Уильям Фолкнер – Порушник праху (страница 2)
Так, коли вони проминули ворота, він навіть не глянув на нього, і тепер вони всі попрямували, повернувши праворуч, бічним шляхом — не стежкою, що веде до хатин, де живуть орендарі чи слуги, яку видно за декілька футів, але зарослим, покинутим манівцем, який зміївся чи то по яру, чи по якійсь дорозі, під пагорбом, і стежка була така ж гордовито-незалежна та непрозірна. А потім він побачив і хатину — хижку, — і згадав усю історію, цю легенду: як Едмондсів батько передав своєму кузену-негру і його спадкоємцям у довічне користування будинок із десятьма акрами землі, цю довгу смугу землі посеред плантації у дві тисячі акрів, як поштова марка у центрі конверта, — нефарбований дерев’яний будинок, з нефарбованим парканом, нефарбованими ворітьми без засуву. Той чоловік запросто розчахнув хвіртку коліном, знову ж таки не озираючись, а троє: він, Алек Сендер і Едмондсовий хлопчик — стежили за ним, стоячи надворі. Тут навіть улітку не росла трава; він міг уявити, як це — зовсім голо, ні бадилинки, ні гілочки — нічого, а пил щоранку вимітав хтось із жінок Лукасового дому мітлою з вербового гілля, вимальовуючи викрутаси, вісімки та петлі, які протягом дня поволі забруднювалися послідом і загадковими трипалими відбитками курячих лап, немовби (йому зараз це пригадалося, у шістнадцять років) ландшафт в мініатюрі з епохи гігантських ящерів, і четверо пішли тим, чим і ходити було важко, тому що поверхня була скоріше багном, ніж дорогою, утоптана ногами смужка, яка прямо лягала між двох кордонів: консервних бляшанок і порожніх пляшок, і порцелянових друзок, і засипаного землею фаянсу, аж до нефарбованих східців на ґанку та до тераси, окрай якої теж валялися бляшанки, але ще більше — порожні галонові відра, куди колись наливали патоку або, може, фарбу, а ще — відра з-під води чи молока, і одна п’ятигалонна каністра для гасу з обрізаним верхом, і половина того, що колись комусь служило (безсумнівно, Едмондсу) кухонним баком для гарячої води, порізана смужками, як бананова шкуринка — а крізь неї ще з минулого літа проросли квіти, чиї мертві стебла та висохлі й тендітні вусики тепер знічено похилилися. Окрім цього, ось і сам будинок, сірий та обшарпаний вітром, і не лише тому, що непофарбований, а тому, що якийсь усамітнений, незалежний, несприйнятливий до фарби; і цей будинок сприймався не лише наче одне-єдине можливе продовження вигину занедбаної дороги, але й увінчував її, неначе в’юнке різьблене акантове листя на капітелях давньогрецьких колон.
Чоловік, жодного разу не зупинившись, піднявся сходами, перетнув терасу, відчинив двері та ввійшов, а тоді він, Алек Сендер і Едмондсів хлопчик подалися слідом: хол — майже тьмяний після сліпучого сонця та барвистої природи, і вже можна було відчути запах — так, запах, який він несвідомо вловлював усе життя, той запах, який витає у помешканнях, де живуть люди, у котрих тече бодай краплина негритянської крові, живуть так само, як він завжди знав: усі, хто носить прізвище Маллінсон, точно мають бути методистами. А далі була спальня: гола, мощена, досить чиста, нефарбована, без килимка долівка, а в одному кутку — під яскраво-картатою клаптевою ковдрою, під тінистим балдахіном — ліжко, певно, успадковане з будинку Керотерза МакКасліна, а далі був потрісканий дешевий комод з Ґранд-Репідс[2], а потім — нічого, або здавалося, що нічого; лише пізніше він помітив — чи згадав, що помітив, заставлену камінну полицю, де виднілися квітчаста гасниця, розмальована вручну, і ваза, наповнена згортками зім’ятих газет, а над камінною полицею — кольорові літографії з календаря, якому вже три роки: картинки зображали Покахонтас у пір’їстій і торочкованій оленячій шкурі — уборі вождя племені сіу або чіпп’юа[3] — стоїть на балюстраді з італійського мармуру, у саду строгих кипарисів, а у темному кутку навпроти ліжка — хромолітографічний портрет двох людей, оправлений у золочену раму, на золоченій підставці. Але він ще не бачив картини, як і всього іншого, бо все, що його зараз цікавило, — це було вогнище, мазаний глиною, складений з плиток камін, де полум’я майже згасло, і окремі жаринки у дровах спалахували і тліли в сірому попелі. Поруч із каміном у кріслі-гойдалці сиділа дитина — принаймні так йому спершу здалося, поки він ще не розрізнив обличчя. Він навіть зупинився і досить довго роздивлявся жіночу постать, яка сиділа в кріслі, бо готовий був ще щось пригадати з того, що йому розповідав дядько — принаймні щодо Лукаса Бічема. Дивлячись на неї, уперше зрозумів, яка насправді це літня людина. Має бути такою — крихітна, стара, завбільшки майже як лялька, жінка, набагато темніша за чоловіка, у шалі, у фартуху, голова завинута бездоганно білою хустиною, на яку був надітий пістрявий капелюшок, оздоблений якимсь орнаментом. Але йому не спадало на думку, що саме казав його дядько, а потім здалося, що він навіть не пам’ятає розповідей, а тепер он — сам сидить у кріслі просто перед вогнищем, куди Едмондсовий хлопчик підкладає дрова і соснові тріски. Алек Сендер, присівши навпочіпки, стягнув з нього геть мокрі чоботи, а потім штани, а вставши, звільнив від пальта, светра і сорочки, і обом доводилося ухилятися кругом та навколо, оминаючи чоловіка, який сидів біля вогнища, спиною до жару, у гумових чоботях і капелюсі, знявши лише вовняне пальто, і тоді знову поряд з ним виникла та стара жінка, нижча навіть за нього і Алека Сендера, хоча обом тільки дванадцять, з іншою яскравою клаптевою ковдрою, перекинутою через руку.
