Уильям Блэтти – Екзорцист (страница 70)

Каррас одразу подзвонив Кріс, щоб повідомити новину, але виявив, що вона вже чула безпосередньо від єпископа про те, що Меррін прибуде наступного дня.

— Я сказала єпископові, що він може залишатися в нас, — додала Кріс. — Це ж триватиме один-два дні, чи не так?

Перш ніж відповісти, Каррас витримав паузу, а тоді неголосно сказав:

— Я не знаю. — Знову помовчав і додав: — Не варто забагато очікувати.

— Тобто, якщо це спрацює, — зронила пригніченим тоном Кріс.

— Я не мав на увазі, що це не спрацює, — заспокоїв її священик. — Але це може тривати якийсь час.

— Як довго?

— Буває по-різному. — Каррас знав, що екзорцизм може тривати тижнями, а то й місяцями, знав, що нерідко він узагалі не допомагає. Він очікував, що так воно й станеться, що на його плечі знову звалиться важкий тягар, що заперечуватиме зцілення через навіювання. — Це може протривати кілька днів або й тижнів, — сказав він їй і почув напівпошепки у відповідь:

— А скільки їй залишилося, отче Каррас?

Повісивши слухавку, він відчув себе знеможеним і виснаженим. Розтягнувся на ліжку, думаючи про Мерріна. Меррін! Він відчув хвилювання й надію, проте майже відразу їх змінила тривога. Він сам природним чином пасував на роль екзорциста, проте єпископ обрав іншого. Чому? Бо Меррін це вже робив раніше? Заплющивши очі, він пригадав, що екзорцистів обирають на засадах «благочестя» й «високих моральних якостей» і що в Євангелії від Матвія згадано, що коли учні запитали в Христа, чому вони не зуміли вигнати біса, він відповів: «Через ваше невірство». Керівництву було відомо про цю його проблему, як і Томові Бермінґему, ректорові Джорджтауну. Чи хтось із них натякнув про це єпископові?

Каррас засмучено перекрутився в ліжку. Почувся недостойним, некомпетентним, відкинутим. Це було боляче. Немовби нерозсудливо, та все одно боляче. Урешті-решт у пустку його серця просякнув сон, заповнюючи собою всі тріщинки й ніші.

І знову його розбудив телефон. Кріс повідомляла, що в Реґани раптом розпочався напад шаленства. Прибігши до їхнього будинку, перевірив у Реґани пульс. Був пришвидшений. Він дав їй лібріум, тоді ще одну дозу. І ще одну. Нарешті повернувся до кухні, де вмостився за столиком для сніданків разом із Кріс. Вона читала одну з книжок Мерріна, що їх замовила поштою.

— Мені це важко збагнути, — сказала тихенько Каррасові, проте було видно, яка вона зворушена. — Там є такі прекрасні місця… просто чудесні. — Вона погортала кілька сторінок назад до зазначеного розділу, а тоді підсунула книжку Каррасові.

— Ось тут, подивіться. Ви це читали?

— Я не знаю. Зараз подивлюся.

Каррас узяв книжку й почав читати:

Нам усім знайомі порядок, сталість, постійне оновлення матеріального світу, що нас оточує. Хоч які крихкі й ефемерні його частинки, хоч які непостійні й мінливі його компоненти, він сам залишається незмінним, пов’язаним в одне ціле законом сталості, тож вічно помираючи, він вічно відроджується знову. Розпад породжує свіжі форми буття, а смерть стає матір’ю тисяч нових існувань. Кожна година, що минає, — свідчення швидкоплинності й одночасно надійності й міцності цієї цілості. Це ніби відображення на воді, що залишається незмінним, хоча вода постійно тече. Сонце сідає, щоб піднятися знову. День щезає в пітьмі ночі, щоб народитися знову таким юним, немовби він ніколи й не згасав. Весна змінюється літом, а тоді осінню й зимою, щоб, повернувшись урешті-решт, ще впевненіше запанувати над могилою, до якої вона так рішуче квапилася з першої ж години свого життя. Ми оплакуємо травневий цвіт, бо він зів’яне, але ми знаємо, що одного дня травень візьме реванш у листопада завдяки обертанню того величного кола, що ніколи не зупиняється й вчить нас бути тверезими, коли нас п’янить надія, а в безодні нашого спустошення ніколи не впадати у відчай.

— Так, це прекрасно, — тихо погодився Каррас, наливаючи собі чашку кави, а згори доносилося дедалі гучніше лютування демона:

— Вилупок… байстрюк… благочестивий лицемір!

— Вона любила класти мені на тарілку троянду… зранку, перед тим як я йшла на роботу, — неголосно мовила Кріс.

Каррас здивовано глянув на неї, і Кріс уточнила:

— Реґана.

Вона опустила очі.

— Так, дійсно. Я й забула.

— Забули що?

— Забула, що ви ж її ніколи не бачили.

Вона висякалась і витерла очі.

— Хочете трохи бренді до кави?

— Ні, дякую.

— Кава якась без смаку, — прошепотіла тремтячим голосом Кріс. — Мабуть, додам собі бренді. Перепрошую. — Вона підвелася й вийшла з кухні.

