Уилки Коллинз – Місячний камінь (страница 81)
Вона раптом відпустила мене, підняла руки й почала несамовито заламувати їх.
— Інша жінка вважала б ганьбою для себе доторкнутись до нього! — вигукнула вона. — О боже! Я ненавиджу себе ще більше, ніж зневажаю
Сльози мимоволі виступили на моїх очах. Я не міг більше все це терпіти.
— Ви ще довідаєтесь, що даремно образили мене, — сказав я, — або ніколи не побачите мене більше!
З цими словами я залишив її. Вона підхопилася зі стільця, на який сіла за хвилину до цього, підхопилась, — благородне створіння! — і провела мене через всю сусідню кімнату з останнім співчутливим словом на прощання.
— Френкліне! — сказала Речел. — Я прощаю вас! О Френкліне, Френкліне! Ми більше ніколи не зустрінемося. Скажіть, що прощаєте мене.
Я обернувся, щоб вона могла побачити на моєму обличчі те, чого я не міг висловити, — обернувся й махнув рукою. Я побачив її тьмяно, як видіння, крізь сльози, які нарешті здолали мене.
Через хвилину все скінчилося. Я знову вийшов у сад. І більше не бачив і не чув її.
Розділ VIII
Пізніше, цього ж таки вечора, до мене несподівано заїхав містер Брефф.
У поведінці стряпчого сталась помітна зміна. Не було звичайної самовпевненості, запалу. Він потис мені руку — вперше в житті — мовчки.
— Ви повертаєтесь у Гемпстед? — запитав я, аби сказати щось.
— Я зараз їду з Гемпстеда, — відповів він. — І я знаю, містере Френклін, що ви нарешті дізнались про правду. Але, кажу вам відверто, коли б я міг передбачити, якою ціною доведеться заплатити за це, я вважав би за краще, аби ви й далі нічого не знали.
— Ви бачили Речел?
— Я приїхав сюди після того, як відвіз її на Портлендську площу; неможливо було відпустити її одну. Я не можу звинувачувати вас, — адже ви бачили її в моєму домі і з мого дозволу, — в тому потрясінні, якого завдало їй це нещасне побачення. Я можу тільки не допустити повторення подібного зла. Вона молода, з рішучим характером, і перенесе це; час і спокій допоможуть їй. Хочу бути певним, що ви не зробите нічого для того, аби перешкодити її видужанню. Чи можу я покластисть на вас у тому, що ви не зробите другої спроби побачитися з нею без моєї згоди і схвалення?
— Після того, що вона вистраждала, і після того, що переніс я, — відповів я, — ви можете покластися на мене.
— Ви обіцяєте мені?
— Обіцяю.
Містерові Бреффу полегшало. Він поклав капелюх і присунув свій стілець ближче до мого.
— Це вирішено, — сказав він. — Тепер поговоримо про майбутнє, — про ваше майбутнє, я маю на увазі. Думаю, що висновок з незвичайного повороту цієї справи тепер, одне слово, ось який. По-перше, ми впевнені, що Речел сказала вам всю правду так ясно, як тільки можна її сказати словами. По-друге, хоч ми і знаємо, що тут вкралась якась жахлива помилка, — ми не можемо звинувачувати Речел за те, що вона вважає вас винним на підставі своїх власних почуттів; тим більше, що це свідчення підтвердили обставини, котрі говорять саме проти вас.
Тут я втрутився.
— Я не вважаю винною Речел, — сказав я. — Я тільки жалкую, що вона не наважилась поговорити відверто зі мною ще тоді.
— Ви можете також жалкувати, що це була Речел, а не хтось інший, — заперечив містер Брефф. — Та й так я маю сумнів, чи наважилася б делікатна дівчина, яка всім серцем бажала стати вашою дружиною, прямо у вічі сказати вам, що ви злодій. В усякому разі, не така вдача у Речел, щоб зробити це. У зовсім відмінній від вашої справі, яка, проте, поставила її в становище, відмінне від вашого, я випадково дізнався, що на неї вплинув мотив, схожий на той, який мав місце у вашій справі. Крім того, вона сама сказала мені сьогодні ввечері, йдучи у місто, — якщо я вірно її зрозумів, — що й тоді не повірила б вам, як не вірить тепер. Яку можна дати відповідь на це? Такої відповіді нема. Гаразд, містере Френклін! Виявилось, що моя теорія цілком помилкова, — згоден з цим, — але, враховуючи справжнє становище, не завадить все-таки прислухатись до моєї поради. Кажу вам відверто, ми будемо даремно гаяти час і сушити собі голову, якщо спробуємо повернутись назад і почнемо розплутувати цей жахливий клубок з самого початку. Забудьмо абсолютно все, що сталось минулого року в садибі леді Веріндер, і давайте глянемо, що ми можемо відкрити в майбутньому замість того, чого ми не можемо відкрити в минулому.
— Ви далебі забули, — сказав я, — що вся ця справа, принаймні щодо мене, — справа минулого.
— Дайте мені відповідь, — заперечив містер Брефф, — що є причиною всіх цих неприємностей: Місячний камінь чи ні?
— Безперечно, Місячний камінь.
— Дуже добре. Що ж, на вашу думку, було зроблено з Місячним каменем, коли його привезли в Лондон?
— Його віддали під заставу містерові Люкеру.
