Уильям Фолкнер – Крадії та інші твори (страница 115)

— Ага. Першим вони відімкнули того, як його там; то була їхня помилка, бо не встигли вони ключа витягти з Бунового замка, як Бун вискочив з камери й збив з ніг…

— Буча, — вихопилось у мене.

— Буча, — мовила міс Реба. — Добре йому загилив, повалив під ноги і вже сидів на ньому верхи, поки ті прийшли до тями. Тож вони не дали Бунові й передихнути — тільки й того, що пробіг він коридором туди й назад, і вже знов сидів у камері, яку вони замкнули, так і не витягши ключа з замка. То хоч би там як, а можете його похвалити. — Тут вона примовкла.

— За віщо? — спитав я.

— Що ти кажеш? — перепитала вона.

— Що він такого зробив, щоб його хвалити? Ви нам цього не сказали. Що він зробив?

— Ти гадаєш, якщо він спробував цьому…

— Бучеві, — підказав я.

— …Бучеві скрутити в’язи, коли сам ще й з тюрми не вийшов, то це пусте? — запитала міс Реба.

— Він повинен був це зробити, — сказав я.

— А хай йому біс! — вигукнула міс Реба. — Рушаймо вже, бо спізнимось на цей поїзд. Так, будь ласка, не забудьте прислати рахунок, — обернулася вона до дідуся.

— Постривайте, зайдіть-но в дім, — мовив полковник Лінскомб. — Вечеря вже майже готова. Ви зможете поїхати нічним поїздом.

— Дуже вам вдячна, але не можу, — відказала міс Реба. — Хоч би як довго ваша дружина перебувала в Монтіглі, колись вона повернеться додому й вам доведеться пояснювати…

— Дурниці, — сказав полковник Лінскомб. — У своєму домі я хазяїн.

— Сподіваюся, що й далі ним будете, — мовила міс Реба. — Ага, — це вже до Мінні, — покажи ж їм.

Вона, Мінні, усміхнулася не до всіх нас, — вона усміхнулася до мене. То було прегарне видовище — добірний, рівненький і незрівнянний порцеляновий шерег, вишикуваний півколом, щоб приголубити, мало не пристрасно, віднайденого золотого зуба, що здавався більшим за будь-яких трьох своїх натуральних білих колег, разом узятих. Тоді вона знову стулила губи, стримана, спокійна, ізнов незворушна, ізнов невразлива — в такій мірі, як наше тендітне плетиво кісток, м’яса і випадковостей взагалі може претендувати на Невразливість.

— Ну, все, — сказала міс Реба.

Батько Маквіллі крутнув корбою і сів за кермо. Автомобіль рушив. Дідусь і полковник Лінскомб повернулися й пішли до будинку, я теж намірився йти, коли це загув автомобільний ріжок, неголосно, тільки раз, і я обернувся. Автомобіль зупинився, — біля нього стояв Сем, махаючи мені рукою.

— Іди сюди, — сказав він. — Міс Реба хоче тебе бачити на хвилинку. — Він дивився на мене, поки я підходив. — Чого ви з Недом не сказали мені, що кінь і справді бігтиме? — спитав він.

— Я думав, ви це знаєте, — відказав я. — Я думав, що задля цього ми сюди й приїхали.

— А певно, певно, — притакнув він. — Нед мені казав. Ти мені казав. Усі казали. Тільки чого ніхто не переконав мене в цьому? О, звісно, навмання я ніколи не полізу. Але якби мені такий твердий дух, як у міс Реби, то я, може, відшкодував би й той багажний вагон. На, — він простяг мені цупкий жмут монет і банкнотів. — Це Недові. Перекажи йому, коли він ще раз знайде коня, що не хоче бігти, то нехай не їде, щоб мене кликати, нехай одразу шле телеграму.

Міс Реба вихилялася з машини, тверда лицем і вродлива. Евербі сиділа поряд неї непорушно, але все ж була вона занадто здорова, щоб її не помітити. Міс Реба сказала:

— Я не думала, що зачеплюся тут за в’язницю. Правда, може, я й того не думала, що все гладко піде. В усякому разі, Сем поставив і для мене. Я поставила півсотні для містера Бінфорда і п’ять для Мінні. Сем одержав три за два. Я — тобто ми — хочемо порівну з тобою поділитись. Тільки через оцю несподівану поїздку сьогодні вранці я не маю досить готівки…

— Не треба мені цих грошей, — сказав я.

— Я так і знала, що ти це скажеш, — зауважила вона. — Тож я попросила Сема поставити п’ять доларів і для тебе. Маєш, отже, сім з половиною. На ось, — вона простягнула руку.

— Не треба мені цих грошей, — повторив я.

— А що, не казав я? — озвався Сем.

— Це тому, що вони виграні? — спитала вона. — Ти це теж обіцяв?

Я не обіцяв. Може, мама про азартну гру й не подумала. Та мені зовсім і не треба було комусь таке обіцяти. Тільки я не знав, як це їй пояснити, коли воно й мені самому було не дуже ясно: що я робив це не заради грошей, що гроші тут мене найменше обходили, що як ми вже вплуталися в цю справу, я мусив іти далі, мусив довести її до кінця, обоє ми з Недом, хоча б навіть усі інші зреклися: виглядало так, наче тільки примусивши Вихра бігти, примусивши його виграти, могли ми виправдати (не уникнути наслідків, а лише виправдати) те, що сталося перед цим. Не мав я надії зробити безневинним самий початок — тобто те, що ми з Буном цілком свідомо і спираючись на свободу власної волі вчинили там, у Джефферсоні, чотири дні тому — але хоча б не відступатися, не викручуватися, хоча б довести до кінця, що самі ж і почали. Але я не знав, як це все сказати. Тож я сказав:

— Ні. Не треба мені цих грошей.

