Уильям Джейкобс – Книга пригод 3 (страница 17)

Отак міняється в людей доля, так чергуються в боротьбі ідей тріумфи й поразки.

Двадцятого серпня торговий дім «Ван Берген і Норріс» був іще могутній і поважаний, а двадцять сьомого серпня фірми вже не стало. Александр Фарнезе надзвичайно пишно в'їхав до захопленого Антверпена; Йоганн Геердес Норріс покинув його з десятирічним сином та багатьма іншими людьми, які не хотіли терпіти іспанського панування, а Міхаель ван Берген зостався із шестирічною донькою в місті. Кожен із компаньйонів учинив відповідно до своєї вдачі — і мужній, запальний Норріс, і боязкий, м'якосердий ван Берген. Перший упирався долі скільки міг і відступив, програвши боротьбу в одному місці, щоб узятися до неї в іншому. А другий схилився перед обставинами і мовчки терпів те, чого не міг змінити.

Та це було давно, і наші герої тепер — не Геердес Норріс та Міхаель ван Берген, а Ян Норріс і Міга ван Берген, діти власників знаменитої колись фірми.

В якому ж страшному, спустошеному й моторошному світі народилися ці двоє бідолах! Скільки разів близький і далекий гуркіт гармат уривав колискову пісню їхніх матерів! Скільки разів батьки мусили зсаджувати з колін свого синочка або донечку, бо тривожні удари дзвонів закликали їх на міські вали чи до ратуші!

Безталанні маленькі створіння!.. Зроду вони не бавилися безтурботно в тінистих лісах та на зелених лугах, як інші діти, що народилися за щасливіших часів. Зроду вони не мали змоги сплести собі віночка з блакитних волошок чи з червоних польових маків, що цвітуть десь на межі.

У лісах шастали загони католицького короля, дикі натовпи лісових гезів та безправних, нещасних волоцюг з усієї Європи.

На зелених лугах напинали шатра й намети іспанські полки, юрмища німецьких, англійських, французьких, італійських найманців, воїни з провінцій, слуги принца Оранського.

Під кінськими копитами та ногами численних військ гинули хлібні ниви, і не встигали на них ні дозріти золоті зерна, ні зацвісти червоні та блакитні квіти.

Де можна було знайти мирний клаптик землі у цьому затоптаному куточку планети, що його іспанський король назвав своєю власністю?

Бідолашні діти грались у вузеньких, темних антверпенських завулках, за високими міськими мурами, фортечними валами та вежами Пачіотті. Але й тут вони почувалися непевно, й тут їм часто загрожувала небезпека. Нерідко городянам доводилось обертати свої будинки у в'язниці, в які вони самі себе замикали, щоб захиститися від лиха надворі.

Зовсім інакше, радісніше, ніж решта дітей, мали дивитися на світ ці двоє. Але похмурі холодні хмари, що нависали тоді над країною, задушили й знищили поодинокий радісний квіт у їхніх душах ще в пуп'янку.

Скільки разів Ян і Міга, виглядаючи під час тривалої облоги принца Пермського з вікон, де вони розставляли строкатих своїх ляльок та звірят, бачили на вулиці страшні картини війни!

Колись Ян і Міга мали побратись — так домовилися між собою їхні батьки й матері ще тоді, як існувала могутня фірма «Ван Берген і Норріс». Та коли місто підписало з принцом Александром угоду про капітуляцію, Ян Геердес Норріс у думці розірвав шлюбний контракт свого сина з дочкою компаньйона Міхаеля ван Бергена. Дружини обох власників фірми на той час уже лежали в могилах.

Двадцять сьомого серпня тисяча п'ятсот вісімдесят п'ятого року обох дітей розлучили, і десятирічний хлопчик та шестирічна дівчинка гірко плакали. Та була війна, а війна розлучає серця, либонь, ще й куди жорстокіше. Ніхто не мав сумніву, що Ян і Міга про свої перші дитячі враження дуже скоро забудуть, і що ж, погляньмо, чи так це було насправді!

Минули роки. Помер Йоганн Геердес Норріс, помер і Міхаель ван Берген, багатство якого розтануло, мов сніг на сонці.

Отож в одному з будинків за міським муром на антверпенській набережній сиділа в своїй кімнатці одягнена в чорну жалобну сукню Міга — чарівна юна красуня, ще дуже бліда після довгих безсонних ночей край батькового смертного одра. Вона пряла. В очах її стояли сльози, а серце сповнював невимовний біль і туга. Після батькової смерті бідолашна дівчина залишилася зовсім самотня у великому місті та ще й у такий страшний час, коли слабкі люди були майже беззахисні перед будь-яким гнобителем, будь-яким нахабою.