Каррас залишився сам, попиваючи неквапом каву. Відчував тепло светра під сутаною й ніяковість від того, що не зміг заспокоїти Кріс. Тоді пригадалися сумні спогади з дитинства, спогади про Реджі, його собаку-дворняжку, що лежав худющий, як скелет, заціпеніло в коробці в їхній занедбаній квартирі. Реджі тремтів у лихоманці й блював, а Каррас намагався вкрити його рушниками, напоїти теплим молоком, аж поки до них зайшов сусід, подивився на Реджі й сказав, хитаючи головою: «У вашого собаки чумка. Йому терміново потрібні уколи». Тоді одного дня кінець школи… усі виходять на вулицю… парами завертають за ріг… його зустрічає мати… несподівано… сумна… кладе йому в руку лискучу монетку в п’ятдесят центів… радість… стільки грошей!.. тоді її голос, тихий і лагідний: «Реджі помер…»

Він подивився на огорнену парою чорну гіркоту в чашці й відчув, що його руки не здатні ані втішити, ані зцілити.

— …побожний байстрюк!

Демон. Усе ще лютував.

«Вашому собаці терміново потрібні уколи».

Каррас миттєво підвівся й рушив до Реґаниної спальні, де тримав її, поки Шерон робила чергову ін’єкцію лібріуму, довівши загальну дозу до п’ятисот міліграмів. Шерон витирала тампоном місце уколу, готуючись заліпити його пластирем «Бенд-Ейд», а Каррас збентежено дивився на Реґану, бо безтямні непристойності, що зривалися з її вуст, не були, здається, націлені на будь-кого з присутніх у кімнаті, а скорше на когось невидимого… або відсутнього.

Він струсив головою.

— Зараз прийду, — сказав він Шерон.

Його непокоїла Кріс, тож спустився до кухні, де вона сиділа самотньо за столом, наливаючи собі бренді до кави.

— Ви справді не хочете трошечки, отче? — запитала вона в нього.

Похитавши головою, він підійшов до столу й втомлено сів, затуливши лице руками. Він чув, як клацала об порцеляну ложечка, розмішуючи каву.

— Чи ви розмовляли з її батьком? — поцікавився він.

— Так, він дзвонив, — відповіла Кріс. — Хотів поговорити з Реґ.

— І що ви йому сказали?

— Що вона пішла в гості.

Тиша. Каррас більше не чув клацань. Звів очі й побачив, що Кріс дивиться в стелю. А тоді й він це зауважив: непристойні вигуки припинилися.

— Мабуть, почав діяти лібріум, — полегшено зітхнув він.

Дзвінок у двері. Каррас глянув на двері, а тоді на Кріс, що дивилася на нього з німим запитанням в очах, боязко вигнувши брови. Кіндермен?

Минали секунди, а вони сиділи й прислухалися. Ніхто не поспішав відчиняти двері. Віллі вже відпочивала в себе в кімнаті, а Шерон і Карл були й досі нагорі. Кріс раптово звелася на ноги, пішла в передпокій і там, ставши навколішки на дивані, відслонила штору й крадькома визирнула у вікно, щоб побачити, хто дзвонить. Ні, це не Кіндермен. Дякувати Богу! То був високий літній чоловік у потертому чорному дощовику й чорному фетровому капелюсі. Він стояв під дощем, терпляче схиливши голову й тримаючи в руці чорну валізку. На мить у сяйві вуличного ліхтаря зблиснула срібна пряжка, коли він зручніше поправив у руці валізку. Що це таке діється?

Ще один дзвінок.

Кріс спантеличено встала з дивана й пішла до вхідних дверей. Легенько їх прочинивши, вона визирнула в пітьму, мружачи очі від дрібнесенької мжички. Краї капелюха затуляли обличчя чоловіка.

— Так, вітаю, чим можу допомогти?

— Місіс Макніл? — долинув голос із тіні, м’який, вишуканий і дуже соковитий.

Незнайомець почав знімати капелюха, а Кріс кивнула головою й враз уже бачила перед собою дивовижні очі: вони світилися інтелектом, добротою й розумінням, з них лився спокій, заповнюючи її єство, повноводною й цілющою рікою, джерело якої було водночас і в ньому, і поза ним, а течія була розмірена, проте нестримна й нескінченна.

— Я отець Ланкестер Меррін, — представився він.

Якусь мить Кріс мовчки дивилася на худе, аскетичне обличчя, на різьблені й немовби виполіровані мильним каменем вилиці; потім швидко розчинила двері навстіж.

— О Господи, прошу заходити! Прошу! Боже, я… Чесно! Я не знаю, де…

Він увійшов, і вона зачинила за ним двері.

— Тобто я ж вас чекала тільки завтра! — виправдовувалася Кріс.

— Так, я знаю, — почула вона його голос.

Повернувшись, вона побачила, що він стояв, нахиливши вбік голову й дивлячись угору, наче до чогось дослухався… ні, скоріше відчував, подумала Кріс, чиюсь незриму присутність, якусь далеку вібрацію, уже добре знайому йому. Вона збентежено стежила за ним. Їй здалося, що його шкіра обвітрена чужими вітрами, сонцем, яке сяяло вдалині від її часу та простору.

Що він робить?

— Можу я взяти вашу валізку, отче?

— Усе гаразд, — м’яко озвався він. Ще й далі ніби щось відчував. Щось зондував. — Вона вже ніби продовження моєї руки, старезна… і дуже пошарпана. — Він подивився на Кріс із теплою втомленою усмішкою в очах. — Я звик до її ваги. Чи тут отець Каррас?

— Так, тут. Він у кухні. А чи ви вже вечеряли, отче?