Уильям Фолкнер – Порушник праху (страница 3)

— Я пообідаю у містера Едмондса.

Чоловік не обурився і не висловив згоду. Він не ворушився; він навіть не дивився на нього. Він просто сказав, непохитно і спокійно:

— Вона вже все виставила.

І він пройшов повз стареньку, яка стояла осторонь від дверей, щоб пропустити його, на кухню: накритий цератою стіл біля осяяного яскравим сонцем квадрату південного вікна, де — він сам не знав, звідки йому це відомо, бо ж не було жодних ознак, слідів, забруднених тарілок, які б це підказали — уже поїли Едмондсів хлопчик і Алек Сендер, а він сів і теж поїв те, що, очевидно, мало бути Лукасовим обідом: салат із городини, шматочок м’яса зі стегна, смажений у борошні; великі, пласкі, недопечені бісквіти, склянка пахтанини: негритянська їжа, якої він теж не міг отак відцуратися, бо саме на таку й очікував — це те, що їдять негри, бо це їм смакувало, бо вони самі це обрали (лише дванадцять років: доведеться йому вирости, перш ніж уперше в цьому засумніватися, і відкриття його вразить): ні, не тому, що за всю довгу історію їхнього існування у них не було можливості навчитися любити щось інше, якщо не зважати на тих, які частувалися на кухні білих, але тому, що вони самі це обрали, відповідно до своїх смаків і обміну речовин; а потім, за десять хвилин і далі — протягом наступних чотирьох років — він намагався переконати себе: ось саме з цієї їжі усе і почалося. Але йому краще відомо; його споконвічна помилка, омана, закарбована у кістковому мозку, весь час не полишала його, і навіть не треба викликати у пам’яті запах хатини і ковдри, щоб дати йому пережити те, що на нього дивилося (і навіть не на нього: просто дивилося в нікуди) з обличчя цього чоловіка; нарешті підвівшись, уже тримаючи півдоларову монету, повернувся до іншої кімнати: і тоді він побачив це вперше, бо тепер опинився перед обрамленим у золото груповим портретом на золоченій підставці, і підійшов до картини, нахиляючись, щоб її роздивитися в темному кутку, де лише мерехтіла сухозлітка, доки він сам усвідомив, що, власне, збирається робити. Портрет був одретушований; крізь кругле, у невиразних гранях скляне склепіння, неначе магічний кристал чи кришталеву кулю ворожки, на нього глянуло таке ж стримане нетерпиме обличчя під пихатим, претензійним, крислатим капелюхом, без краватки, з накрохмаленим комірцем, який врізався у білу накрохмалену сорочку з ґудзиком у формі зміїної голівки і майже таким самим завбільшки; годинником, чий ланцюжок тепер звисав на сукняному жилеті під сукняним пальтом, хіба що зубочистки бракує, а поруч — крихітна, неначе лялька, жінка в іншому пофарбованому солом’яному капелюшку і шалі; і це, певно, і є та сама жінка, хоча здавалося, раніше й не було помітно, і тоді він зрозумів, що тут є щось більше: там було щось страшне, майже нестерпно-моторошне, пов’язане з цим чоловіком чи з цією жінкою: коли вона заговорила, він озирнувся, а чоловік досі стояв перед вогнем, а жінка знову сиділа у кріслі-гойдалці, де й раніше, майже в самому кутку, не поглядаючи на хлопчика, і він знав, що вона ніколи на нього не поглядає. Вона сказала:

— Ось що Лукас накоїв, — а він спитав:

— Що?

А чоловік сказав:

— Моллі це не подобається, бо той, хто робив цей портрет, змусив її зняти намітку.

Так, на портреті вона світила косою; це було все одно, як дивитися на забальзамований труп крізь герметичне скляне віко труни; і він подумав: Моллі. Авжеж, тепер він згадав, як дядько розповідав йому про Лукаса або про них обох. Він сказав:

— А чому він її зняв?

— Я йому сказав, — відповів чоловік. — Я не хотів мати у хаті портрет чорномазої-польовички[4]. — І він зараз наблизився до них обох, сховавши в кишені п’ястука із затиснутою монетою у півдолара, і вивудив звідти дайм[5] і два нікелі[6] — усе, що мав, — висипавши у долоню, кажучи:

— Ви приїхали з міста. Мій дядько вас знає: він — адвокат Ґевін Стівенс.

— І я вашу мамунцю пам’ятаю, — сказала вона. — Вона з дому була міс Меґґі Дендрідж.

— Це була моя бабуся, — відповів він. — Мою матір теж звали Стівенс.

І він простягнув монети; і тої ж секунди, яка промайнула — він точно знав, що вона їх візьме, — досить було одної блискавичної секунди, аби збагнути, що він назавжди спізнився, і він стояв, а кров поволі бурхала йому в обличчя, заливаючи червінню шию, — і він закляк навіки, тримаючи на долоні чотири ганебні шматки дрібно помелених і чеканених шкреметок, доки нарешті чоловік принаймні не удав, що змилосердився:

— Це нащо? — запитав той, навіть не рухаючись, навіть не нахиляючись, аби подивитися, що там, на хлоп’ячій долоні: минула ще ціла вічність, і тільки жар загуслої крові бурхав в обличчя, доки, нарешті, на нього не напала лють — і лише так він міг витримати ганьбу: і він споглядав, як перевернулась його долоня, не жбурляючи монети, а вигортаючи їх, і вони покотилися, брязкаючи на голій долівці; один з мідяків підстрибував, котячись геть у довгу ямку, і висхлої хвилини почувся звук, наче шерех од біганини маленького мишеняти: а потім почувся його голос:

— Підбери це!

