Уильям Джейкобс – Книга пригод 3 (страница 13)

— Ось твої краяни! Ось чехи! Сидять разом із сілезцями! — загукав польський шляхтич, що охоче привів сюди гуситського ватажка.

Рокитенський, злізши з коня, наближався до гурту повільною ходою, ніби вагаючись. Бранці сиділи й лежали на голій землі, без шоломів, лат чи панцерів, без курток, у самих сорочках, незрідка подертих і обпалених, як і їхні черевики й чоботи; дехто сидів босий. Молоді, засмаглі хлопці, але вже знеможені від постійного виснаження й хвороб. Серед них було багато поранених. Один перев'язував собі рану самотужки, інший просив сусіда полікувати руки, третій лежав зі старою пов'язкою, а четвертий міцно спав, не звертаючи уваги ні на гуркіт коліс, ні на прокляття, ні на стогони, ні на гудіння вітру, що й досі шпарко віяв, кошлаючи їхні нечесані бороди й густе волосся.

Розмов тут майже не було. Ті, що не спали, мовчки розглядалися навкруг чи бездумно й понуро дивилися в землю.

Рокитенський став неподалік і обвів їх поглядом, немов боявся, що, коли підійде ближче, до нього хтось підбіжить. Тоді почав обходити гурт.

Бранці дивилися на нього пильно й зацікавлено, а він на них — спогорда. Не промовив до полоняників жодного слова. Він шукав знайомі обличчя. Але не знайшов серед цих запроданців.

Йому вже легшало на душі, вже набував певності, що даремно перелякався, що марно хвилювався. Підійшовши до останніх бранців, скоріше для певності запитав у латника з перев'язаною головою і оброслого аж до очей, чи в цьому гурті немає пана з Рокитніка.

— Так це ж наш ватажок! — відповів вояк, вочевидь потішений, що до нього звернулись рідною мовою.

— Старий Ян… — приголомшено мовив Рокитенський.

— І молодий з ним… он там… — Найманець показав на самотній віз поблизу таборових наметів.

Рокитенський одразу туди не пішов. Стояв, немов соляний стовп, і дивився на віз, де біля коліс на розтоптаній, роз'їждженій стерні схилився… так, це він, це Ян, його брат! Продався за проводирство, золото і плотську насолоду! Стоїть над кимось.

Там лежав юнак, стрункий як тополя, в сукняній пишній куртці вишневого кольору, з густими кучерями й м'якими першими вусами, але дуже схудлий, зі смертельно-блідим обличчям. Зранений і попечений, з гарячково блискучими очима, він лежав, важко дихаючи, й заціпеніло дивився вперед.

Коли над ним зненацька схилилось смагляве, зморщене обличчя з сивими вусами, коли зустрівся з важким поглядом маленьких сірих очей під густими, звислими бровами, він сахнувся, широко розплющивши очі, мов з переляку.

Старий Рокитенський схилився над своїм єдиним сином. Ватажок не міг вимовити жодного слова. Лють, смуток і жаль охопили його, аж йому здавило горло. Лише гнівне обличчя й палючі очі виказували його велику схвильованість. Помахавши смертельно пораненому зціпленим п'ястуком, він люто закричав, як це звичайно робив перед шеренгою, коли карав якогось винуватця:

— Мерзенний зраднику!

Поранений, злякавшись не п'ястука, а батькового погляду, закліпав очима, а потім їх зажмурив. Нараз Ян схопив брата за плече й закричав:

— Облиш його! Він помирає!

— Хай душа його відлетить у пекло, а разом з нею і твоя, звабнику! Ти привів його сюди…

— Він прийшов сам…

— Аж сюди, до Пруссії? Де ви зустрілися? — загримів ватажок, як на допиті.

— В Сілезії, біля Нємчі. Їржик пішов зі мною, бо вже втомився від тебе. Вічна покора, і молитви, і твої…

— Замовкни! — заволав Рокитенський. — І ти його привів саме сюди, до німців, проти своєї крові…

— Де було краще, — погордливо відповів Ян.

— Юди! — закричав старий ватажок і, оголивши кинджал, замахнувся на брата. Але зупинив руку: біля його ніг почувся болісний, пронизливий стогін. Він подивився на сина, що силкувався підвестися і простягав до батька руку.

Старий вояк, стискаючи кинджал в руці й дивлячись на змарніле синове лице, здригнувся до глибини душі, і в цю мить у нього в голові промайнуло, що було б краще, коли б це лезо…

Він стояв над сином із похиленою головою і навіть не помітив, як заторохтіли колеса й настав новий день.

В таборі залунали бойові сурми, загуркотіли барабани, і раптом загримів, як грім, залунав довкруги радісний покрик кількох тисяч горлянок.

То бурхливо раділо військо, а вздовж його лав, над якими майоріли корогви, їхав головнокомандувач польського війська, краківський воєвода Міколай з Міхалова — в лискучому панцері, з булавою в правій руці, у шоломі із срібним польським орлом у напівкруглому червоному щитку, оздобленому навкруги яскравим павиним пір'ям і стрічками, що маяли на вітрі. Воєвода їхав на баскому білому коні з довгим хвостом, укритому червоною попоною з китицями. Вуздечка уся в піні, ремені й піхви оздоблено золотими брусками — вони виблискували й сяяли, точнісінько мов попона й вуздечка коня, на якому біля Міколая їхав познанський воєвода Сендзівой з Остророга.

