Уилки Коллинз – Місячний камінь (страница 77)

Розрив між нами тривав увесь наступний день. На третій день мені вдалось помиритися з нею, і я перестав думати про це. Можливо, Речел пригадала цей нещасний випадок у ту критичну хвилину, коли моє право на її повагу знову і значно сильніше було поставлене під сумнів? Містер Брефф, коли я розповів йому про все, відразу ж ствердно відповів на це запитання.

— Він повинен був вплинути на неї, — відповів він цілком серйозно. — І я, заради вас самого, бажав би, щоб цього не сталось. Однак ми з вами відкрили, що ця обставина нашкодила вам, і, в усякому разі, нам хоч одне стало ясно. Не бачу, за що ми можемо тепер узятись. Наш дальший крок у цьому слідстві повинен привести нас до Речел.

Він встав і в задумі почав ходити по кімнаті туди й назад. Двічі я наважувався сказати йому, що саме вирішив побачитися з Речел, і двічі, беручи до уваги його роки і вдачу, утримався від того, аби зненацька не вразити його в таку несприятливу хвилину.

— Найбільша трудність полягає в тому, — вів далі він, — як примусити її сказати все, що їй відомо в цій справі. Що можете ви запропонувати?

— Я вирішив, містере Брефф, сам поговорити з Речел.

— Ви?! — Він раптом зупинився і подивився на мене так, ніби я втратив розум. — Ви? Це ніяк неможливо для вас!

Він раптом замовк і знову пройшовся по кімнаті.

— Хвилиночку, — сказав. — У таких незвичайних випадках необачність може іноді бути найкращим шляхом.

Він обдумував ситуацію в новому світлі ще хвилину чи дві і раптом сміливо розв'язав питання на мою користь.

— Вовка боятися — в ліс не йти, — зробив висновок старий джентльмен. — Ви маєте шанси, яких нема у мене, отже, ви перший і спробуєте ризикнути.

— Маю шанси? — повторив я з великим здивуванням.

Обличчя містера Бреффа вперше розпливлось у посмішці.

— Ось у чім річ, — сказав він. — Чесно кажучи, я не можу надіятись ні на вашу обачність, ні на ваш характер. Але я сподіваюсь, що десь у самому куточку серця Речел ще зберегла до вас деяку слабкість. Торкніться злегка цієї слабкості, і, повірте, за цим буде найвідвертіше зізнання, на яке здатна жінка! Неясне одне питання — як вам зустрітися?

— Вона була вашим гостем у цьому домі, — відповів я. — Чи не можете ви запросити її сюди, не кажучи їй про те, що вона побачиться тут зі мною?

— Чудово! — сказав містер Брефф. Відповівши одним словом на мою пропозицію, він знову пройшовся туди й сюди по кімнаті.

— Простіше кажучи, — продовжував він, — моя домівка повинна перетворитись на пастку для Речел з приманкою у вигляді запрошення від моєї дружини і дочок. Коли б ви не були Френкліном Блеком і коли б ця справа була хоч на волосину менш серйозною, ніж вона є, я категорично відмовився б. Але обставини склались так, що я твердо переконаний: сама Речел згодом буде вдячна мені за мою віроломність щодо неї в мій похилий вік. Вважайте мене своїм спільником. Речел буде запрошена провести день у нас, і вас вчасно буде повідомлено про це.

— Коли? Завтра?

— Завтра ми ще не встигнемо одержати від неї відповідь. Нехай буде післязавтра.

— А як я довідаюсь про це?

— Залишайтесь увесь вечір дома, і я сам заїду до вас.

Я щиро подякував йому за неоціненну допомогу, яку він мені подав, і, відмовившись від гостинного запрошення переночувати в Гемпстеді, повернувся на свою лондонську квартиру.

Про наступний день я можу тільки сказати, що він був найдовшим у моєму житті. Хоч я знав про свою невинність, хоч я й був упевнений, що рано чи пізно огидне звинувачення, яке лежало на мені, повинно бути спростоване, — все ж у душі моїй було почуття самоприниження, що якось інстинктивно тримало мене на відстані від моїх друзів. Ми часто чуємо (найчастіше, однак, від неглибоких спостерігачів), що злочин може мати вигляд невинності. Мені здається, що скоріше невинність може бути схожа на злочин. Я наказав нікого не приймати протягом усього дня і наважився вийти лише під покровом нічної темряви.

На другий ранок, коли я ще снідав, несподівано з'явився містер Брефф. Він вручив мені невеликий ключ і сказав, що вперше в його житті йому сором за себе.

— Вона прийде?

— Прийде сьогодні поснідати з нами і проведе цілий день з моєю дружиною й дівчатами.

— Місіс Брефф і ваші дочки знають про ваш намір?

— Інакше не може бути. Але жінки, як ви вже встигли помітити, не дуже дотримуються принципів. Моя сім'я в даному разі не відчуває мук сумління. Річ у тім, аби звести вас із Речел, і моя дружина й дочки дивляться на засоби для досягнення мети із спокійною совістю, подібно до єзуїтів.

— Я безмежно вдячний їм. А що це за ключ?

— Ключ від хвіртки в задній стіні мого саду. Приходьте туди о третій годині. Зайдіть у сад і звідти через оранжерею — в будинок. Пройдіть маленьку вітальню й відчиніть двері, які ведуть у музичну кімнату. Там ви зустрінете Речел і побачите її одну.

