Уильям Блэтти – Екзорцист (страница 68)

— Ну, але це довга історія, — почав був він, але тоді мусив затулити долонею рота, коли на нього напав новий напад кашлю.

— Дати щось випити? — запитав Каррас.

Священик похитав головою, очі його сльозилися.

— Ні, ні, усе добре, — сказав він задихано. — Справді! — Спазм потроху минав. Він опустив голову й струсив із куртки сигаретний попіл. — Паршива звичка! — поскаржився він, а Каррас помітив на його чорній священицькій сорочці під курткою пляму від некруто звареного яйця.

— Гаразд, то в чому проблема? — запитав Каррас.

Люка звів на нього очі й зронив:

— У вас.

Каррас закліпав очима й перепитав:

— У мені?

— Так, Деміене, у вас. Том страшенно цим стурбований.

Каррас пильно дивився на Люку, починаючи щось усвідомлювати, адже очі й голос гостя були сповнені глибокого спочуття.

— Еде, а що ви робите у Фордгемі? — запитав Каррас.

— Даю консультації, — відповів священик.

— Консультації?

— Так, Деміене. Я психіатр.

Не відводячи очей, Каррас тупо повторив услід за ним:

— Психіатр.

Люка відвернув погляд.

— Ну, з чого ж мені почати? — неохоче промовив він. — Навіть не знаю. Делікатна справа. Дуже делікатна. Ну, добре, побачимо, що з цього вийде, — сказав він м’яко, нахиляючись і гасячи в попільничці «Ґолуаз». — Але, з другого боку, ви ж профі, — додав він, підводячи голову, — тож інколи найкраще говорити все відверто. — Священик знову закашлявся, прикриваючи кулаком рота. — От чорт! Вибачте мені! Справді! — Кашель припинився, і Люка серйозно подивився на Карраса. — Слухайте, це все через ту божевільну ситуацію з вами й родиною Макніл.

Каррас не міг стримати здивування.

— Макніл? — перепитав він. — Слухайте, звідки вам це відомо? Том ніколи в житті про це б не розповів. Ні, у жодному разі. Бо це ж могло б зашкодити родині.

— Є інші джерела.

— Які це джерела? Хто це? Або що?

— Хіба це має значення? — запитав священик. — Ні, зовсім ні. Мають значення тільки ваше здоров’я та емоційна стабільність, які опинилися під загрозою, а ця історія з родиною Макніл лише погіршує ситуацію, тому керівництво наказує вам усе це облишити. Облишити заради вашого ж добра, Каррасе, а також заради добра цілого ордену! — Священик так насупив свої кошлаті брови, що вони майже зійшлися докупи, а його очі й вираз обличчя набули загрозливого вигляду. — Облиште цю справу! — застеріг він, — поки це не призвело до серйозної біди, поки справи не стали значно гірші, набагато гірші! Нам не потрібні нові осквернення, Деміене, ви з цим погоджуєтеся?

Каррас дивився на гостя спантеличено, навіть шоковано.

— Осквернення? Еде, що ви таке говорите? Який стосунок має до цього моє психічне здоров’я?

Люка відхилився в кріслі.

— Ой, та годі вам! — цинічно вишкірився він. — Ви стаєте єзуїтом, залишивши бідолашну матір помирати самотньо й злиденно! І кого ж тоді ненавидіти за це підсвідомо, як не католицьку церкву? — Тут священик знову нахилився, згорбивши спину, і просичав: — Не будьте тупим! Тримайтеся подалі від тих Макніл!

Схиливши голову вбік, немовби про щось здогадуючись, Каррас підвівся, не відводячи очей від священика, і хрипко запитав:

— Хто ти в біса такий, чоловіче? Хто ти?

М’який дзвінок телефона на письмовому столі примусив Карраса відвести стурбований погляд від отця Люки.

— Стережіться Шерон! — різко застеріг той Карраса, аж тут раптом телефон задзвенів так голосно, що Каррас прокинувся, збагнувши, що це був сон. Він заспано підвівся з ліжка, рушив, похитуючись, до вимикача, увімкнув світло, а тоді підійшов до столу й узяв слухавку. То була Шерон. «Котра година?» — запитав він у неї. Початок четвертої. Чи не міг би він прямо зараз прийти до них? «О Господи!» — простогнав подумки Каррас, але відповів: «Так». Так. Він прийде. І знову почувся в пастці, у капкані, у западні.

Він поплентався до обкладеної білими кахлями ванни, побризкав на лице холодною водою і, витираючи його, згадав раптово сон з отцем Люкою. Що це означало? Можливо, нічого. Поміркує над цим пізніше. Виходячи вже з кімнати, Каррас зупинився на порозі, а тоді повернувся назад по чорного вовняного светра. Натягнув його через голову й тут раптом завмер, тупо дивлячись на край столу біля крісла в кутку. Набравши повні груди повітря, він поволі туди підступив, простягнув руку до попільнички, узяв недопалок сигарети, а тоді якийсь час нерухомо стояв, приголомшено його розглядаючи. Це був «Ґолуаз». Сумбурні думки. Припущення. Холоднеча. А тоді наполегливо: «Стережіться Шерон!» Каррас поклав назад у попільничку недопалок «Ґолуазу», поспіхом залишив кімнату, перетнув коридор і опинився на Проспект-стрит, де повітря було прозоре, нерухоме й вологе. Він проминув сходи, перейшов на другий бік вулиці й побачив на порозі будинку Макніл біля відчинених вхідних дверей Шерон, яка вже чекала його. Перелякана й спантеличена, вона тримала в одній руці ліхтарика, а другою стискала біля шиї краї ковдри, накинутої прямо на плечі.

