Уильям Блэтти – Екзорцист (страница 21)

— Отже, Деміене, сьогодні знову це сталося. У церкві, знаєте. Чергове осквернення.

Пастор розповів йому про статую Діви Марії зліва від церковного вівтаря, яку розмалювали так, що вона стала схожою на повію. Тоді він передав Каррасові вівтарну картку.

— А це знайшли зранку якраз після вашого від’їзду до Нью-Йорка. То було в суботу? Так. Саме тоді. Ну, погляньте самі на це, добре? Я щойно розмовляв із сержантом поліції, і… ну, але то таке. Подивіться-но на картку, Деміене, гаразд?

Каррас почав розглядати картку, а пастор пояснив, що хтось запхав видрукований на машинці аркуш поміж оригінальною карткою й пластиком, що її накривав. Цей сурогатний текст, попри те, що там не бракувало друкарських помилок і неточностей, був написаний цілком вишуканою й зрозумілою латиною, змальовуючи в яскравих еротичних подробицях уявний лесбійський акт між Марією Маґдалиною й блаженною Дівою Марією.

— Годі вже, ви не мусите це все читати, — зронив пастор, забираючи картку, немовби боявся, що вона спричиниться до гріха. — Але це досконала латина; я маю на увазі стиль, церковний латинський стиль. Так ось, сержант каже, що мав розмову з одним психологом, і той гадає, що це робота якоїсь збоченої особи… тобто це міг би бути й священик, знаєте, дуже хворий священик. Чи таке могло б бути?

Каррас на мить замислився. Тоді кивнув головою.

— Так. Могло. Можливо, вияв якогось протесту в стані цілковитого сомнамбулізму. Не знаю. Але таке могло б бути. Безперечно. Цілком можливо.

— Чи вам спадають на думку якісь кандидатури, Деміене?

— Не розумію вас.

— Ну, але так чи інакше вони всі приходять до вас, хіба ні? Тобто ті всі збоченці, якщо такі є тут, у кампусі. Чи ви знаєте когось такого, Деміене? Тобто з такими оце хворобами?

— Ні, отче, не знаю.

— Ні. Ні, я й не думав, що ви мені скажете.

— Ні, не сказав би, але поза тим, отче, сомнамбулізм допомагає розв’язати цілий ряд можливих конфліктних ситуацій, і найчастіше цей розв’язок вельми символічний. Тому я й справді мало що міг би знати. До того ж, якби це був сновида, цілком імовірно, що його спіткала б цілковита амнезія, і він би й сам не мав жодного уявлення про свої попередні дії.

— А якби ви йому про це сказали? — обережно спитав пастор. Він легенько смикнув себе за мочку вуха тим звичним жестом, коли, як помітив Каррас, гадав, що поводиться підступно.

— Не знаю нікого, хто відповідав би вашому описові, — сказав Каррас.

— Так, розумію. Ну, я нічого іншого й не очікував. — Пастор підвівся й почовгав до дверей. — Знаєте, на кого ви мені всі схожі? На священиків!

Каррас чемно всміхнувся, а пастор повернувся й кинув йому на стіл вівтарну картку.

— Гадаю, вам не завадить добре дослідити цю річ, правда? Отож-бо, — додав він, а тоді знову пошкандибав до дверей, похиливши по-старечому плечі.

— Чи хтось знімав відбитки пальців? — запитав Каррас.

Старенький пастор зупинився й озирнувся.

— Ой, не думаю. Бо ж вони врешті-решт не шукають якогось кримінального злочинця, правда? Найпевніше, це просто якийсь божевільний парафіянин. Як ви гадаєте, Деміене? Це може бути хтось із нашої парафії? Знаєте, я починаю й сам так думати. Ні, це не був священик, зовсім ні, а хтось із парафіян. — Він знову смикнув себе за мочку вуха. — Що ви на це скажете?

— Не можу знати, отче.

— Ні. Ні, я й не думав, що ви мені скажете.

Пізніше того самого дня Карраса звільнили від обов’язків консультанта й призначили читати лекції з психіатрії на медичному факультеті Джорджтаунського університету. Йому велено відпочити.

