Уильям Фолкнер – Крадії та інші твори (страница 116)

— Ти таки хочеш це зробити?

— Так, — відповів я.

— Гаразд, — сказав Нед.

Він узяв і ці гроші, видобув свого гаманця з защіпкою й поклав туди обидва жмути; смеркло вже майже зовсім, але дзвінок на вечерю я мусив би тут розчути.

— Як ти дістав назад того зуба? — спитав я.

— То не я, — відказав він. — То Лайк. Ще того ранку, як я приїхав тебе забирати з готелю. І без ніякої мороки. Гончаки вже раз були загнали Свистюка на дерево, тож Лайк думав спершу й собі так зробити: нацькувати псів, щоб він виліз на дерево, і не відпускати їх, аж поки він скине того зуба, — покладе його в шапку абощо. Але, казав Лайк, йому все не давала спокою думка, що Свистюк так свинувато поставився до коней, власне, до Вихра. А що того дня Вихор мав бігти в гонах, Лайк вирішив узяти одного з мулів. Він казав, що Свистюк погрозився йому старим куцим ножиком, та Лайк відняв його й затримає в себе, поки не випаде нагода кому віддати.

Нед зупинився. Вигляд його все ще був незавидний. Він же й досі не виспався. А проте, може, це таки полегкість — спіткати врешті свою долю і знати напевне момент, від якого почнеться клопіт?

— Ну? — спитав я. — І що?

— Я ж сказав тобі. То все мул.

— Але як? — спитав я.

— Лайк посадив Свистюка верхи без гнуздечки й сідла, зв’язав йому ноги попід черевом мула і сказав, що скоро-но Свистюк вкладе того зуба в шапку, а шапку кине на землю, то він мула зупинить. Тоді легенько підстьобнув мула, і ще той не встиг пройти першого круга по двору, як Свистюк уже кинув шапку, щоправда, цим разом порожню. Отож Лайк віддав йому шапку назад і ще раз підстьобнув мула, і тоді, каже Лайк, він же зовсім забув, що цей мул такий, що через тини скаче, аж ураз мул перехопився через чотирифутову огорожу з колючого дроту й так дременув, що Лайк подумав, чи не до самого Посема він домчить Свистюка. Але мул далеко не пішов, завернув і назад перескочив через огорожу, тож як удруге Свистюк кинув шапку, в ній уже був зуб. Тільки, про мене, він міг би цього зуба й не віддавати. Вона-бо також поїхала до Мемфіса, еге ж?

— Поїхала, — відповів я.

— Так я й гадав. Певно, вона знає не згірш за мене, що тепер не скоро Мемфіс побачить нас із Буном Хогенбеком. А коли Бун знов у тюрмі, то й Джефферсон у Міссісіпі нас сьогодні не побачить.

Щодо мене — то я не знав, чи це так, і раптом відчув, що й не хочу знати; я не тільки не хотів знову щось вибирати, щось вирішувати — я не хотів навіть знати того вибору й рішення, що робляться за мене, хіба коли муситиму стати перед ними лице в лице.

А потім ззаду підійшов до дверей батько Маквіллі, сам у білій куртці — він теж належав до служби. Щоправда, ніякого дзвінка я Не чув. Я вже помився (переодягся також: дідусь привіз мою валізку і навіть черевики мені на змінку), отож служник провів мене до їдальні, і я вже був там, коли ввійшли дідусь, містер Ван-Тоск і полковник Лінскомб, а обік полковника ступав старий жирний сетер-левелін. Поки полковник Лінскомб проказав молитву, ми постояли. Тоді всі посідали, старий сетер біля полковникового стільця, і почали їсти, а услуговував нам не тільки батько Маквіллі, а й покоївка у формі, що міняла посуд. Я вже з усім покінчив, не вибирав нічого й не вирішував. Над десертом я мало не заснув, коли це дідусь сказав:

— Ну що ж, панове, почнемо?

