Уильям Джейкобс – Книга пригод 3 (страница 16)

Капітан саме став і задивився на міські вогні, що блимали над мурами, коли це до нього підійшов його лейтенант Леоне делла Рота, його товариш дитинства із strada Guilia[22], й поклав йому на плече руку.

— Про що думаєш, Антоніо?

Капітан трохи не злякано перевів на нього погляд.

— А, це ти, Леоне! Ну, ти приніс із міста якісь вісті?

— Приніс, але, на жаль, дуже погані. Вони надійшли до адмірала з форту Ліфкенгек. Те, що нібито сталося минулої ночі, — таки правда. «Непорочне зачаття» вхопили чорти, судно з командою й усіма манатками пішло на дно. Тільки один юнга й урятувався — доплив на порожній бочці до форту Бате. Єретики страшенно раділи, а голландські жінки — до речі, огидні, жахливі створіння, Антоніо! — висушили, обігріли хлопчину й прислали з диявольським привітом сюди, до його превосходительства губернатора. З ним балакали нагорі, у фортеці. А до нас, мабуть, скоро надійде звістка від адмірала.

— Дай Боже! — вигукнув капітан «Андреа Доріа» й розгнівано тупнув ногою по палубі. — Леоне, я цього довше не витерплю — стояти отут на якорі й бити байдики!

— Бити байдики?! — засміявся лейтенант. — Присягаюся прекрасним Венериним тілом, я б так не сказав. Я гадав, що ми, поки стояли тут, аж ніяк не гаяли марно часу. Прокляття, я ж дістав славну перемогу, завоювавши оту гладку сеньйору з таверни «Герб Алькантари»! Хіба ні, Антоніо?!

— Ти ще надто легко сприймаєш життя, Леоне! — зітхнув капітан.

— Отакої! — засміявся лейтенант. — Та кинь скиглити, друже, і не співай мені цих пісеньок! Ох, не зітхай так жалісно й не відводь убік очей. Поглянь краще, куди показує мій палець, — он туди, бачиш отой вогник за міським муром, отам, у наріжному вікні? Простеж за моїм пальцем — бачиш? Отож-бо, Антоніо, Антонелло! Ох, капітане, капітане, а хто там живе? Скажи, хто засвітив той вогник? Чи не найсолодше створіння, що його будь-коли народжувала ця гіперборейська земля — я б навіть сказав, це гіперборейське болото — відтоді, як тут ідуть дощі, а йдуть вони, здається мені, вже дуже давно? Ха, чи не ти, Антоніо Валані, капітан цього чудового галіона, душею й тілом попав у полон до двох блакитних оченят та білявих кіс bella fiamminga?..[23] Знову зітхаєш? Ох, Антоніо, Антоніо, присягаюся нашою любою Цітерою[24], ти все ж таки не чоловік, а ганчірка!

Капітан роздратовано відвернувся й кинув:

— Ет, дай мені спокій, Леоне! Йди до своєї гладкої сеньйори. Відпускаю тебе на цілу ніч, аж до перших півнів, аби лиш позбутися тебе й твого зухвалого язика. Йди собі, прошу тебе, йди і не муч мене своїм безтурботним настроєм. Повір, мене тішить твоя весела вдача, твоя життєрадісність, але дай же й мені побути на самоті, якщо ти мені товариш. У мене в голові така плутанина!

— Антоніо, — промовив лейтенант уже серйозніше, — Антоніо, слово честі, я не хотів тебе мучити. Нехай гладка хазяйка «Герба Алькантари» жде собі й виглядає за двері скільки завгодно, нікуди я не піду. Чорт забирай, скажи, carissimo[25], що з тобою? Признайся мені, що тебе так пригнічує? Це не лиха звістка з Західної Шельди, ні! Невже те, що я прийняв за жарт і з чого сміявся, — правда? Ти таки попався в тенета білявої чарівниці?

Капітан Антоніо, нічого не кажучи, тільки глибоко зітхнув, а Леоне повів далі:

— І вона повелася з тобою жорстоко? З тобою, улюбленцем усіх жінок на strada Balbi та інших вулицях, вуличках і в провулках нашого рідного міста, нашої Genova superba?[26] Присягаюся володаркою пристрастей, це заслуговує покари, якнайсуворішої! О, ця знадлива дикуночка!.. Антоніо Валані, начальнику мій і товаришу, я ладен служити тобі шпагою, серцем і головою! Що ж нам діяти, як здобути для тебе те чарівне дитя?

Про що ще розмовляли капітан і його лейтенант, ніхто не знає, бо слова їхні потонули у вигуку вахтового біля трапа. На березі пролунав барабанний дріб, спалахнули смолоскипи, зблиснула зброя. Прибув адмірал Федеріко Спінола, щоб поглянути, як ідуть справи на «Андреа Доріа» та інших суднах його флоту під антверпенськими мурами. Адмірал був, як уже встигли завважити Антоніо й Леоне, поквапившись йому назустріч, у препоганому настрої. Він важко, з лютим виглядом ступав у колі своїх капітанів, що зібралися на борту «Андреа Доріа». Після невдалого бою минулої ночі на душі в нього було тяжко. Якщо так піде й далі, то діло виявиться зовсім не таким вигідним, яким воно уявлялося на пергаменті, в угоді, що під нею дон Філіпп Третій Іспанський поставив над підписом генуезького дворянина своє «Yo el rey»[27].