— Як тільки я можу віддячити вам?

— А я вам скажу як. Не ганьте мене за те, що станеться потім.

Сказавши це, він пішов від мене.

Чекати треба було ще довго. Щоб якось провести час, я почав переглядати листи. Серед них був лист від Беттереджа. Я негайно розпечатав його. На моє здивування і розчарування, він починався з пробачень за те, що там не було якихось особливих новин. У дальшому реченні знову з'явився неминучий Езра Дженнінгс! Він зупинив Беттереджа, коли той повертався із станції, і запитав його, хто я такий. Довідавшись, як мене звати, він повідомив свого патрона містера Кенді, що бачив мене. Почувши це, містер Кенді сам приїхав до Беттереджа висловити свій жаль з приводу того, що ми не зустрілись. Він мав особливу причину бажати нашої зустрічі і просив, щоб йому дали знати, як тільки я знову буду в околицях Фрізінголла. Крім кількох фраз, характерних для філософії Беттереджа, оце і все, що було в листі мого кореспондента. Добрий, вірний старик признався, що написав його «скоріше із приємності писати мені».

Я всунув лист до кишені й через хвилину забув про нього, захоплений думками про свою недалеку зустріч із Речел.

Коли на годиннику гемпстедської церкви пробило третю годину, я всунув ключ містера Бреффа в замок дверей, зроблених у стіні саду. Вступивши в сад і замикаючи хвіртку із внутрішнього боку, признаюсь, я відчував деякий страх за те, що може статися. Крадькома озирнувся, боячись якого-небудь несподіваного свідка в одному з кутків саду. Але ніщо не підтвердило моїх підозрінь. Алеї саду були всі, як одна, пусті, і єдиними моїми свідками були пташки і бджоли.

Я пройшов через сад, вступив до оранжереї і пройшов маленьку вітальню. Поклавши руку на ручку протилежних дверей, я почув кілька жалібних акордів на фортепіано в сусідній кімнаті. Речел, бувало, так само безсистемно перебирала клавіші, коли я гостював у домі її матері. Я мусив зупинитись на якусь мить, аби зібратися з духом. Цієї хвилини моє минуле і сьогодення випливли переді мною, і контраст між ними вразив мене.

Ще мить, і я насмілився відчинити двері.

Розділ VII

В ту хвилину, коли я з'явився у дверях, Речел встала з-за фортепіано.

Я зачинив за собою двері. Ми мовчки дивились одне на одного: нас розділяла вся довжина кімнати. Рух, який зробила Речел, вставши з місця, був, либонь, єдиним рухом, на який вона була здатна. Здавалося, що всі її душевні сили зосередилися в погляді на мене.

У моїй голові промайнула тривожна думка, чи не дуже раптово я з'явився? Я зробив кілька кроків до неї і промовив лагідно:

— Речел!

Звук голосу мого повернув її до пам'яті, і її щоки порожевіли. Вона мовчки пішла мені назустріч. Повільно, ніби діючи під впливом сили, яка не залежала від її волі, вона підходила до мене все ближче й ближче; тепла густа барва залила її щоки, жваві вогники засвітились у неї в очах. Я забув про мету, з якою прийшов до неї; забув про ганебну підозру, що лежала на моєму доброму імені; забув ті думки, те минуле, сучасне і майбутнє, чого я не мав права забувати. Я не бачив нічого, крім жінки, яку любив і яка все ближче підходила до мене. Вона тремтіла, вона стояла в нерішучості. Далі я вже не міг стримати себе — я обійняв її і вкрив обличчя поцілунками.

Була хвилина, коли мені здавалося, що на мої поцілунки відповідають, хвилина, коли мені здавалося, що й вона також забула про все. Не встигла ще ця думка промайнути у мене в голові, як її перша ж свідома дія примусила мене відчути, що вона все пам'ятає. З криком смертельного переляку вона відштовхнула мене з такою силою, що навряд чи я встояв би проти неї, якби й захотів цього. В її очах побачив я нещадний гнів, а на вустах — безжалісне презирство. Вона зміряла мене поглядом згори донизу, ніби перед нею була незнайома людина, що образила її.

— Ви боягуз! — сказала вона. — Ви підлий, жалюгідний, безсердечний боягуз!

Такими були її перші слова! Найбільш нестерпний докір, який тільки жінка може зробити мужчині, вона підібрала й адресувала мені.

— Я пам'ятаю дні, Речел, — відповів я, — коли ви могли делікатніше сказати мені, що я вас образив. Прошу пробачення.

Можливо, гіркота, яку я відчував, передалась і моєму голосу. Після перших же моїх слів її очі, які ще хвилину тому дивились кудись в інший бік, знехотя повернулись до мене. Вона відповіла тихим голосом, з похмурою покірністю, котра була для мене зовсім новою.

— Либонь, я заслуговую на деяке пробачення, — промовила вона. — Після того, що ви зробили, мені здається, це підлий вчинок з вашого боку пробратись до мене таким шляхом, яким ви пробралися сьогодні. Мені здається, малодушно з вашого боку розраховувати на мою слабкість до вас. Мені здається, підло з вашого боку, скориставшись несподіванкою, добитись можливості поцілувати мене. Але це тільки жіноча точка зору. Мені треба було б знати, що ви не можете поділяти її. Я зробила б краще, коли б оволоділа собою й не сказала вам нічого.