— Ми знаємо, що не ви зробили це. А чи знаємо ми, хто його віддав у заставу?
— Ні.
— Де ж, на вашу думку, тепер Місячний камінь?
— Зберігається в банкірів містера Люкера.
— Цілком вірно. А тепер зверніть увагу ось на що. Зараз ми маємо вже червень. Наприкінці цього місяця (не можу точно пригадати день) мине рік, відколи, як ми вважаємо, було віддано під заставу алмаз. Слушна нагода, — щоб не сказати більше, — для людини, котра віддала цю річ, викупити по закінченні року. Якщо вона її викупить, містер Люкер повинен сам — відповідно до його власного розпорядження — взяти алмаз від банкіра. За даних обставин я вважаю потрібним поставити сищика біля банку в кінці цього місяця і простежити, кому містер Люкер поверне Місячний камінь. Тепер ви розумієте?
Я погодився (не зовсім охоче), що, в усякому разі, це нова ідея.
— Це ідея містера Мартуета стільки ж, скільки й моя, — сказав містер Брефф. — Вона, можливо, ніколи не виникла б у моїй голові, коли б у мене не було недавно розмови з ним. Якщо містер Мартует має рацію, індуси також, видно, чатуватимуть коло банку наприкінці місяця, і тоді може статися щось серйозне. Що з цього вийде, — цілком байдуже вам і мені, — крім того, що це допоможе нам схопити таємничу «особу», котра віддала під заставу алмаз. Ця людина, повірте мені, несе повну відповідальність (не претендуючи знати, як саме) за те становище, в якому перебуваєте ви тепер; і тільки ця людина зможе повернути вам повагу Речел.
— Не можу заперечувати, — сказав я, — що запропонований вами план розв'яже ускладнення вельми сміливим, дуже відвертим і цілком новим способом. Але...
— Але ви маєте заперечення?
— Так. Мої заперечення полягають у тому, що ваша пропозиція змушує нас чекати.
— Згоден. За моїми розрахунками, нам доведеться чекати близько двох тижнів. Хіба це так довго?
— Це ціла вічність, містере Брефф, у моєму становищі. Моє життя буде просто нестерпним для мене, коли я не зроблю чогось такого, аби відновити свою репутацію.
— Так, так, я розумію це. І ви вже придумали, що можна зробити?
— Я надумався порадитись із сищиком Каффом.
— Він пішов у відставку. Даремно сподіватися, щоб Кафф зміг вам чимось допомогти.
— Я знаю, де знайти його, і зможу спробувати.
— Що ж, спробуйте, — сказав містер Брефф після деякого роздуму. — Справа ця набрала такого незвичайного повороту після закінчення слідства сищиком Каффом, що, либонь, ви зацікавите його. Спробуйте й повідомте мене про результат. А поки що, — казав він далі, вставши, — якщо ви нічого не відкриєте до кінця місяця, я зі свого боку доб'юсь чого-небудь, улаштувавши спостережний пункт біля банку.
— Звичайно, — відповів я, — якщо тільки не звільню вас через деякий час від необхідності вдаватись до подібного експерименту.
Містер Брефф посміхнувся і взяв капелюх.
— Передайте сищикові Каффу, — відповів він, — мою думку, що розгадка таємниці алмаза прихована в розгадці того, хто віддав його під заставу. І повідомте мене, яка думка про це досвідченого детектива Каффа.
Так ми розлучилися з ким цього вечора.
На другий ранок я вирушив у невеличке містечко Доркінг — у те саме місце, куди переїхав сищик Кафф, як інформував мене Беттередж.
Розпитавши в готелі, я дістав необхідні дані, як знайти сищика. До нього вела тиха польова дорога недалеко від міста, і котедж стояв посеред садка, оточеного ззаду і з боків хорошою кам'яною стіною, а спереду — високою огорожею. Хвіртка з пофарбованими, майстерно виготовленими ґратами вгорі була замкнута. Подзвонивши, я заглянув крізь грати й побачив скрізь улюблені квіти знаменитого Каффа; вони квітли в його саду гронами, вони затуляли його двері, заглядали йому у вікна. Далеко від злочинів і таємниць великого міста знаменитий сищик, викривач злодіїв, спокійно доживав сибаритом останні роки свого життя, цілком віддавшись своїм трояндам.
Поважна літня жінка відчинила мені хвіртку і відразу ж зруйнувала мої надії на допомогу сищика Каффа: він лише напередодні поїхав в Ірландію.
— Він поїхав туди у справах? — запитав я.
Жінка посміхнулась.
— У нього тепер тільки одна справа, сер, — сказала вона, — троянди. Садівник однієї знатної особи в Ірландії винайшов якийсь новий спосіб розводити троянди, і містер Кафф поїхав довідатися про нього.
— А ви не знаєте, коли він повернеться?
— Нічого не знаю, сер. Містер Кафф сказав, що він може повернутись і відразу, а може й затриматися, залежно від того, буде новий спосіб вартий чи не вартий вивчення. Якщо ви маєте щось передати йому, я подбаю про це, сер.
Я віддав їй мою картку, написавши на ній олівцем: «Маю розповісти вам дещо про Місячний камінь. Повідомте мене, як тільки повернетесь». Після цього мені більше нічого не лишалось, як підкоритись обставинам і повернутися в Лондон.