Уильям Блэтти – Екзорцист (страница 71)

Меррін не відповів. Натомість звів очі догори, почувши, як там відчиняються двері.

— Так, я перекусив у поїзді.

— І ви певні, що не хочете ще попоїсти?

Жодної відповіді. Було чутно, як нагорі зачинилися двері. Меррін знову м’яко подивився на Кріс.

— Ні, дякую, — сказав він. — Ви дуже люб’язні.

Ще й далі розгублена, Кріс пролепетала:

— Боже мій, такий дощ. Якби я знала, що ви прибуваєте, я б зустріла вас на вокзалі.

— Усе гаразд.

— Ви довго чекали таксі?

— Пару хвилин.

— Я візьму, отче!

Карл. Він швидко збіг сходами, вихопив із рук священика валізку й поніс її далі коридором.

— Ми приготували для вас ліжко в кабінеті, отче. — Кріс заметушилася. — Воно дуже зручне, і вам там ніхто не заважатиме. Я покажу вам, де воно. — Вона ступила пару кроків, а тоді зупинилася. — Чи ви хотіли б спочатку привітатися з отцем Каррасом?

— Спершу я хотів би подивитися на вашу дочку.

— Тобто прямо зараз, отче? — засумнівалася Кріс.

Меррін знову подивився на стелю, пильно й якось відчужено.

— Так, зараз, — озвався він. — Гадаю, що зараз.

— Але я певна, що вона спить.

— Думаю, що ні.

— Ну, якщо…

Зненацька Кріс здригнулася, зачувши нагорі голос демона. Гулкий і водночас приглушений, хрипливий, мов якесь передчасне поховання, він заревів:

— Мер-р-рі-і-і-і-і-і-і-і-і-і-ін! — Потім розлігся глухий потужний удар, немовби хтось щосили гупнув об стіну спальні довбнею.

— Боже всемогутній! — видихнула Кріс, притиснувши поблідлу руку до грудей. Вона приголомшено глянула на Мерріна. Священик не рухався. Він і далі дивився вгору, напружено, але спокійно, і в його очах не було й тіні подиву. Скорше, подумала Кріс, це було схоже на впізнавання.

Ще один удар струснув стіни.

— Мер-р-рі-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-ін!

Єзуїт повільно рушив із місця, не зважаючи ні на Кріс, яка зачудовано розтулила рота, ні на Карла, що занепокоєно вислизнув із кабінету, ні на Карраса, що ошелешено став у дверях кухні, тоді як страхітливе гупання й ревіння не втихали. Меррін спокійно піднімався сходами, тримаючись тонкою, мов алебастровою, рукою за бильце.

Каррас підійшов до Кріс, і вони разом стежили, як Меррін увійшов до Реґаниної спальні й причинив за собою двері. На якийсь час запала тиша. Тоді раптом демон злісно зареготав, і Меррін швидко вийшов із кімнати, зачинив двері й хутко рушив коридором. За його спиною знову прочинилися двері до спальні, з яких вистромила голову Шерон, з дивним виразом обличчя дивлячись йому вслід.

Меррін стрімко спустився сходами й простягнув руку Каррасові, що чекав унизу.

— Отче Каррас!

— Вітаю вас, отче.

Меррін стиснув у руках долоню Карраса, серйозно й стурбовано вдивляючись у його обличчя. Тим часом регіт нагорі змінився лиховісною лайкою на адресу Мерріна.

— У вас дуже стомлений вигляд, — сказав Меррін. — Ви стомилися?

— Ні.

— Добре. Маєте із собою дощовик?

— Ні, не маю.

— Ну, то візьміть мій, — сказав сивочолий єзуїт, розстібаючи вологий від дощу плащ. — Я хотів би, щоб ви пішли в гуртожиток, Деміене, і принесли сутану для мене, два стихарі, пурпурову єпітрахиль, трохи святої води й два примірники «Римського ритуалу», великі. — Він подав дощовика спантеличеному Каррасові. — Я гадаю, нам треба починати.

Каррас нахмурився.

— Тобто як? Оце зараз?

— Гадаю, що так.

— А ви не хотіли б спершу ознайомитися з історією хвороби?

— Навіщо?

Каррас збагнув, що не має чого відповісти. І відвів погляд від тих бентежних очей.

— Гаразд, отче, — сказав він. Одягнув дощовика й рушив до виходу. — Зараз усе принесу.

Карл кинувся вслід, випередив Карраса й відчинив йому вхідні двері. Вони обмінялися короткими поглядами, і Каррас вийшов у дощову ніч. Меррін подивився на Кріс.

— Я мав би запитати у вас. Ви не проти, щоб ми почали відразу?

Вона весь час спостерігала за ним, відчуваючи неабияке полегшення від його рішучості, цілеспрямованості й упевненості, що увірвалися в цей дім, мов ясний сонячний день.

— Ні, я тільки рада, — вдячно відповіла вона. — Але ж ви, мабуть, такі втомлені, отче Меррін.

Старий священик помітив, як вона стурбовано зиркнула нагору, де біснувався демон.

— Хочете випити кави? — запитала вона голосом, у якому відчувались і наполегливість, і благання. — Вона гаряча й щойно зварена. Вип’єте трішки?

Меррін зауважив, як вона нервово стискала й розтискала пальці, а також побачив чорні кола довкола її очей.

— Так, вип’ю, — погодився він. — Дякую вам. — Щось тяжке було обережно відсунуте вбік, діставши команду зачекати. — Якщо вам не важко.

Кріс повела його на кухню, і невдовзі він уже стояв, притулившись до плити, тримаючи в руках кухлик чорної кави. Кріс дістала пляшку бренді.

— Додати вам до кави, отче? — запитала вона.

Меррін схилив голову й подивився без жодної емоції на кухлик із кавою.

— Ну, лікарі мені цього не радять, — сказав він, — але моя воля, дякувати Богу, слабка.

Кріс закліпала очима, не зовсім певна, що він цим хотів сказати, аж поки не побачила його усміхнені очі. Він простягнув їй кухлик.

— Так, дякую вам.

Кріс додала, усміхаючись, бренді.

— Яке гарне у вас ім’я, — сказав їй Меррін. — Кріс Макніл. Це ж не псевдонім?

Наливаючи бренді до своєї кави, Кріс похитала головою.

— Ні, я справді не Сейді Ґлатц із «сім’ї» Менсона[10].

— Дякувати Богу за це, — пробурмотів Меррін, опустивши очі.

Кріс лагідно всміхнулася й сіла.

— А ім’я Ланкестер, отче? Таке незвичне. Вас назвали на чиюсь честь?

— Мабуть, на честь якогось торгового корабля, — пробурмотів Меррін, дивлячись кудись у простір. Відсьорбнув трохи кави, а тоді сказав: — Або мосту. Так, гадаю, на честь мосту. — Подивившись на Кріс, він додав із ледь помітною усмішкою: — Інша річ — Деміен. Як же мені хотілося б мати подібне ім’я. Таке чудове.