— Перейдім до кабінету, — запропонував полковник Лінскомб.

То була найкраща кімната, що я будь-коли бачив. Ото б дідусеві таку! Полковник Лінскомб теж був юрист, тим-то в кабінеті стояли полички з юридичними книжками, але тут були також і праці з сільського господарства та конярства, стояла скляна вітрина із складаними вудками та рушницями, були стільці, канапа, перед каміном — килимок для сетера, на стінах малюнки коней та жокеїв з трояндовими вінками й датами перемог, на поличці каміна бронзова статуетка Манасаса (досі я не знав, що це полковник Лінскомб був його власником), стояв спеціальний столик з великою книжкою, де записувалося різні дані про полковникових коней, ще один столик з коробкою сигар, карафкою, глечиком для води, цукерницею і склянками, а французьке вікно з кабінету виходило на веранду над трояндовим садком, аж пахощі троянд, і жимолості також, можна було вдихати в самому домі, і долинав спів пересмішника десь ізнадвору.

Тоді служник привів Неда й у кутку біля каміна поставив для нього стільця, і вони — ми — посідали, полковник Лінскомб у білому полотняному костюмі, містер Ван-Тоск у такому вбранні, яке носять у Чікаго (де він жив перед тим, як відвідав Мемфіс, і вподобав його, і купив шмат землі, щоб вирощувати, розводити й тренувати перегонових коней, і дав Бобо Бічемові роботу п’ять чи шість років тому), і дідусь у сірому по-конфедератськи костюмі, ним успадкованому (я маю на увазі сірий конфедератський колір, а не власне костюм, бо сам дідусь не воював: він мав тоді лише чотирнадцять років і був єдиною дитиною в сім’ї, тож зоставався з матір’ю в Кароліні, коли його батько служив прапорщиком у Вейда Гемптона[53] до того моменту, як пікет Фіц-Джона Портера[54] застрелив його в сідлі під час переправи вбрід через річку Шікагоміні другого ранку після битви при Гейнз-Мілі[55]. Дідусь лишався з матір’ю аж до її смерті в 1864 році і лишався там далі, аж поки генерал Шерман[56] остаточно випровадив його з Кароліни 1865 року і він приїхав до Міссісіпі шукати нащадків далекого свого родича на прізвище Маккаслін, — він із цим родичем мали навіть однакові імена: Лусьєс Квінтес Керазерс, — і знайшов одного з них в особі правнучки того родича, Сари Едмондс, і в 1869 році одружився з нею).

— Ну, — сказав дідусь Недові, — починай спочатку.

— Стривайте, — озвавсь полковник Лінскомб. Він нахилився, налив у склянку віскі й простяг її Недові. — Бери, — сказав він.

— Дуже дякую, — відказав Нед, але не випив. Склянку він поставив на поличку каміна й сів знову. Він і перед цим не дивився дідусеві в лице, не дивився й зараз. Він просто чекав.

— Ну, — сказав дідусь.

— Випий, — озвався полковник Лінскомб. — Це тобі може придатись.

Тож Нед узяв склянку й одним духом її спорожнив, усе ще не дивлячись на дідуся.

— Ну, — сказав дідусь. — Починай…

— Стривайте, — перепинив його містер Ван-Тоск. — Як це ти примусив цього коня бігти?

Нед сидів зовсім непорушно, порожня склянка застигла йому в руці, а ми дивились на нього й чекали. Врешті він озвався, у перший раз оце звертаючись до дідуся:

— Ці білі добродії вибачать мені, якщо я перемовлю з вами приватно?

— Про що це? — спитав дідусь.

— Ви дізнаєтесь, — сказав Нед. — А коли вирішите, що панове теж повинні це знати, то скажете їм.

Дідусь підвівся.

— Ви нас вибачите? — мовив він до всіх і ступив до дверей у коридор.

— А чом не на веранду? — запропонував полковник Лінскомб. — Там якраз темно, краще й для змови, й для сповіді.

