Уильям Блэтти – Екзорцист (страница 18)

— Ви його знаєте? — запитав Даєр.

— Ні, просто чула, як про нього згадували, не більше.

— Здається, він написав колись на цю тему статтю. Таке собі психіатричне дослідження.

— Тобто? — перепитала Кріс.

— Що тобто?

— Ви хочете сказати, що він психіатр?

— Ну звісно. Вибачте мені. Я припускав, що ви це знаєте.

— Слухайте, та хтось мені розтлумачить, про що йдеться?! — почав добродушно вимагати астронавт. — Що справді відбувається на тих чорних месах?

Даєр знизав плечима.

— Скажімо, усілякі збочення. Блюзнірства. Непристойності. Зловісна пародія на месу, під час якої поклоняються не Богові, а сатані, приносячи інколи в жертву людей.

Елен Клірі викривила в посмішці вуста, похитала головою й відійшла геть, примовляючи:

— Це вже занадто моторошно для мене.

Кріс не звернула на неї уваги.

— Але як це можна знати? — спитала вона в молодого єзуїта. — Навіть якби такі речі, як чорна меса, й існували, хто розповідав би про те, що там діється?

— Ну, — сказав Даєр, — я припускаю, що здебільшого це вивідували в людей, яких упіймали й змусили зізнатися.

— Ой, та годі вам, — втрутився декан. Він щойно непомітно долучився до решти. — Ці зізнання, Джо, нічого не варті. Людей піддавали тортурам.

— Не всіх, тільки пихатих, — незворушно відповів Даєр.

Присутні нервово захихотіли. Декан звірився з годинником.

— Ну, мені вже час іти, — сказав він Кріс. — Маю о шостій відправити месу в капличці Далґрен.

— А я правлю музичну месу, — засяяв Даєр. Тут його очі приголомшено розширилися, побачивши щось за спиною Кріс, і він миттєво споважнів. — Здається, хтось до нас прийшов, місіс Макніл, — застеріг він, кивнувши в той бік головою.

Кріс озирнулася. І аж зойкнула, побачивши Реґану в нічній сорочці. Дівчинка стояла й мочилася просто на килим. Утупившись невидющими очима в астронавта, вона промовила дивним, наче чужим голосом:

— Ти скоро помреш там, нагорі.

— О Боже! — вигукнула Кріс, кинувшись до доньки. — О Боже, дитинко, що ти, що з тобою! Ходімо нагору!

Вона схопила Реґану за руку й потягла її геть, а тоді озирнулася на зблідлого астронавта.

— Мені так прикро! — почала вибачатися тремтячим голосом Кріс. — Вона нездужає. Їй, напевне, щось наснилося. Вона не тямить, що каже!

— Мабуть, нам краще піти, — почула вона, як звернувся до когось Даєр.

— Ні, ні, залишайтеся! — вигукнула Кріс. — Усе гаразд! Я зараз повернуся!

Кріс затрималася біля відчинених дверей до кухні й звеліла Віллі зайнятися килимом, поки ще можна вивести пляму, а тоді повела Реґану до ванної, помила її й перемінила нічну сорочку.

— Сонечку, чому ти це сказала? — запитувала Кріс, але Реґана немовби не розуміла її і, дивлячись відсутнім поглядом, бурмотіла якісь беззмістовні слова.

Як тільки Кріс уклала її до ліжка, Реґана заснула. Кріс зачекала, прислухаючись до її дихання, а тоді тихенько вийшла з кімнати.

Біля підніжжя сходів вона зустріла Шерон і молодого режисера другого підрозділу, що допомагали Деннінґзові вийти з кабінету. Вони вже викликали таксі й збиралися відпровадити його назад до апартаментів у готелі «Джорджтаун інн».

— Обережно з ним, — порадила Кріс, коли вони виходили з будинку, підтримуючи напівпритомного Деннінґза, що повис на них, тримаючись руками за плечі. Той пробурмотів:

— До сраки, — а тоді розчинився в тумані, де їх чекало таксі.

Кріс повернулася до вітальні, де їй почали спочувати гості, а вона стисло розповіла їм про Реґанину недугу. Коли вона згадала про стукіт та інші явища для «привертання уваги», ясновидиця пильно на неї подивилася. Кріс також поглянула на неї, очікуючи коментарів, але Перрін нічого не сказала, і Кріс розповідала далі.

— І часто вона ходить уві сні? — спитав Даєр.

— Ні, сьогодні вперше. Принаймні я це бачу вперше, тож думаю, що це пов’язано з її гіперактивністю. А ви як гадаєте?

— Ой, навіть не знаю, — сказав священик. — Я чув, що в період статевого дозрівання доволі часто трапляються випадки лунатизму, але… — Він знизав плечима, не закінчивши речення. — Не знаю. Вам, мабуть, краще порадитися з лікарем.

Упродовж цієї розмови місіс Перрін сиділа й мовчки спостерігала, як у каміні витанцьовували язики полум’я. Кріс помітила, що й астронавт також принишкло дивився у свій келих, лише вряди-годи демонструючи свою зацікавленість бесідою якимись нерозбірливими звуками. Цього року він мав летіти на Місяць.

— Ну, я все ж таки мушу відправити месу, — сказав декан і підвівся. Усі також почали збиратися додому, дякуючи за вечерю й гостину.

Виходячи, отець Даєр узяв Кріс за руку, зазирнув їй в очі й серйозним тоном запитав:

— А чи в якомусь із ваших фільмів не знайдеться ролі для священика-коротуна, що вміє грати на піаніно?

