Уильям Блэтти – Екзорцист (страница 16)

— Та годі вам, кажіть!

— То що, ви не можете прочитати мої думки, Мері Джо? — запитав він у неї.

— Ой, та я могла б, — усміхнулася вона у відповідь, — але просто не думаю, що достойна входити в оце Святеє Святих!

— Ну, але це справді хворі речі, — мовив декан.

Він описав осквернення. У першому випадку ключар знайшов на вівтарному покривалі перед табернаклем купу людських екскрементів.

— О, це таки справді гидота, — скривилася місіс Перрін.

— Ну, а другий випадок іще мерзенніший, — зазначив декан, а тоді скористався опосередкованою мовою й кількома евфемізмами, щоб пояснити, як ліворуч від вівтаря хтось приліпив до статуї Христа масивний глиняний фалос.

— Достатньо хворі речі? — запитав він наостанок.

Кріс помітила, що ясновидиця виглядала по-справжньому збентеженою, коли сказала:

— Ой, годі вже. Вибачте, що я почала розпитувати. Змінімо тему.

— Ні, мене це заінтригувало, — запротестувала Кріс.

— Так, звісно. Бо я великий інтриган, — пролунав чийсь голос.

Це був Даєр. Тримаючи в руках повну тарілку їжі, він урочисто проголосив:

— Дозвольте мені ще на хвилинку відлучитися, і я зараз повернуся. У нас тут з астронавтом виникла одна цікава ідея.

— Що саме? — поцікавився декан.

Відповідаючи, Даєр незворушно глянув на нього з-під своїх окулярів:

— Стати першим місіонером на Місяці.

Усі, крім самого Даєра, вибухнули реготом.

Комічний ефект підсилювався тим, що всі жарти він промовляв із непроникним обличчям.

— Ви якраз пасуєте за розмірами, — сказала місіс Перрін. — Вас спокійно зможуть розмістити в носовому конусі ракети.

— Ні, не мене, — з поважним виглядом виправив її молодий священик. — Я пробую пристроїти туди Емері, — сказав він деканові, а тоді пояснив усе жінкам: — Він відповідає в нашому кампусі за дисципліну. Там, нагорі, нікого немає, а це саме те, що йому подобається. Він полюбляє спокій.

Даєр і далі без тіні усмішки розшукав очима астронавта.

— Я перепрошую, — вибачився він і відійшов.

— Він мені подобається, — зізналася місіс Перрін.

— Мені теж, — погодилася Кріс. А тоді повернулася до декана. — Ви так і не сказали, що діється в тому будиночку, — нагадала вона йому. — Чи це велика таємниця? Хто той священик, якого я там часто бачу? Такий смаглявий? Схожий на боксера? Знаєте, кого я маю на увазі?

Декан кивнув, похиливши голову.

— Отець Каррас, — мовив він неголосно й сумно. Тоді поставив келих із вином і покрутив його за ніжку. — Бідолаха пережив учора тяжке потрясіння.

— О, а що сталося? — запитала Кріс.

— Померла його мати.

Кріс відчула дивовижну скорботу, сама не розуміючи чому.

— Ой, як жаль, — ледь чутно мовила вона.

— Він це взяв дуже близько до серця, — вів далі єзуїт. — Вона, здається, жила самотньо й лежала мертвою, мабуть, зо кілька днів, аж поки її знайшли.

— Ой, яке жахіття, — пробурмотіла місіс Перрін.

— І хто її знайшов? — запитала, спохмурнівши, Кріс.

— Управитель її будинку. Можливо, її б і досі не знайшли, якби не… Одним словом, сусіди почали скаржитися, що там безперервно працює радіо.

— Як сумно, — неголосно сказала Кріс.

— Вибачте, будь ласка, мадам.

Кріс подивилася на Карла. Він тримав тацю з лікерами й тоненькими елегантними келишками.

— Ага, постав це тут, Карле, так буде добре.

Кріс завжди сама подавала гостям лікери.

Вона відчувала, що це додає певної інтимності, якої б інакше забракло.

— Ну, почнімо, мабуть, із вас, — звернулася вона до декана й місіс Перрін. Обслужила їх, а тоді рушила далі кімнатою, приймаючи замовлення й пригощаючи гостей; коли ж обійшла всіх присутніх, дехто вже встиг поміняти розмовників, за винятком Даєра й астронавта, що, здається, відчували взаємну симпатію.

— Ні, якщо чесно, то я зовсім не священик, — почула Кріс, як із вельми серйозним виглядом промовляв Даєр, поклавши руку на плече астронавта, що аж заходився реготом. — Насправді я страшенно крутий рабин-авангардист.

Кріс саме обмінювалася спогадами про Москву з Клірі, коли з кухні долинув знайомий пронизливий і сердитий голос.

О Господи Ісусе! Берк!

Він покривав когось непристойними лайками.

Кріс перепросилася й квапливо рушила до кухні, де Карла агресивно атакував Деннінґз, тоді як Шерон робила марні спроби його вгамувати.

— Берку! — вигукнула Кріс. — Припини негайно!

Режисер і далі лютував, не звертаючи на неї уваги, кутики його губ пінилися слиною, тоді як Карл склав на грудях руки і з флегматичним виразом обличчя притулився до зливальниці, не кліпаючи очима й мовчки дивлячись на Деннінґза.

— Карле! — зронила Кріс. — Іди звідси, чуєш? Геть! Невже ти не бачиш, який він?

Але швейцарець не зрушив із місця, аж поки Кріс не почала силою штовхати його до дверей.

— Нацистська свиня-я-я! — гаркнув у спину Карлові Деннінґз, а тоді добродушно глянув на Кріс і лагідно запитав, потираючи руки: — То що там нині на десерт?

— Десерт?

Кріс легенько вдарила себе по чолу долонею.

— Ну, бо я ж голодний, — ображено заскиглив Деннінґз.

Кріс повернулася до Шерон і звеліла:

— Нагодуй його! Я мушу покласти в ліжко Реґану. І заради Бога, Берку, чи можеш ти нормально поводитися, чорт забирай? Там є священики!

Деннінґз звів докупи брови, а його очі раптово зблиснули непідробним інтересом.

— О, то ти теж це помітила? — запитав він без жодного лукавства.

Кріс звела голову, ледь чутно мовила:

— З мене досить! — і вийшла з кухні геть.

Вона спустилася до дитячої кімнати в підвалі, де Реґана провела цілий день, і застала її над «Дошкою Віджа». Донька була понура, неуважна, заглиблена у свої думки. «Ну, принаймні вона не надто збуджена», — зміркувала Кріс. Сподіваючись розважити її, Кріс повела дівчинку до вітальні й почала знайомити з гостями.

— Ой, яка ж вона солоденька! — вигукнула дружина сенатора.

Реґана поводилася з усіма на диво привітно, за винятком місіс Перрін, до якої ані озвалась, ані подала руки. Але ясновидиця перевела все на жарт:

— Знає, що я несправжня. — І підморгнула до Кріс. А потім із допитливим виглядом дослідниці схопила дівчинку за руку й легенько стиснула її, мовби намацуючи пульс. Реґана швидко випручалась і люто зиркнула на неї.