Уильям Джейкобс – Книга пригод 3 (страница 14)
Поляки пішли й загубилися з небіжчиком серед вояків. Старий далі не пішов. Він закляк, де зупинився, і стояв як укопаний.
Аж сюди долинали потріскування вогню і глухий гомін, а тепер долинув ще й крик здивування.
«Вони вже принесли його… Зараз!.. Зараз!..» — майнуло в голові старому.
Він дивився застиглим поглядом на клуби чорного диму й червону, мерехтливу заграву.
Через три дні Сирітська громада, «що живиться полем», вирушила далі на північ, до Гданська.
Веселі, раді, що здобули таку важливу перемогу, вояки гомоніли про море і з нетерпінням чекали зустрічі з ним. Раптом усі заспівали, й вітер поніс на північ, д Балтики, відгомін цього бойового чеського співу, що, як буря, лунав над полем. Але голосу Мікулаша Рокитенського в цьому співі не було чути. Похмурий, сивий ватажок мовчки їхав попереду, на чолі своїх кіннотників.
Вільгельм Раабе
ЧОРНА ГАЛЕРА
НА ФОРТЕЧНИХ ВАЛАХ ЛІФКЕНГЕКА
Та ніч на початку листопада 1599 року була грозова й темна. Іспанський чатовий у форту Ліфкенгек на фландрійському березі Шельди дав сигнал тривоги, барабан підняв на ноги поснулу залогу, і всі — від командира до солдата — позаймали свої місця на фортечних валах.
Високо здіймалися хвилі Шельди, раз у раз жбурляючи через кам'яний бруствер піняві бризки в обличчя померзлим південцям. Пронизливо свистів північно-східний вітер з «провінцій», а іспанці вже здавна знали, що з того боку годі сподіватися чогось доброго.
У форту Лілло, на брабантському березі річки, також дрібно бив барабан і сурмив ріжок: крізь гуркіт грози та шум збуреної води виразно долинала далека канонада — то могло бути лише відлуння морського бою на західному березі Шельди.
Морські гези грали в свою давню гру.
Що цьому земноводному племені до бурі й пітьми? Хіба буря й ніч — не найкращі його спільники? Коли це бодай один морський гез лякався розбурханого моря й темряви, як треба було перехитрувати смертельних ворогів, знищити тих, хто плюндрував і пригноблював його відвойовану у хвиль батьківщину?
Але ця війна стала жахливою.
Уже тридцять два роки тривав страшний двобій, приносячи перемоги то одній, то другій стороні, а кінця йому не було видно. Буйно зійшли сходи розбрату; з напоєної кров'ю землі виростали залізні чоловіки, і навіть жінки мусили забувати, що таке людяність і доброта. Світ побачило молоде покоління, яке не прагло до миру вже через те, що зовсім його не знало.
Та коли на суходолі війна була страшна, то на морі вона стала куди жахливішою. На суходолі бранців ще можна було все ж таки обміняти чи викупити; великі й малі міста і села могли відкупитися від підпалу та пограбування, але на морі вже давно забули і про пощаду, й про викуп. Коли бранців з обох сторін заколювали відразу чи вішали на реях, а не замучували поволі на смерть найжорстокішими тортурами, не розпинали на палубі й не топили разом із захопленим судном, то вже це було милосердям.
Стурбовані командири й солдати на фортечних валах Ліфкенгека насторожено прислухались до канонади і обмінювалися здогадами. Один висловлював про той бій таку думку, інший — таку, та зрештою воїни почали переказувати з уст в уста — спершу пошепки, а далі все впевненіше й голосніше слова:
— Чорна галера! Знов чорна галера!
Кожен промовляв ці слова гнівно, тривожно й пригнічено воднораз.
— Чорна галера!
Близько першої години ночі вітер ущух, змовкла й канонада. Але через двадцять хвилин удалині над темними водами зненацька блискавкою вдарив криваво-червоний омах; його відсвіт пробіг по сотнях бородатих, здичавілих облич людей, що стояли на валах Ліфкенгека й Лілло, а за мить глухо розлігся могутній вибух — то, певно, завершився бій, як завершується катастрофою кожна драма. Далі вже не видно й не чути було жодної ознаки бою. Іспанська залога ще довго очікувально стояла на укріпленнях, прислухаючись до пітьми; але жоден постріл більше не долинав.
— А що скажете про це ви, сеньйоре Херонімо? — запитав комендант Ліфкенгека в одного зі своїх капітанів, худорлявого літнього чоловіка з сивою чуприною та бородою, з голови до ніг усього в рубцях.
Той, до кого звернувся комендант, доти стояв, спершись на бруствер, збоку від своїх товаришів.
— Не питайте в мене про це, сеньйоре, — знизав плечима чоловік. — Присягаюся Господом Богом і Святою Дівою, я вже давно кинув сушити собі мізки над тим, що нам дасть ця війна. Лати вже майже приросли мені до тіла, і на своєму посту я стоятиму до останнього дня. Оце й усе, що я знаю.
— Ви дуже грубий, Херонімо, — сказав комендант. Він був багато молодший за старого воїна й лиш недавно приїхав із Кастилії до Нідерландів, щоб посісти в цьому форту на Шельді пост коменданта.