Отож ми пішли туди. Тобто я теж підвівся. Дідусь ізнов зупинився. Він звернувся до Неда:

— А як з Лусьєсом?

— Він до цього теж причетний, — відказав Нед. — Кожен має право знати, в чому його вигоди.

Ми вийшли на веранду, в темряву й пахощі троянд та жимолості, і почули не тільки пересмішника неподалік на дереві, а й двох дремлюг і, як завше вечорами в Міссісіпі — в Теннессі, як на те, майже так само — звідкілясь чувся собачий гавкіт.

— Це була сурдина, — тихо сказав Нед.

— Не бреши мені, — відказав дідусь. — Коні не їдять сардин.

— А цей їсть. Ви ж самі там були й бачили. Ми з Лусьєсом випробували його наперед. Але мені не треба було й випробовувати. Тільки-но я скинув на нього оком у неділю, як відразу побачив, що його розум такої ж масті, як і в мого мула.

— А-а, — мовив дідусь. — Так от чим ви з Морі підострожували того мула.

— Ні, сер, містер Морі про те навіть не знав. Ніхто про те не знав, крім нас двох, мене й мула. І оцей кінь такий самий. Коли він сьогодні надвечір біг останній круг, я чекав його з сурдиною, і він знав це.

Ми повернулися в дім. Усі дивились на нас.

— Справді, — мовив дідусь. — Але це родинна таємниця. Якщо доведеться, я не критимусь з нею. Чи дозволите ви мені бути суддею при цій умові? Звичайно, Ван-Тоск перший може на неї претендувати.

— Тоді мені лишається або купити Неда, або продати вам Гнідаша, — зауважив містер Ван-Тоск. — Але чи не почекати з цим усім, поки повернеться Хогенбек, теж ваш підлеглий?

— Ви не знаєте, що він за один, той Хогенбек, — відказав дідусь. — Він пригнав мій автомобіль до Мемфіса. Коли я завтра заберу його з тюрми, він одведе його назад у Джефферсон. Поміж цими двома моментами що він є, що його нема, — однаково.

Цим разом дідусеві навіть не треба було говорити Недові, щоб той починав.

— Бобо сплутався з одним білим чоловіком, — мовив Нед.

Тепер уже містер Ван-Тоск сказав: «A-а». Ось так почали ми про все дізнаватись: від Неда й від містера Ван-Тоска. Бо містер Ван-Тоск був сторонній, чужинець, котрий прожив у нашому краю не досить довго, щоб зрозуміти, до чого може призвести молодого негра-селюка, що, зроду не бувавши далеко від дому, приїхав у велике місто заробити більше грошей та зажити розваг за свою працю, до чого може його призвести знайомство з білим пройдисвітом. Імовірно, то було картярство, бодай спочатку; мабуть, найперше вони зійшлися на картах. А далі то вже було щось більше за картярство; навіть Нед, здається, не знав докладно, що саме; або, може, й знав, але воно належало до світу білих людей. В усякому разі, Нед казав, що дійшло вже до такого — загальна сума становила сто двадцять вісім доларів, — аж той білий чоловік переконав Бобо, що коли власті про все довідаються і він полетить з роботи у містера Ван-Тоска, то це буде ще найменший його, Бобо, клопіт; власне, він утовкмачив Бобо в голову, що справжній його клопіт почнеться лиш тоді, коли він уже не матиме білого, щоб його боронив. Нарешті становище стало таке розпачливе, криза така небезпечна, що Бобо пішов до містера Ван-Тоска й попросив у нього сто двадцять вісім доларів і дістав відповідь, якої, певно, й сподівався від хазяїна, котрий був не тільки білий і чужинець, але ще й чоловік статечний, і котрий вийшов з того віку, коли пам’ятаєш про юнацькі пристрасті та скрути; тобто відповідь: «Ні». Це було торік восени.