— Їдьмо вже, — втрутився Сем. — Візьми їх, щоб ми могли їхати. Ми повинні встигнути на цей поїзд. Віддаси їх Недові чи, може, тому старому, котрий дав тобі притулок сю ніч. Вони знатимуть, що з ними робити.

Отож я взяв гроші; тепер я мав уже два жмути, більший і цей, менший. А Евербі сиділа все так само тихо й непорушно, руки поклавши на коліна, здорова, занадто здорова, щоб із нею траплялися такі дрібниці.

— То хоч погладь її по голові, — мовив Сем. — Нед же не вчив тебе бити собак.

— Він би й сам не вдарив, — сказала міс Реба. — Тільки глянь на нього! Боже, ну й мужики ви! І йому лиш одинадцять років. На одного більше — що воно в чорта важить? Хіба ж вона від самої неділі не доводить вам, що з цим покінчила? Якби ти пиляв колоди так довго, як вона, що тобі там, у чорта, завадило б на одну колоду більше, коли ти вже закрив крамничку й навіть вивіску зняв?

Отож я перейшов на другий бік машини. Вона сиділа все так само непорушно, занадто дужа, як на такі дрібниці, і занадто здорова, щоб на ній лишала помітні сліди усяка мізерія та ницість, як от пташиний послід на дошці оголошень чи на турецькому барабані. Вона просто сиділа, занадто здорова, щоб навіть зіщулитись, засоромлена (Нед таки мав рацію), губи в неї трохи припухли, а найбільше підбите око: навіть звичайний синець на ній мусив здаватись більшим, помітнішим, неприхованішим, аніж на будь-кому іншому.

— Все гаразд, — сказав я.

— Я думала, що так мушу, — сказала вона. — Я не знайшла іншої ради.

— Бачиш? — сказала міс. Реба. — Як воно легко? Можеш далі не казати, ми й так віримо. Кожен хирлявий паплюжник, поки ще не дотяг до семи десятків, зможе переконати жінку, що іншої ради нема.

— Ви змушені були, — сказав я. — Ми дістали Вихра назад саме вчасно, щоб почати перегони. Тепер те все минуло. Краще вам уже їхати, а то спізнитесь на поїзд.

— А й правда, — сказала міс Реба. — Бо ж їй ще й вечерю готувати. Ти ще не чув цього, це сюрприз. Адже вона не їде назад до Мемфіса. Вона зрікається не тільки ремесла спокуси, а й самої спокуси — коли, звісно, правду кажуть, що в такому місці, як Пошем, нема жодної спокуси, тільки природні людські жадання й апетити. Вона дістала роботу в Пошемі, в того констебля — буде прати, куховарити, тягати його жінку з ліжка й у ліжко, обмивати. Отож не муситиме вже ділитись ані своїм заробітком, ані тілом з першим-ліпшим бляхманом, їй досить буде прикритися кавником чи закіптюженою каструлею. Їдьмо, — мовила вона до Сема. — Навіть ти не зможеш примусити цей поїзд, щоб чекав нас.

І вони поїхали. Я повернувся й рушив назад, до будинку. То була велика садиба: будинок з колонами й портиком, англійський сад, стайні (в одній з яких приміщено Вихра), возівні й те, що колись називалося виселком для невільників, — одне слово, давній Пошем, усе, що збереглося від плантації того чоловіка, тієї родини, що дали своє ім’я містечкові, й околиці, й декому з поселенців, як от дядькові Пошемові Гуду.

Сонце вже зайшло, скоро й день мине. І тоді вперше я збагнув, що нарешті все минуло, все скінчилося: всі чотири дні змагань, шарпанини, викрутів, брехень і тривог; було вже по всьому, за винятком розплати. Дідусь, полковник Лінскомб і містер Ван-Тоск десь, певно, в домі випивають пунш перед вечерею; дзвінка на вечерю чекати ще було, мабуть, із півгодини, тож я крутнувся і понад кущами троянд обійшов будинок. І там, звісно, на сходинках задньої веранди сидів Нед.

— На ось, — сказав я, простягаючи більший жмут із грішми. — Сем сказав, що це твої.

Нед узяв гроші.

— Ти не рахуватимеш?. — здивувався я.

— Він же, либонь, рахував їх, — відказав Нед.

Я дістав з кишені менший жмут. Нед подивився на нього.

— Це теж він тобі дав?

— Ні, це міс Реба. Вона ставила для мене.

— Це азартні гроші, — сказав Нед. — Ти ще замалий мати діло з азартними грішми. Воно й ніхто не досить дорослий на таке, але ти то запевне.

І йому теж я не міг цього сказати. Тоді я збагнув, що він, уже хто-хто, але він, Нед, мусив би й без слів розуміти. І ту саму мить він потвердив мої думки.

— Бо ми не заради грошей те робили, — сказав він.

— То ти своїх теж не візьмеш?

— Ні, візьму, — відказав він. — Для мене вже запізно. Але для тебе ще ні. І я хочу дати тобі таку змогу, хай навіть і тим, що позбавлю тебе змоги.

— Сем сказав, що я можу віддати їх дядькові Пошему. Тільки він теж азартних грошей не візьме, правда?