Уилки Коллинз – Місячний камінь (страница 90)

Сказано було різко, та не можна заперечити, що сказано також і справедливо.

— Признаюсь, ви викликали в мене сумнів, — відповів я. — Ви не заперечуватимете проти того, аби я написав містерові Бреффу й розповів йому все щойно сказане вами?

— Навпаки, я буду вельми радий, якщо ви напишете містерові Бреффу. Порадившися з його досвідченістю, ми, можливо, побачимо справу в іншому світлі. А поки що давайте повернемось до нашого експерименту з опіумом. Значить, вирішено, що ви негайно кидаєте курити?

— З цієї ж хвилини,

— Це перший крок. Другий крок повинен полягати в тому, щоб відновити, наскільки це можливо, домашню обстановку, яка оточувала вас минулого року.

Як це можна було зробити? Леді Веріндер померла. Речел і я, поки на мені лежала підозра в злодійстві, були розлучені безповоротно. Годфрі Еблуайта не було — він мандрував десь на континенті. Просто було неможливо зібрати людей, які населяли будинок, коли я ночував у ньому востаннє. Ці заперечення не збентежили Езру Дженнінгса. Він сказав, що надає дуже мало значення тому, аби зібрати тих самих людей, бо даремно було б сподіватися, щоб вони зайняли те ж саме положення відносно мене, яке займали тоді. З другого боку, він вважав за необхідне для успіху експерименту, щоб я бачив ті самі предмети навколо себе, які оточували мене, коли я востаннє був у цьому домі.

— А найголовніше, — додав він, — щоб ви спали в тій кімнаті, в якій спали в ніч після дня народження, і умебльована вона повинна бути точно так, як і тоді. Сходи, коридори й вітальня міс Веріндер також мають бути відновлені в такому вигляді, в якому ви бачили їх востаннє. Обов'язково треба, містере Блек, поставити меблі на ті ж самі місця в цій частині будинку, звідки, можливо, тепер їх винесли. Кинути курити буде даремною жертвою, якщо ми не дістанемо дозволу міс Веріндер зробити це.

— Хто звернеться до неї за цим дозволом?

— Може, ви самі звернетесь?

— Про це нічого й говорити. Після того що сталось між нами через пропажу алмаза, я не можу ні бачитися з нею, ні писати їй. Ось як стоїть справа.

Езра Дженнінгс замовк і щось міркував собі.

— Можу я задати вам делікатне запитання? — сказав він.

Я ствердно кивнув головою.

— Чи можу я, містере Блек, зробити висновок (з двох-трьох фраз, які вихопились у вас), що ви відчували не простий інтерес до міс Веріндер раніше?

— Цілком вірно.

— І вам платили за це почуття взаємністю?

— Платили.

— Як ви гадаєте, чи не зацікавиться міс Веріндер експериментом, який може довести вашу невинність?

— Я в цьому впевнений.

— В такому разі я сам напишу міс Веріндер, — якщо ви мені дозволите.

— І ви розповісте їй про ту пропозицію, яку зробили мені?

— Розповім їй усе, що було між нами сьогодні.

Зайве говорити, що я із запалом прийняв послугу, яку він мені запропонував.

— Я ще встигну надіслати листа з сьогоднішньою поштою, — сказав він, глянувши на годинник. — Не забудьте замкнути ваші сигари, коли повернетесь у готель! Я зайду завтра вранці й послухаю, як ви провели ніч.

Я підвівся, аби попрощатися з ним; я намагався висловити глибоку вдячність за його люб'язність, яку я справді відчував. Він тихо потиснув мені руку.

— Пам'ятайте, що я говорив вам у долині, — відповів він. — Якщо я зможу зробити для вас цю невеличку послугу, містере Блек, я відчую це, як останній проблиск сонячного світла, яке сяє ввечері після довгого і хмарного дня.

Ми розсталися. Це було п'ятнадцятого червня. Події наступних десяти днів, — кожна з них у тій чи іншій мірі стосується експерименту, в якому я був пасивним учасником, — записані слово в слово, як вони відбувались, у щоденнику помічника містера Кенді. На сторінках Езри Дженнінгса нічого не приховано й нічого не забуто. Нехай він розповість, як було зроблено експеримент з опіумом і чим все це закінчилося.

Розповідь четверта. Уривки з щоденника Езри Дженнінгса

1849. — 15 червня. Хоч мене й відривали мої хворі й перешкоджала хвороба, я закінчив листа міс Веріндер вчасно, до сьогоднішньої пошти. Мені не вдалось написати так коротко, як я хотів би. Та здається, що написав я листа ясно. Він дає їй повну свободу вирішувати так, як побажає вона сама. Якщо міс Веріндер погодиться допомогти експерименту, вона погодиться з своєї доброї волі, а не з милості до містера Френкліна Блека чи до мене.

16 червня. Встав я пізно після жахливої ночі; вчора опіум мстився, переслідуючи мене кошмарними снами. То я ніби крутився в пустому просторі з привидами мертвих друзів і ворогів, то над моїм ліжком поставало кохане обличчя, якого я вже ніколи не побачу знову, фосфоренціюючи в темряві ночі, кривлячись і посміхаючись мені. Легке повернення старого болю у звичайний час перед світанком було навіть приємне мені, як зміна. Воно розігнало привиди — і тому його можна було терпіти.