Розділ другий

Реґана лежала горілиць на оглядовому столі доктора Клайна, розкинувши руки й ноги. Схопивши обома руками її стопу, він зігнув її до щиколотки, потримав якийсь час, а тоді раптово відпустив. Стопа повернулась у звичне положення. Декілька разів він повторив цю процедуру, але результат був незмінний. Здається, це його не задовольнило. Коли ж Реґана зненацька сіла й плюнула йому в обличчя, він звелів медсестрі залишитися в кімнаті, а сам повернувся у свій кабінет поговорити з Кріс.

Це було 26 квітня. Його не було в місті минулої неділі й понеділка, тож тільки цього ранку Кріс змогла додзвонитися до нього й розповісти про події під час вечірки й про те, як двигтіло ліжко.

— То воно справді рухалось?

— Так, рухалось.

— Як довго?

— Не знаю. Секунд десять, може, п’ятнадцять. Тобто це все, що я встигла побачити. Потім вона якось напружилась і помочилася в ліжко. Хоч, може, вона помочилася й раніше. Я не знаю. А після цього вона зненацька заснула мертвим сном і не прокидалась аж до наступного підвечір’я.

Клайн замислено увійшов до кабінету.

— Ну, то що це таке? — спитала стурбовано Кріс.

Коли вона тільки прийшла, він поділився з нею підозрами про те, що двигтіння ліжка було спричинене клонічними судомами, тобто навперемінними скороченнями й розслабленнями м’язів. Хронічна форма такої недуги, сказав він їй, — клонус, що нерідко свідчить про ураження мозку.

— Ну, але результати тесту були негативні, — сказав він, а тоді описав процедуру, пояснивши, що за наявності клонуса почергове згинання й розгинання стопи спричинилося б до клонічних судом. Сидячи за своїм столом, Клайн мав доволі стурбований вигляд. — Чи вона коли-небудь падала? — спитав він.

— Маєте на увазі голову?

— Ну так.

— Та начебто ні.

— Дитячі хвороби?

— Нічого незвичного: кір, свинка, вітрянка.

— Як часто ходить уві сні?

— Досі жодного разу.

— Жодного? Але ж того вечора вона ходила уві сні?

— Ну так, я ж вам, здається, казала. Вона й досі не знає, що тоді накоїла. Є й інші речі, яких вона також не пам’ятає.

Реґана спить. Дзвінок з-за океану від Говарда.

— Як там Реґ?

— Дуже дякую, що подзвонив на її день народження.

— Та я застряг на яхті. Але не діставай мене, заради Бога! Я ж їй відразу подзвонив, коли повернувся в готель!

— Ну так, аякже.

— Вона що, тобі не сказала?

— Ти з нею розмовляв?

— Так. Саме тому я й вирішив тобі подзвонити. Що за чортівня з нею діється, Кріс?

— Це ти про що?

— Та вона обізвала мене «хуєсосом» і кинула слухавку.

Переповідаючи цей випадок Клайнові, Кріс пояснила, що Реґана, остаточно прокинувшись, нічого не пам’ятала ні про телефонний дзвінок, ні про те, що сталося під час вечірки.

— То, може, вона й не вигадувала, коли казала, що хтось рухає меблі, — припустив Клайн.

— Я вас не розумію.

— Ну, скажімо, вона могла пересунути їх сама, але, мабуть, у стані автоматизму. Це такий собі різновид трансу. Особа не знає або не пригадує, що вона робила.

— Але ж у неї в кімнаті стоїть величезний комод, зроблений із тикового дерева. Він важить добрих півтонни. Як же вона могла б його зрушити?

— У патологічних випадках часто спостерігається надзвичайна сила.

— Справді? Яким це чином?

Клайн знизав плечима.

— Хтозна. Ну, а крім того, що ви мені розповіли, — провадив він, — чи не помічали в її поведінці ще чогось дивного?

— Ну, вона стала дуже неохайною.

— Чогось дивного, — повторив Клайн.