Зліва від краківського воєводи у похідному, простому обладунку скакав на високому вороному коні чеський гетьман Чапек із Сан, і з його зовнішнього вигляду було видно, що він повернувся з бою.

За обома воєначальниками уздовж лав польських і чеських вояків, які в спільній радості, в єдиному щасливому пориві ще більше зблизились і палко вітали своїх командирів, гарцювали жваві та веселі польські пани й чеські ватажки, що їхали подивитись на своїх бранців.

Коли сповістили, що вони наближаються до гурту сілезців і чехів, пан Чапек із Сан ураз спохмурнів і жваво заговорив із краківським воєводою.

Їхній почет також пожвавішав. Почулися прокляття, погрози — то чеські ватажки виявляли свою зневагу до полонених краян. Коли всі зупинилися біля них, до бранців під'їхав пан Чапек і гукнув, щоб чехи встали й підійшли до нього.

Встали навіть поранені. З похиленими головами повільно наближалися вони до гетьмана. Цієї миті їм було соромно.

— Де ваш ватажок? — голосно спитав пан Чапек.

Вочевидь схвильований Ян з Рокитніка вийшов наперед, проте голови не схилив, а прямо дивився на гетьмана і його почет. Але, виходячи, мимоволі здригнувся. Сирітський головнокомандувач і його ватажки жахнулися й мимохіть обернулись до Янового брата Мікулаша, що тихо з'явився в перших лавах. Він сів у сідло і став біля них. Тепер, коли на нього всі дивилися, старий сидів на коні, немов кам'яний, і мав обличчя землистого кольору.

— Чи тобі не соромно? — загримів пан Чапек на Яна Рокитенського, обурившись його зухвалістю. — Ти — з Сирітської громади і привів цих мерзенних зрадників без сумління і віри?! А ви, розбишаки, допомагали німцям винищувати власний народ і прийшли сюди, в Пруссію, битися за гроші з його милістю польським королем і з поляками, які, маючи з нами спільну мову, завжди ставилися до нас прихильно? Кому ви, кляті, служили за юдині срібняки? Чи ж не нашим віковічним ворогам — німцям? Чи ви не знаєте, що вони вчинили з нашою мовою в Мішні[17] і тут, у Пруссії? Чи ви не знаєте, що вони її звідси вигнали, що вони так хочуть вчинити і в Чехії, а чеський народ винищити? Чи ви не знаєте, що вони найпаскуднішим приниженням і єрессю зганьбили нашу мову в усьому світі? Тож за це вам суворе покарання — смерть!

І гетьман гнівно подивився на краян.

Чеські бранці були приголомшені. Вони перелякано дивилися на пана Чапека із Сан, який під час цієї промови добряче розпалився, й на його ватажків. Але з лав Сиріт озвалися лише голоси згоди, пролунали нові прокляття й слова осуду.

Раптом блідий ватажок бранців закричав панові Чапеку у вічі:

— Нас полонили під корогвою на полі бою'.

— Ні, ви розбишаки і зрадники! Відведіть їх.

Засуджені почали просити пощади. Пан Чапек із повними гніву очима ще раз обернувся до них і заволав:

— Ви не пожаліли себе, своєї мови і наших друзів поляків. Тому я й забрав вас від них, щоб покарати своєю владою. Час покарати злих людей мечем і вогнем. На вогнище клятих! — І, не звертаючи на бранців уваги, обернувся до ватажків:

— Ви згодні, брати? Спалимо їх?

— Ми згодні! На вогнище!

— А ти, Мікулашу? — запитав пан Чапек, і всі подивились на Мікулаша з Рокитніка.

Старий ватажок похмуро, але впевнено відповів.

— Нехай умруть…

— На вогнищі? — перепитав гетьман.

— На вогнищі! — повторив Рокитенський.

— А не проситимеш за брата? — спитав Гертвік Рушиновський, що стояв біля нього.

— Той заслуговує на два вогнища. За себе й за Їржика. За те, що занапастив небожа

Навколо почали запитувати, де Їржик, чи не загинув, що з ним сталося.

— Він там, — махнув рукою старий і глухо додав: — Умирає… — І, розвернувши коня, поїхав туди, куди показав рукою.

Тиша, що панувала навколо під час суду, порушилась. Знову здійнявся галас біля бранців, яких почали зв'язувати й відводити геть.

У цей час старий гетьман стояв навколішках над сином, що помирав. Їржик його вже не впізнав.

Надвечір з лужка посеред табору, навкруг якого за наказом пана Чапека стали майже всі «Сироти», до похмурого неба шугнув стовп густого диму.

Він валив з величезного, моторошного вогнища, в якому заклали дровами чеських найманців і Яна з Рокитніка, що разом з німцями воювали проти своїх земляків і поляків.

Коли над темними, густими рядами великого війська високо здійнялося полум'я, туди наблизився Рокитенський. Він ішов за двома польськими вояками, що несли загорнене в куртку тіло його сина Їржика. Підійшовши до вогнища, поляки зупинились і подивились на чеського пана. Той кивнув головою і мовив: — Віднесіть його на вогнище.