Невже Міга ван Берген була така вже самотня?

Нещасне дитя! Якраз те, що вона була не зовсім самотня, й додавало їй ще більше клопоту.

Про дочку Міхаеля ван Бергена ще було, звичайно, кому подбати; сирітка, певна річ, знала, що в неї ще є на світі одне вірне серце, що Ян Норріс із Амстердама віддав би за неї останню краплину крові. Але Яна Норріса оголошено поза законом, і якби він попався на антверпенських вулицях до рук іспанців, йому загрожувала б шибениця. А морський гез Ян Норріс з'являвся перевдягнений на антверпенських вулицях досить часто.

Ян Норріс не забув так скоро про свої дитячі враження, як сподівався Ян Геердес Норріс, його батько.

Ян і Міга все ще були нареченим і нареченою. Вони заприсяглись одне одному, що ніяка на світі сила їх не розлучить; та поки був живий старий Міхаель, жодне з них не знало, що з усього цього вийде.

І ось Міхаель ван Берген помер, і минуло вже два тижні після його похорону. Проте кілька місяців тому Ян зник. Чи він іще бодай живий? Може, його вже поглинули хвилі? Або іспанці взяли судно на абордаж, а Яна полонили й повісили?

Хто їй скаже?

Що діяти бідній, покинутій Мізі в цьому спорожнілому для неї світі, якщо Ян загинув?

Поволі насувалася ніч, та лягати в ліжко Міга боялась. Від горя й страху спати вони не могла, навіщо ж лягати? Помалу в кімнатці стало зовсім холодно, але сирота, здавалося, цього не помічала й вугілля до невеличкого каміна не підкладала. Нарешті Міга відставила прядку, затулила долонями обличчя й похилила голову на груди. Так вона сиділа досить довго, аж поки змерзла. Тоді дівчина підвелася й вирішила лягти спати.

Вона ще раз підійшла до дверей, щоб поглянути, чи засунула як слід засуви, й раптом прислухалася — прислухалась, затамувавши дух.

— Міго! — прошепотів хтось за дверима.

Сирота вся затремтіла.

— О Господи!

— Міго! — знов почула вона шепотіння крізь щілину в замку.

Дівчина скрикнула, хутко повідсувала засуви й крутнула ключа. Двері рвучко відчинились, і наступної миті юнак в офіцерській формі полку найманців з іспанським військовим шарфом через плече уже тримав це чарівне дитя в обіймах.

— Міго! O Міго!

— Яне! Любий мій, коханий мій Яне!

На кілька хвилин обоє за палкими поцілунками забули про мову. Та потім юнак сів, здавалося, геть виснажений на стілець поруч, і Міга аж тепер побачила, що одяг у коханого зовсім пошарпаний, що Ян загубив капелюха, а на щоці в нього з невеличкої ранки сочиться кров.

— Боже милий, Яне, що сталося знов? Я вся тремчу, Яне… Ох, ти знов стрімголов кидаєшся в саме пекло… О Яне, Яне, лихий мій Яне!

— На цей раз мене справді ледве не спіймали, Міго! Але не бійся, рибонько, мене ж усе-таки не спіймали… Чорт, якби мені не поталанило, я вже теліпався б, як собака, в зашморгу!

— Ох, Яне, і ти ще кажеш, що кохаєш мене? Що вивезеш мене з цього міста і врятуєш? О Боже праведний! Ти загинеш, і я з тобою, а батько мій теж помер… О святий, милостивий Боже, що зі мною буде? Хто мене захистить, хто мені поможе?..

— Твоя правда. На жаль, правда твоя, бідолашна моя, люба моя Міго! Ось і твій батько помер, а мене тут не було, щоб утішити тебе в тяжку годину. Ми тоді, мабуть, саме плавали туди-сюди біля Дюнкерка — хотіли пустити на дно отих мародерів… Ох, це так жорстоко, Міго, але… але інакше я не міг, і сьогодні ввечері теж не можу. Задля честі нашої вітчизни ніхто не має права шкодувати свого життя… Ох, Міго, Міго, кохай мене бодай трохи, хоч я тобі й поганий захист і опора. Бідний тато Міхаель…

— Дай спокій покійному батькові, Яне! Йому добре; тепер він спить вічним сном, і йому не треба вже нікого боятись… Ох, у ці криваві, жахливі часи мертвим можна тільки позаздрити!