— Вибачте, отче, — хрипко прошепотіла вона, коли єзуїт увійшов у будинок, — але я подумала, що ви повинні це побачити.

— Що саме?

Шерон безшумно зачинила двері.

— Я мушу вам показати, — прошепотіла вона. — Тільки тихенько, прошу. Не хочу розбудити Кріс. Їй не потрібно це бачити. — Вона поманила пальцем, і Каррас пішов за нею вслід, навшпиньки піднімаючись сходами до спальні Реґани. Увійшовши, єзуїт відчув холод. Кімната була крижана. Нахмурившись, він запитливо глянув на Шерон. Вона кивнула головою, прошепотівши: — Так, отче. Так. Радіатори увімкнені. — Вони поглянули на Реґану, білки очей якої моторошно ясніли в тьмяному світлі лампи. Вона, як видно, була в стані коми. Важко дихала. Лежала нерухомо. Зонд був на місці, і сустаген поволі точився в її тіло.

Шерон тихенько рушила до ліжка, і Каррас, усе ще приголомшений холодом, пішов за нею. Коли вони стали біля ліжка, він побачив на чолі Реґани краплі поту. Глянув на її руки, міцно стиснуті гамівними пасками.

Шерон нахилилася, обережно відгорнула біло-рожеву піжаму Реґани, і Карраса охопив гострий жаль, коли він побачив виснажене дитяче тільце й випнуті ребра, по яких можна було порахувати тижні або й дні, які їй іще залишилося жити.

Він відчув на собі виснажений погляд Шерон.

— Я не знаю, може, це припинилося, — прошепотіла вона. — Але ось дивіться, стежте за її грудьми.

Шерон увімкнула ліхтарика й освітила голі Реґанині груди, а єзуїт спантеличено простежив за її поглядом. Запала тиша. Дихання з легеньким присвистом Реґани. Стеження. Холод. І раптом єзуїт приголомшено звів брови, помітивши, як щось діється зі шкірою на грудях Реґани: якісь червоні плями, але з чіткими контурами. Він придивився пильніше.

— Ось воно, з’являється! — різко прошепотіла Шерон.

Зненацька шкіра на руках Карраса взялася сиротами, але не від крижаного холоду, що панував у кімнаті, а від того, що він побачив на грудях Реґани — від виразних слів, що проступили чіткими, мов барельєф, криваво-червоними літерами на шкірі. Від двох слів:

рятуйте мене

Вирячивши очі, Шерон прикипіла поглядом до цих слів, а її віддих був крижаний, коли вона прошепотіла:

— Це її почерк, отче.

О дев’ятій годині ранку отець Деміен Каррас прийшов до ректора Джорджтаунського університету й попросив дозволу провести ритуал екзорцизму. Він дістав такий дозвіл і негайно по тому подався до єпископа єпархії, що уважно й серйозно вислухав його.

— Ви певні, що це справжня одержимість? — запитав наприкінці єпископ.

— Ну, я дійшов доволі переконливого висновку, що все відповідає умовам, викладеним у «Ритуалі», — ухильно відповів Каррас. Він досі не міг наважитися повірити в це. Не розум, а серце штовхало його на цей крок: жаль і надія на можливість лікування шляхом навіювання.

— Ви самі хочете виконати ритуал?

Каррас відчув піднесення. Він ніби побачив, як прочинилися двері, за якими він зможе позбутися нестерпного тягаря турбот і присмеркових зустрічей із примарою власної віри.

— Так, Ваше Преосвященство, — відповів він.

— Як у вас зі здоров’ям?

— Усе гаразд, Ваше Преосвященство.

— Чи вам раніше траплялося займатися подібними речами?

— Ні. Не траплялося.

— Що ж, побачимо. Було б, можливо, краще мати досвідчену людину. Їх, звичайно, не так тепер і багато, але, може, хто-небудь повернувся із закордонної місії. Я довідаюся про це. І як тільки дізнаюся, я вам зателефоную.

Коли Каррас пішов, єпископ зателефонував ректорові Джорджтаунського університету, і вони вже вдруге того дня поговорили про Карраса.

— Що ж, він знає ситуацію, — сказав ректор у певний момент розмови. — Я не думаю, що його участь у ритуалі в ролі асистента становитиме якусь небезпеку. Усе одно там має бути присутній психіатр.

— А щодо самого екзорциста? Хто міг би підійти? Я не в курсі цих справ.

— Ну є, скажімо, Ланкестер Меррін.

— Меррін? Я думав, що він в Іраку. Здається, я читав, що він займається розкопками Ніневії.

— Так, в околицях Мосула. Усе правильно. Але розкопки закінчилися, і він повернувся вже три-чотири місяці тому, Майку. Він тепер у Вудстоку.

— Викладає?