Уильям Блэтти – Екзорцист (страница 66)

— Придумай кумедніші жарти.

Каррас попрямував коридором, а коли заходив до своєї кімнати, побачив під дверима рожеву записку. Підняв її. Від Френка. Домашній телефон. «Прошу перетелефонувати…»

Каррас узяв слухавку й попросив, щоб його з’єднали з домашнім номером директора інституту. Чекаючи, він подивився на свою вільну праву руку. Вона тремтіла від розпачливого сподівання.

— Алло? — писклявий голосок маленького хлопчика.

— Чи можу я поговорити з твоїм батьком?

— Так. Хвилиночку. — Стук слухавки об стіл. Тоді її знову беруть. Той самий хлопчик. — А хто це?

— Отець Каррас.

— Отець Карітс?

— Каррас. Отець Каррас…

Слухавку знову відклали.

Каррас підніс тремтячу руку, легенько торкнувшись пальцями чола.

Шум у слухавці.

— Отець Каррас?

— Так, вітаю, Френку. Я все не міг до тебе додзвонитися.

— Ой, вибач. Я працював над твоїми плівками.

— І що, закінчив?

— Так. Між іншим, там доволі дивні речі.

— Так, я знаю, — сказав Каррас, намагаючись не виказувати голосом збудження. — Ну й що там цікавого? Що ти знайшов?

— Ну, насамперед співвідношення між кількістю слів…

— Так, Френку?

— Я не мав достатньої кількості зразків для абсолютної впевненості, як ти розумієш, але й цього було достатньо, щоб зробити доволі точні висновки, принаймні скільки це можливо з такими речами. Ну, я б сказав, що в будь-якому разі обидва голоси на плівках належать, найпевніше, двом різним особистостям.

— Найпевніше?

— Ну, я б не наполягав на цьому під присягою в суді, адже відмінності доволі мінімальні.

— Мінімальні… — повторив тупо Каррас. «Ось так і закінчується гра». — А що з тією абракадаброю? — поцікавився він. — Чи це якась мова?

Френк захихотів.

— Що такого смішного? — похмуро спитав єзуїт.

— Чи це був якийсь підступний психологічний тест, отче?

— Що ти маєш на увазі?

— Ну, мені здається, ти щось там наплутав із плівками абощо. Там…

— Френку, це мова чи ні? — не дав йому договорити Каррас.

— О, я б сказав, що це, звичайно, мова.

Каррас ошелешено закляк.

— Ти що, жартуєш?

— Ні, анітрохи.

— І яка це мова?

— Англійська.

Якусь мить Каррас тупо дивився перед собою, а коли заговорив, у його голосі звучали металеві нотки.

— Френку, мені здається, у нас дуже поганий зв’язок. Може, ти поясниш мені свій жарт?

— Маєш поблизу магнітофон?

Він стояв поруч на столі.

— Так, маю.

— Там є перемикач на «зворотне відтворення»?

— Для чого це?

— Там є такий перемикач?

— Секундочку. — Каррас роздратовано відклав слухавку й зняв кришку магнітофона, щоб перевірити. — Так, є. Френку, що все це означає?

— Встав плівку в магнітофон і прокрути задом наперед.

— Що?

— У тебе завелися гремліни, — добродушно захихотів Френк. — Слухай-но, прокрути плівку, і поговоримо завтра. Добраніч, отче.

— На добраніч, Френку.

— Гарного настрою.

— Ага, якраз.

Каррас повісив слухавку. Мав спантеличений вигляд. Знайшов плівку з нісенітним белькотінням і вставив її в магнітофон. Спочатку прокрутив її нормально, киваючи головою. Жодної помилки. Суцільна абракадабра.

Прослухав її до кінця, а туді пустив у зворотному відтворенні. Почув свій голос задом наперед. А тоді Реґанин демонічний голос: «Марін марін каррас дай нам бути дай нам…»

Англійська мова! Безглузда! Але англійська!

«Як вона на таке спромоглася?» — не міг збагнути Каррас.

Він переслухав плівку до кінця, тоді перемотав і пустив знову. Тоді ще раз. І тут усвідомив, що порядок слів також був зворотний. Він зупинив плівку, перемотав її, а тоді сів за стіл з олівцем і блокнотом і почав прокручувати плівку від самого початку, ретельно транскрибуючи слова, що тривало досить довго з постійними зупинками магнітофона й відмотуванням плівки. Коли ж він нарешті закінчив цю роботу, записав транскрипції слів на іншому аркуші паперу у зворотному порядку. Тоді нахилився й перечитав записане:

…небезпека. Ще ні. [нерозбірливо] помре. Мало часу. Тепер [нерозбірливо]. Нехай вона помре. Ні, ні, солодко! У тілі солодко! Я відчуваю! Тут [нерозбірливо]. Краще [нерозбірливо], ніж пустота. Я боюся священика. Дай нам часу. Боюся священика! Він [нерозбірливо]. Ні, не цей, а [нерозбірливо] той, хто [нерозбірливо]. Він хворий. Ах, кров, відчуй кров, як вона [співає?].

Каррас запитав на плівці: «Хто ти?» — почувши у відповідь:

Я є ніхто. Я є ніхто.

Тоді Каррас запитав: «Це твоє ім’я?». Почув у відповідь:

Я не маю імені. Я є ніхто. Багато. Дай нам бути. Дай нам грітися в тілі. Не [нерозбірливо] з тіла в пустоту, у [нерозбірливо]. Залиши нас. Залиши нас. Дай нам бути. Каррас. Меррін. Меррін.

Знову й знову перечитував Каррас транскрипцію, стурбований її змістом і відчуттям, що з ним розмовляла більш ніж одна особа, аж поки врешті-решт від постійного повторення слова почали втрачати сенс, і він відклав транскрипцію, розтираючи руками чоло, очі й навіть думки. Зовсім не чужа мова. А вміння писати задом наперед було далеко не паранормальне чи навіть незвичне явище. Але розмовляти задом наперед, пристосовуючи й змінюючи фонетику так, щоб у зворотному порядку слова й фрази звучали цілком зрозуміло, — хіба така здатність не була недоступна навіть гіперстимульованому інтелектові, прискореній підсвідомості, на яку покликався Юнґ? Ні, ще щось… щось крутиться в його пам’яті. Тут він згадав. Пішов до поличок по книжку Юнґа «Психологія та патологія так званих окультних феноменів». Щось подібне він там бачив, згадував він, швидко гортаючи сторінки. Що це було?

І він знайшов опис експерименту з автоматичним письмом, під час якого підсвідомість суб’єкта була, як виглядає, здатна відповідати на його запитання анаграмами. Анаграмами!

Розгорнувши книжку на столі, він нахилився й прочитав опис частини експерименту.

ТРЕТІЙ ДЕНЬ