Я пізно встав після погано проведеної ночі й тому запізнився до містера Френкліна Блека. Він лежав на дивані, пив віскі з содовою водою і їв сухі бісквіти.

— Я починаю так добре, як тільки ви можете бажати, — сказав він. — Жахлива, неспокійна ніч; повна відсутність апетиту сьогодні вранці. Точнісінько так, як сталось минулого року, коли я кинув курити. Чим скоріше я підготуюсь до прийому другої дози лаудануму, тим приємніше буде мені.

— Ви одержите його, як тільки буде можливо, — відповів я. — А поки що ми повинні всіма способами берегти ваше здоров'я. Бо якщо ми дамо вам виснажитись, ми провалимо нашу справу. Ви повинні мати хороший апетит за обідом. Інакше кажучи, вам треба проїхатись або прогулятися цього ранку на свіжому повітрі.

— Я покатаюсь, якщо тільки тут знайдеться кінь. До речі, я надіслав учора листа містерові Бреффу. А ви написали міс Веріндер?

— Так, з останньою нічною поштою.

— Дуже добре. Ми будемо мати новини, які варто буде розповісти один одному завтра. Не поспішайте йти! Я хочу сказати вам ще одне слово. Ви, здається, думали вчора, що наш експеримент з опіумом не зустріне підтримки деяких моїх друзів. Ви мали рацію. Я вважаю старого Габріеля Беттереджа одним із своїх друзів; і ви б тільки послухали, як він рішуче заперечував, коли я бачив його вчора. «Ви наробили силу-силенну дурниць за своє життя, містере Френклін, та це вершина їх усіх!» І це думка Беттереджа! Я впевнений, що ви зважите на його упередження, якщо вам доведеться зустрітися з ним?

Я залишив містера Блека й пішов до своїх хворих, почуваючи себе краще й щасливіше після цього короткого побачення з ним.

У чому секрет привабливості для мене цієї людини? Либонь, це тільки значить, що я відчуваю різницю між щирим і ласкавим ставленням, з яким він допустив мене познайомитися з ним, і нещадною огидою й недовір'ям, з яким зустрічають мене інші люди? Чи, може, у нього є щось справді таке, що відповідає моєму прагненню до людського співчуття — прагненню, котре пережило самотність і переслідування багатьох років і яке стає дедалі сильнішим у міру того, як наближається час, коли я перестану і відчувати, й терпіти? Яка користь ставити подібні запитання? Містер Блек збудив у мені інтерес до життя. Нехай буде досить і цього; навіщо старатися зрозуміти, в чому полягає цей новий інтерес?

17 червня. Сьогодні вранці перед сніданком містер Кенді повідомив мене, що їде на два тижні провідати свого друга на півдні Англії. Він дав мені, бідолаха, так багато спеціальних вказівок, ніби мав ще більшу практику, ніж у нього була до хвороби. Практика мало чого варта тепер! Інші лікарі витіснили його, а до мене звертається лише той, хто не може знайти іншого лікаря.

Це, либонь, добре, що його не буде в цей час. Він був би засмучений, коли б я не розказав йому про експеримент, який я збираюся провести з містером Блеком. І я знаю, що міг би бути небажаний результат, коли б я довірився йому. Краще так, як воно є. Безперечно, краще так.

Пошта принесла мені відповідь міс Веріндер після від'їзду містера Кенді.

Чудовий лист! Він викликав у мене найкращу думку про неї. Вона не намагається приховати свого інтересу до нашого задуму. Говорить мені так лагідно, що мій лист переконав її в невинності містера Блека, що нема й найменшої потреби (щодо неї) доводити це. Вона навіть дорікає собі — зовсім безпідставно, миле створіння! — за те, що не розгадала у свій час таємниці. Причина всіх цих запевнень, либонь, полягає не тільки в її великодушному бажанні швидше загладити несправедливість, яку вона мимоволі виявила до іншої людини. Ясно, що вона продовжувала любити його і під час їхньої відчуженості. В кількох місцях листа радість її, що він заслуговує на любов, проривається крізь прийняті умовності пера й чорнила, всупереч стриманості, необхідній в листі щодо сторонньої людини. Чи можливо (запитую я себе, читаючи цей чарівний лист), що я єдиний з усіх людей на світі, обраний стати засобом до того, аби знову поєднати цю юну пару? Моє особисте щастя було розтоптане; мою любов відірвали від мене. Невже я доживу до того, щоб побачити щастя інших людей, влаштоване моїми руками, — їх відроджену любов? О милосердна Смерть! Дозволь мені побачити це, перш ніж обіймуть мене твої руки, перш ніж твій голос прошепче мені: «Відпочинь нарешті!»

В листі було два прохання. Перше з них — не показувати листа містерові Френкліну Блеку. Мені доручалося сказати йому, що міс Веріндер охоче віддає свій будинок у наше повне розпорядження; і нічого більше.