— Не кажи так, Міго! Батькова смерть — це, звісно, велике лихо, але… але тепер ти тільки моя! Тепер у цьому нещасному Антверпені тебе вже ніщо не тримає, і ми можемо вирушити вдвох до Амстердама. Заспокойся, Міго, кохана моя нареченонько, у нас іще будуть ясні дні. Ще трохи, і я заберу тебе звідси й — завваж! — сподіваюся, в супроводі розкішного весільного поїзда, такого, за який не було б соромно навіть королеві. Мабуть, дзвонитимуть дзвони, битимуть барабани, і, може, гарматний салют ознаймить ту радісну годину, коли я повезу тебе з Антверпена. Ось побачиш, збудеться все, що я оце довірив тобі під великим секретом!

— Ох, це тільки мрії, мій невгамовний, мій любий Яне Норрісе! Скажи, як же тобі пощастить Так урочисто забрати мене звідси? Ні, не говори нічого, бо це просто божевілля. Розкажи краще про ту небезпеку, якої ти щойно уник. Тепер мені не страшний ніякий кошмарний сон — про мене подбаєш ти, шалений мій Яне!

— Не такий я шалений, як ти собі гадаєш, любонько! — всміхнувся юнак. — А то капітан чорної галери не став би покладатись на голову й ноги, руки і серце Яна Норріса так, як він це робить. Сюди, до міста, мене привела важлива справа… Ми хочемо здійснити подвиг, про який сини й дочки Антверпена й через сто років співатимуть у піснях. Щоб дещо дізнатись, я перевдягся в це лахміття й замість штанів голландських моряків натяг німецькі. А тепер послухай, Міго. Я залагодив на набережній свої справи й довідався, що чотири Спінолині галери сьогодні вдосвіта вийшли полювати за чорною галерою. На жаль, почув я й про те, що в тебе помер батько. Потім я гарненько оглянув останнє генуезьке судно «Андреа Доріа», що стоїть тут на якорі, — як воно побудоване тощо, — а тим часом настав вечір. Удень я частенько поглядав тайкома на твоє віконце, голубко моя, але не знайшов жодної хвилинки, щоб пробратися до тебе, — за мною ж бо невідступно слідкували. І тоді я вирішив діждатися ночі — адже ключ від будинку в мене є. Блукаю собі знічев'я вуличками, і ось біля освітленого входу до однієї таверни мені раптом спадає на думку згаяти вечір десь у шинку, а заразом і трохи подивитись, як поводяться тут городяни й чужоземці. Все це задля справи, розумієш? Ну добре, входжу я до таверни, беру пляшку вина й сідаю за стіл, спершись ліктями так, наче весь світ мій і не болить у мене голова за мою бідолашну Мігу, в якої помер батько і яку я навіть не міг утішити. А довкіл такий гармидер, наче там вавилонське стовпотворіння. Німці, бургундці, іспанці, італійці, нідерландці… І кожен щось ґерґоче, лається, кричить, кожен своєю мовою, але цмулять вино всі на; один манір. Жодного вільного кутка, жодного вільного стола, і тільки коло мене ще двоє вільних місць. І тут з'являються двоє бундючних хлопців, я їх добре знаю один — капітан «Андреа Доріа» а другий — його лейтенант Переступають через стіл та лави й сідають біля мене. Я залюбки посуваюсь, бо познайомитися з ними мені було б дуже важливо, кожнісіньке їхнє слово для мене на вагу золота. Однак сиджу я з таким виглядом, наче зроду їх не бачив, а тоді ще й прикидаюся сонним, кладу голову на руки і взагалі поводжуся так, ніби мене ніщо в світі не цікавить. А сам нашорошив вуха й слухаю. Нарешті ці двоє зайд гукають, щоб їм принесли вина, і молодший, лейтенант, уже обіймає за талію шинкарку. А другий сидить сумний, похмурий, мов у воду опущений. Я, звісно, міг би з нього досхочу посміятись, але, присягаюся честю геза, там було не до сміху Ну, сидимо ми, слово по слову, спершу мова йде, певна річ, про наші славні діла, про бойовище позаминулої ночі, про те, як «Непорочне зачаття» пішло на дно. Душа моя — на сьомому небі! І раптом серце в мене аж похололо — я почув добре знайоме мені ім'я: вони згадали, Міго ван Берген, про тебе!