Уильям Блэтти – Екзорцист (страница 65)

— Ви її репетиторка? — запитав він.

— Так, правильно.

— Чи ви її колись навчали латини?

— Латини? Ні, я не знаю латинської мови. А що таке?

— А німецької?

— Тільки французької.

— На якому рівні? La plume de ma tante?

— Десь так.

— Але жодної німецької чи латини?

— Ні.

— Але Енґстроми… чи вони інколи розмовляють німецькою?

— Ну, звичайно.

— У присутності Реґани?

Шерон підвелася й знизала плечима.

— Ну, мабуть, що інколи. — Вона рушила до кухонної зливальниці з тарілками й дорогою додала: — Фактично я в цьому досить певна.

— А чи ви колись вивчали латину? — поцікавився Каррас.

Шерон аж захихотіла:

— Я — латину? Ні, ніколи.

— Але розпізнали б, якби хтось заговорив нею?

— Думаю, що так.

Вона помила супницю й поставила її сушитися.

— Чи вона колись говорила латиною при вас?

— Реґана?

— Так. Відколи захворіла.

— Ні, ніколи.

— Якоюсь іншою мовою?

Замислившись, Шерон закрутила кран.

— Ну, можливо, мені здалося, але…

— Але що?

— Ну, я думаю… — Шерон насупила брови. — Я певна, що одного разу чула, як вона говорила російською мовою.

Каррас, у горлі якого пересохло, подивився на неї.

— А ви розмовляєте російською? — запитав він.

— Ну як, трішки. Вивчала два роки в коледжі, це й усе.

Каррас обм’як. «Отже, Реґана справді видобула латинські фрази в мене з голови!» Зі спорожнілим поглядом він опустив чоло на руки, охоплений сумнівами: «Телепатія найчастіше проявляється в стані великої напруги: суб’єкт завжди говорить мовою, відомою комусь із присутніх у кімнаті: “…думає те саме, що й я…”; “Bon jour…”; “La plume de ma tante…”; “Bonne nuit…”». З такими думками Каррас сумовито спостерігав, як кров обертається назад на вино.

«Що робити? Трохи поспати. Тоді вернутися й спробувати знову… спробувати знову…» Він підвівся й понуро глянув на Шерон. Притулившись спиною до зливальниці й склавши на грудях руки, вона замислено й зацікавлено спостерігала за ним.

— Я йду в гуртожиток, — сказав він їй. — Зателефонуйте, як тільки прокинеться Реґана.

— Так, я зателефоную.

— І компазин. Гаразд? Не забудете?

Вона похитала головою.

— Ні, зроблю це прямо зараз.

Каррас кивнув і, запхавши руки в кишені й опустивши голову, замислився, чи не забув дати Шерон ще якихось настанов. Завжди згадуються якісь додаткові речі, навіть тоді, коли, здавалося б, усе продумано до дрібниць.

— Отче, що відбувається? — почув, як до нього дуже серйозним голосом звертається Шерон. — Що це таке? Що насправді діється з нашою Реґ?

Каррас подивився на неї виснаженими пересохлими очима.

— Я не знаю, — відповів він без жодної емоції, — я справді не знаю.

Він повернувся й вийшов із кухні.

Проминаючи передпокій, Каррас почув за спиною кроки, що швидко наближалися.

— Отче Каррас!

Каррас озирнувся й побачив Карла з його светром у руках.

— Дуже вибачте, — сказав слуга, віддаючи светра. — Я думав закінчити багато раніше. Але я забути.

Каррас узяв светра. Плями від блювоти зникли, і светр мав свіжий, приємний запах.

— Це дуже люб’язно з вашого боку, Карле, — сказав йому лагідно священик. — Дякую вам.

— Це я вам дякую, отче Каррас, — сказав Карл, голос якого тремтів, а очі сльозилися. — Дякую, що ви допомагаєте міс Реґані. — Немовби засоромившись своїх слів, він швидко відвернувся й пішов геть.

Дивлячись йому вслід, Каррас пригадав, як побачив його в авті Кіндермена. Чому? Чергова загадка, чергова плутанина. Каррас відвернувся й утомлено відчинив двері. Була вже ніч. Він у розпачі ступив із темряви в пітьму.

Він перетнув вулицю до гуртожитку, мріючи про ліжко, але вирішив зупинитися біля кімнати Даєра. Постукав у двері, почув ізсередини:

— Заходьте й навертайтеся до віри! — і побачив, увійшовши, Даєра за друкарською машинкою «Ай-Бі-Ем Селектрік». Каррас сів на краєчок Даєрового ліжка, а юний єзуїт і далі щось друкував.

— Гей, Джо!

— Ага, я слухаю. Що там?

— Чи знаєш ти когось, хто проводив ритуал екзорцизму?[9]

— Джо Луїс, Макс Шмелінґ, 22 червня 1938 року.

— Джо, давай без жартів.

— Це ти давай без жартів. Екзорцизм? Ти що, знущаєшся?

Каррас нічого не відповів і якийсь час просто тупо дивився на Даєра, що далі друкував, а тоді підвівся й рушив до дверей.

— Так, Джо, — сказав він, — я пожартував.

— Я так і подумав.

— Побачимося в кампусі.