— Забирайтеся всі геть! — розлючено кричав дон Федеріко на своїх капітанів. — Зараз же виходьте в море й піймайте ту кляту чорну галеру! Прив'яжіть усю команду до своїх рей, кат би забрав ваші душі! Чотирьом галерам, які тут іще стоять, завтра на світанку знятися з якоря! Чуєте, signori?[28] «Андреа Доріа» залишиться поки що тут і ждатиме подальших розпоряджень. Чуєте, панове з галер, — завтра вранці! Командувач у Слуїсі вже дістав наказ теж вийти з усіма вільними суднами в море. Чорну галеру!.. Приженіть мені чорну галеру, або диявол… — І адмірал, проковтнувши решту фрази, важко рушив знов до трапа, а капітани корчили гримаси й поглядали то один на одного, то на адмірала.

— Diavolo, оце іспанський перець!.. Про таку роботу легше балакати, ніж її робити!.. То як, панове? Чорну галеру!.. Вчора ви, здається, повісили свого кока, Франческо?.. Слуїс… Спінола!.. Чорна галера!..

Так кричали навперебій капітани на борту «Андреа Доріа», поки нарешті один по одному розійшлися, щоб підготуватися до завтрашнього виходу в море.

Минуло ще багато часу, перше ніж Антоніо Валані й Леоне делла Рота лишились на верхній палубі знов самі.

— Отже, всі відпливають, а ми зостаємося тут? Теж непогано! — промовив Леоне. — Тоді самі влаштуємо лови, Антоніо. Та спершу ходімо в таверну. Ти повинен розказати мені все-все про свої взаємини з тою чарівною фламандкою.

— Ні вже, Леоне, дай мені спокій!

— Е ні, ти не можеш і не повинен мовчати. Я хочу тебе вилікувати, carino[29]. Від таких недуг я добре вмію зцілювати. Одному я вже поміг, тепер черга твоя, Тоніно.

Капітан неохоче дав забрати себе з судна. Похмуро ступав він за своїм лейтенантом антверпенськими вуличками до таверни «Герб Алькантари», де гладка хазяйка закохалась у веселого Леоне делла Роту й де її любий мав безплатний стіл і… безплатну ночівлю завжди, коли мав бажання. А бажання він мав частенько.

ЯН І МІГА

Другого вечора в одному з високих будинків із гостроверхим дахом за міським муром на антверпенській набережній сиділа біля невеличкої лампи вбрана в усе жалобне Міга ван Берген, дочка колись вельми багатого й шанованого купця Міхаеля ван Бергена, про якого тепер можна сказати: Supremum diem obiit senex et pauper[30].

П'ятнадцять — двадцять років тому назва фірми «Ван Берген і Норріс» лунала в кожного у вухах, немовби брязкіт щойно викарбуваних золотих монет, що їх висипають із повного мішка. Ця фірма представляла один із найбагатших домів багатого Антверпена. Її судна плавали на всіх морях, її крамниці були повні коштовних Скарбів з Індії та Америки, а в її конторі працювали десятки старанних писарів. Так, двадцять років тому вам досить було тільки спитати на біржі чи в торговому домі Остерлінгів, великому ганзейському складі, про фірму «Ван Берген і Норріс», і ви одразу дістали б найдокладнішу відповідь.

Але Йоганн Геердес Норріс уже давно помер, а два тижні тому в Антверпені на той світ услід за ним пішов і колишній його компаньйон — тепер уже, по суті, жебрак.

І нині, якщо спитаєте на біржі чи в торговому ганзейському домі про «Ван Берген і Норріс», то вас, певно, не раз попросять повторити назву фірми, а тоді заперечливо похитають головою. Хто ще пригадує фірму «Ван Берген і Норріс»? Тільки дуже старі купці та маклери.

Як же так сталося?

Відповідь на це запитання знайти неважко. Коли торговий дім «Ван Берген і Норріс» був у сяєві слави, за антверпенськими мурами жило двісті тисяч чоловік; а тепер від них лишилося тільки вісімдесят тисяч. Вам цього мало?

Та загляньмо в недалеке минуле!

Це було двадцятого серпня нещасливого тисяча п'ятсот вісімдесят п'ятого року. Того дня протестанти відправляли в соборі свою останню божу службу. Після угоди про капітуляцію, що її місто уклало з могутнім узурпатором, принцом Александром Пермським, другого дня святинею Божої Матері, яка так довго була в руках єретиків, мав заволодіти католицизм. Той день двадцятого серпня був урочистий, незвичайний; протестантський священик востаннє проказав проповідь, змовкли звуки протестантського органа. Запала глибока тиша; люди сиділи, похиливши голови, й нишком, ревно молилися. Отоді все й почалося: пролунало чи то зітхання, чи то притлумлений крик люті, що луною покотився по собору. То був крик болю й зачаєного гніву! Всі загомоніли, посхоплювалися на ноги й несамовито, стрімголов кинулись до церковної брами та до високих порталів, що їх уже зайняла католицька частина населення.

Тріумф і поразка!

Ченці всіх орденів — одні глумливо посміхаючись, інші погрозливо суплячись, — поздіймали над головою чотки й переможно посунули назустріч приниженим єретикам, що стиха плакали або гучно виказували обурення.

Чи давно ченці самі мусили уникати цих-таки єретиків, які викрикували: «Papen uyt! Papen uyt! Геть попів! Геть попів!»