І так нічого й не сталося, чоловік не рухався, зчепивши руки за спиною, дивився в нікуди; була тільки хвиля гарячої, загуслої, важкої крові, і в цьому припливі почувся голос, який промовляв, ні до кого не звертаючись:

— Підберіть його гроші, — і він почув та побачив, що Алек Сендер і Едмондсовий хлопчик стали навколішки та метушаться, шукаючи в тіні монети край стіни, біля долівки. — Оддайте йому, — сказав голос: і він побачив, що Едмондсів хлопчик невміло кидає його гроші на долоню Алеку Сендеру, і відчув, що ось Алек Сендер невміло затискає ці монети, а потім насипає йому.

— Тепер ідіть, стріляйте кроликів, — сказав голос. — І тримайтеся подалі від того потічка.

Два

І вони знову прямували в яскраво-сонячний холод (хоча був полудень, найтепліший час, і навряд чи сьогодні вже варто чекати на потепління), назад берегом струмка, знову минаючи міст (і раптово спало на думку: вони пройшли майже півмилі берегом струмка, а це навіть з пам’яті випало), аж собака зацькував кролика, женучи до кущів біля бавовняного поля, істерично гавкаючи і знову підганяючи цю маленьку збожеволілу рудувато-брунатну цятку, на мить застиглу, що згорнулася, мов м’яч для гри в крокет, і видовжилась, як змія: цятка вихопилася з гущавини попереду пса, і невеликі білі плями кролячого хвостика замерехтіли зиґзаґами, облітаючи оголені, як скелети, бавовняні грядки, наче вітрильце іграшкового човника у звихреному ставку, а в хащах Алек Сендер надривав горло:

— Стріляй! Стріляй!, — а потім: — Чо’ ти не стрелиш?

Він неквапливо розвернувся, спокійно попрямував до струмка, вийняв з кишені чотири монети і жбурнув їх у воду; крутячись без сну в ліжку тієї ночі, він знав, що їжа була не просто найкращим, що мав запропонувати Лукас, але всім, що він міг запропонувати. Він пішов туди вранці та гостював не так, як Едмондсів гість, але як гість у старого плантатора Керотерза МакКасліна, і Лукас це знав, а він — ні, і Лукас побив його, просто непорушно стоячи біля вогнища, навіть не ворушачи руками, які тримав за спиною, узяв його сімдесят центів і побив ними — і, судомлячись від безсилої люті, він уже думав про чоловіка, якого раніше ніколи не бачив, але якого зустрів якихось дванадцять годин тому, а протягом наступного року повинен був завчити, як думав про цього чоловіка кожний білий по всьому округу — багато років: «Передовсім нам треба примусити його бути чорномазим. Він має визнати себе чорномазим. Тоді, можливо, ми приймемо його таким, яким він, можливо, хоче, аби його приймали». Тому він і почав дедалі більше дізнаватися про Лукаса. Він не чув цього: він вивчив, що кожен у окрузі міг би сказати про негра, який звертався «мем» до жінок, наче який-небудь білий, і який звертався до вас або «сер», або «містер», якщо ви білий, але хто — ви знаєте — жодним з цих титулів вас подумки не називає, не вважає вас жодним таким і навіть не чекає від вас на таку мужність — буцімто ви першими викажете, щó вам відомо — бо його взагалі нічого не обходить. Наприклад, отаке.

Це сталося три роки тому однієї суботи по обіді у крамничці на перехресті, за чотири милі від Едмонсового маєтку, де на певний час у суботу опівдні кожний орендар, скіпщик і землевласник, білий або чорний, кожний в окрузі, проходить тут і зазвичай зупиняється, аби щось купити, а довкруж у вербових, березових і яворових заростях тупцюють у втрамбованому багні осідлані мули та коні, доки їхні вершники юрмляться у магазині або сидять навпроти на запилюженій лавці, або, сидячи навпочіпки, відпивають з пляшок содову з сиропом і спльовують тютюнову жуйку, і неквапливо скручують цигарки, розпалюють люльки. Того дня там були троє досить молодих чоловіків з бригади на найближчій лісопильні, усі трохи напідпитку. Один з них славився як жорстокий заводій у бійках, і от увійшов Лукас — у приношеному чорному костюмі тонкого сукна, в який він убирався, виряджаючись до міста та по неділях, — а ще у потертому чудовому капелюсі та з масивним ланцюжком від годинника і зубочисткою. І щось трапилося — оповідь замовчує, що саме, а може, ніхто й не знає; може, тому, що Лукас увійшов, ні до кого словом не озвавшись, і став перед прилавком, і купив, що йому треба було (то була п’ятицентова коробка імбирного печива), озирнувся, надірвав обгортку, вийняв з рота зубочистку й поклав її до нагрудної кишені, витрусив на долоню одне імбирне печиво та поклав до рота; а може, білий чоловік просто зірвався на ноги та раптом сказав Лукасу: