Це робота нашого сучасника.

— І є ще? Ще є такі коробки?

— Я знайшов сім. За три роки. Розумієте, Вірекова колекція — це така собі чорна діра. Неприродна щільність моїх статків безвідмовно притягує найрідкісніші витвори людського духу. Цілком незалежний від мене процес, яким я нечасто цікавлюся...

Та Марлі прикипіла поглядом до коробки, до втілених у ній нестерпної віддалі, туги й прагнення віднайти втрачене. Була в ній стриманість, ніжність і якась дитинність. За склом лежало сім предметів.