— Якщо й не знайдеться, отче, — засміялася Кріс, — то ми її для вас напишемо!

Вона щиросердно побажала йому доброї ночі.

Мері Джо Перрін із сином пішли останні. Кріс затримала їх біля дверей. У неї було таке відчуття, ніби ясновидиця щось знає, але приховує. Відтягуючи її відхід, Кріс поцікавилася, що та думає з приводу Реґаниного захоплення «Дошкою Віджа» та уявним капітаном Говді.

— Гадаєте, це може їй якось зашкодити? — спитала вона.

Не сподіваючись почути нічого серйозного, Кріс неабияк здивувалася, коли місіс Перрін спохмурніла й опустила очі. Тоді вона замислено ступила за поріг, де її вже чекав син.

Коли ж жінка нарешті підвела голову, її очі були в тіні.

— Я б забрала в неї ту гру, — сказала вона неголосно.

Тоді дала синові ключі від авта.

— Боббі, заведи машину, — попросила вона. — Хай розігріється.

Він узяв ключі, сором’язливо зізнався Кріс у своєму захопленні її грою в усіх фільмах, а тоді стрімко рушив до старого пошарпаного «мустанга», припаркованого трохи далі на вулиці.

Очі його матері були й далі в тіні.

— Не знаю, що ви про мене думаєте, — вимовила вона неголосно й повільно. — Багато хто пов’язує мене зі спіритизмом. Але вони помиляються. Я справді маю певний дар, — провадила вона, — але це не окультизм. І взагалі цей дар мені здається цілком природним. Я католичка й вірю, що ми перебуваємо у двох світах. Той, який ми усвідомлюємо і в якому стоїмо однією ногою, існує в часі, але вряди-годи таким ось дивачкам, як я, спалахує видіння другої ноги, що перебуває, мені здається, у вічності, поза часом, де майбутнє й минуле невіддільні від теперішнього. Тож інколи, коли я відчуваю поколювання в тій, другій нозі, мені, можливо, відкривається майбутнє. Хоча хтозна, — додала вона. — Можливо, і ні. — Вона стенула плечима. — Але то таке. А от щодо окультизму… — Вона витримала паузу, ретельно добираючи слова. — Це зовсім інша річ. Я цим не займаюся. Вважаю, що бавитися з цим небезпечно. А «Дошка Віджа» належить саме до таких забав.

Досі Кріс не сумнівалася, що ця жінка наділена здоровим глуздом. Але тепер щось у її поведінці починало викликати занепокоєння. Кріс намагалася розвіяти ці недобрі передчуття.

— Та що ви, Мері Джо, — усміхнулася вона. — Невже ви не знаєте, як діють ці «Дошки Віджа»? Тут просто пробуджується підсвідомість особи, що бере участь у грі, ото й тільки.

— Так, можливо, — відповіла Перрін. — Усе може бути. Можливо, це просто навіювання. Але в усіх цих історіях про сеанси, «Дошки Віджа»… в усьому, що я чула, Кріс… завжди йдеться про відчинення певних дверей. Я знаю, Кріс, що ви не вірите у світ духів. Але я вірю. І якщо я не помиляюся, цілком можливо, що міст між цими двома світами — те, про що ви щойно згадали, наша підсвідомість. Такі речі трапляються — це все, що я знаю. А ще, моя люба, мушу сказати, що по всьому світі психіатричні лікарні заповнені людьми, які бавилися з окультними речами.

— Та ну, Мері Джо, ви, мабуть, жартуєте. Хіба не так?

Запала тиша. А тоді з пітьми знову пролунав м’який голос:

— У Баварії в тисяча дев’ятсот двадцять першому році була одна родина. Я вже не пригадую прізвища, але складалася вона з одинадцяти душ. При бажанні це можна, певно, знайти в тодішніх газетах. Після спроби спіритичного сеансу за якийсь короткий час усі вони збожеволіли. Усі одинадцятеро. Вони почали палити все в домі, а коли покінчили з меблями, узялися до тримісячної дитини однієї з молодших дочок. Саме тоді вдерлися сусіди й зупинили їх. Усю родину, — закінчила вона, — відправили до божевільні.

— О Господи! — вигукнула Кріс, пригадавши капітана Говді. Тепер він уже не здавався невинною дитячою вигадкою. Невже це розумова хвороба? Щось таке. — Я знала, що її треба було відвести до психіатра!

— Ой, заради Бога! — мовила місіс Перрін, виходячи на світло. — Не зважайте на мене; послухайте, що скаже лікар. — Вона намагалася заспокоїти Кріс, але робила це не надто переконливо. — Я фахівець із майбутнього, — додала з усмішкою Перрін, — а в сьогоденному абсолютно безпорадна. — Вона почала нишпорити в сумочці. — Ну й де ж мої окуляри? Ось бачите? Я вже їх десь запроторила. Ага, ось вони де. — Вона намацала їх у кишені пальта. — Гарний будинок, — зауважила жінка, надівши окуляри й дивлячись на фасад будівлі. — Відчуваються тепло й затишок.

— Мені аж легше стало, — зронила Кріс. — Бо я вже очікувала почути від вас, що він населений привидами!

Місіс Перрін подивилася на неї без тіні усмішки.

— Чого б це я мала вам таке говорити? — спитала вона.

Кріс подумала про свою приятельку, відому акторку з Беверлі-Гіллз, що продала свій будинок тому, що там, за її твердженням, поселився полтергейст. Ледь усміхнувшись, Кріс знизала плечима.