— Пане полковнику, — відповів капітан Херонімо;— вже багато років я посідаю своє місце на цьому краю землі й дивлюсь, як унизу котяться хвилі. Ви молодий, полковнику, але ваш попередник був також молодий і шляхетний. Ось тут, біля мене, де оце стоїте ви, стояв і він, сповнений юнацьких мрій і надій на звитяги… А тепер він лежить десь під хвилями, а той, хто був до нього, упав від кулі під Турнгаутом. Його попередник теж думав повернутися з перемогою у свій замок на річці Харама до молодої дружини. Та ба!.. А зараз я на пальцях відлічуватиму назад роки, аж до кінця тисяча п'ятсот вісімдесят п'ятого, коли я прибув сюди з Мадрида… Тоді я ще вірив у перемогу й честь у цій країні, сеньйоре. Я перестав у це вірити, полковнику, і ви теж перестанете, якщо Господь збереже вам життя.
— Ви похмурий мрійник, капітане! Але скажіть: того вікопомного року ви були в Мадриді?
— Так.
— Того славного року, коли великий принц знов завоював нам Антверпен?
— Так.
— Виходить, ви вступили з Александром Фарнезе до міста як переможець? Щасливий ви чоловік!
— Ні, — похмуро сказав старий воїн. — Мене в тріумфальній процесії не було. Я дістав тоді інше завдання, і мені в таборі дуже заздрили. Я був гінцем. Відважний принц послав мене до дона Філіппа — хай благословить Господь його душу! — зі звісткою про те, що місто впало.
— Ви? Вам, капітане Херонімо, доручили доставити королю таке послання?! О, тричі щасливець! Прошу вас, розкажіть, як це було. Нам однаково рано ще йти з валу.
Коменданта й капітана помалу обступали офіцери залоги; довкола вже зібрався цілий гурт уважних слухачів. Не так часто вдавалось умовити старого Херонімо розповідати.
— Що ж тут розказувати? — почав капітан. — Уночі з четвертого на п'яте вересня тисяча п'ятсот вісімдесят п'ятого року я осадив змиленого коня перед мадридським замком. Сам я народився в тому місті й, коли знов почув, як плюскотять хвилі нашої Мансанарес, серце моє, скажу вам, панове, просто закалатало. Незадовго перед тим я лежав поранений у шпиталі і частенько марив тим плюскотом. Я досяг мети, і важливе послання, яке я ніс, надія дістати казкову винагороду, про яку мріяв, — усе це ще дужче збурювало мою кров. У замку й у всьому місті панувала пітьма й мертва тиша. Потім я дізнався, що напередодні там відбулося велике спалення єретиків, і городяни після того святкового очманіння відсипалися Спали всі навіть король дон Філшп Сторожа наставила мені в груди ратища саме тієї миті коли знесилений кінь упав шді мною на бруківку Після шаленого останнього перегону я був змучений так само, як і мій кінь, але знайшов іще в собі силу й прохрипів. «Листи королю! Із Фландрії! Від принца Александра Пармського! Victoria!)) Сторожа опустила зброю, збіглися придворні, почали розпитувати про подробиці, а тоді мене провели через замкові зали до спальні нашого володаря. Серце в мене тріпотіло, смертельно зморені руки й нога тремтіли. Коли я став навколішки в покої біля ліжка нашого короля й простяг йому листа від великого принца, у мене все попливло перед очима. Наш володар, дон Філшп, сперся на лікоть, розпечатав листа й перебіг його своїми зіркими, стривоженими очима. Обер-камергер тримав золоту лампу… Повік не забуду, яке бліде було в короля обличчя, як на ньому тремтіла кожнісінька рисочка. Потім він підвівся в постелі, став на повен зріст — худий, кволий — і вигукнув, майже закричав:
— Антверпен упав! Антверпен упав!
І лампа в руці придворного теж затремтіла. Король зійшов з постелі. Всупереч етикету він сперся та ще й на моє плече — плече простого воїна, вкрите дорожньою курявою й потом. Придворні накинули йому на плечі сурдут Така радісна звістка не торкалася монаршого вуха відтоді, як стало відомо про перемогу під Лепанто. Король поспішив коридорами замку до дверей своєї улюбленої дочки, доньї Клари Ізабелли Євгенії. Постукав — що було його католицькій величності до етикету в ту хвилину! — отож постукав він до принцеси, трохи прочинив двері, устромив голову в кімнату й прошепотів до заспаної, переляканої дочки:
— Антверпен упав! Антверпен упав, доньє Кларо!
А як розхвилювався весь замок, коли його облетіла та велика звістка!..
— А ви? Ви, сеньйоре Херонімо? — звернувся до капітана комендант. — Чим же нагородили вас за таку радісну, таку славну звістку?
— Атож, чим же вас нагородили, Херонімо? Ви не рицар ордена Калатрави? — питали інші офіцери.
— Ні, я не рицар ордена Калатрави, — відповів старий воїн. — А щодо моєї винагороди… Ну, його католицька величність почепив мені на шию золотий ланцюг і дав патент на чин полковника.