— Усе скидай, — сказав чоловік.
— Я не… — почав був він.
— Усе скидай, — повторив чоловік.
Тому він зняв ще й мокрий натільний комбінезон, а потім знов опинився в кріслі, перед уже яскравим, розпаленим вогнем, який палахкотів, і, загорнутий у ковдру, наче кокон, оповитий тепер безпомилково достеменним запахом негрів, — запахом, який би йому й не згадався, коли б не цей випадок. За весь цей час, що тепер вимірювався по-іншому — минуло насправді кілька хвилин, — а він би зійшов у могилу, не вельми й сушачи голову над тим, щó цей запах означає, — може, він не належить ні расі, ні навіть злиденному життю, а просто означає умову — ідею — віру: примирення, пасивне примирення ними із самою думкою, що вони, негри, навіть і не повинні митись як слід, ретельно, або часто, або навіть узагалі часто митися чи купатися, хай і без зручностей, аби бути чистими; насправді навіть краще, аби вони цього не робили. Але ні зараз, ні тоді цей запах нічого не значив; мала минути година, доки це станеться, а далі ще чотири роки, доки він не усвідомив масштабів наслідків і як це відбилося на ньому; він уже стане дорослим, коли усвідомить, що він це прийняв. Отже, він просто вдихнув цей запах, а потім перестав відчувати, бо звик до нього — він добрячу частку життя провів у Паралі, матері Алека Сендера, в їхньому будиночку на задньому дворі, де вони з Алеком гралися за негоди, коли ще були малюками, а Паралі куховарила для них, пекла коржики з непросіяного борошна, годуючи між двома трапезами в маєтку, і вони з Алеком одразу ковтали цю їжу, і обом вона однаково смакувала, і він навіть не міг уявити такого існування, де не було б цього запаху і яке б його позбулося. Він увібрав цей запах у себе назавжди і просякнувся ним, і так буде, — це завжди було частиною його невгамовного минулого, це було невід’ємною частиною його багатющої спадщини як південця. Йому навіть не треба цуратися його, просто він уже не відчуває цього запаху, так само як курець люльки вже не відчуває її духу, вона для нього наче охолола, і ця файка давно стала часткою його одягу, як і ґудзики та петлі; і він, сидячи, навіть трохи задрімав, закутаний у теплу шматяну ковдру, рясно напахчену; одного разу він трохи скинувся, коли почув, що Едмондсів хлопчик і Алек Сендер, які до того сиділи навпочіпки біля стіни, підвелися та полишили кімнату, але це його не надто розбурхало, і він знову занурився в теплий сопух ковдри, а той чоловік досі стояв над ним, біля вогню, заклавши руки за спину, бракувало тільки сокири і вовняного пальта, а за винятком цього, виглядав точнісінько як тоді, коли згори подивився на струмок і першим побачив того, хто потопав; чоловік у гумових чоботях і вицвілому комбінезоні, який носять негри, але з важким золотим ланцюжком від годинника, причепленим до нагрудника комбінезона, і невдовзі по тому, як вони ввійшли до кімнати — він того не усвідомлював, — цей чоловік повернувся та щось узяв із заставленої камінної полиці та поклав собі до рота, а він сам лише опісля побачив, що це таке — золота зубочистка, така, якою користувався його рідний дід; та й капелюх був з бобрового хутра, виготовлений вручну — такі його дід купляв по тридцять-сорок доларів штука, — сидів не щільно, а трохи відсувався над обличчям, кольором як у негра, але ніс мав високу спинку, був навіть з легким горбочком, а вираз цього обличчя не являв почуттів ні як на чорного, ні як на білого, був навіть не зверхнім чи презирливим: просто застиглим у нетерпимості, непіддатливим і стриманим.
Тут повернувся Алек Сендер, тримаючи його одяг, висушений і досі майже розпечений від грубки, і він одягнувся, ледь залізши у зашкарублі чоботи; Едмондсів хлопчик знову сів біля стіни, почавши щось їсти з долоні, а він сам сказав: