Уилки Коллинз – Місячний камінь (страница 78)
Це пробачення було важчим за образу. Найнікчемніша людина і та відчула б себе приниженою.
— Коли б моя честь не була у ваших руках, — сказав я, — в цю ж хвилину я залишив би вас і ніколи більше не побачився б із вами знову. Ви говорили про те, що я зробив.
— Що ви зробили? Ви питаєте про це мене?
— Так, я питаю.
— Я зберегла вашу ганьбу з таємниці, — відповіла вона, — і стерпіла всі наслідки своєї мовчанки. Невже я не маю права, щоб ви звільнили мене від запитання, яке ображає мене? Невже
Голос зрадив її. Вона опустилась на стілець, повернулась до мене спиною й закрила обличчя руками.
Я почекав трохи, перш ніж знайшов у собі сили сказати щось. У цю хвилину мовчання сам не знаю, що я відчував гостріше — образу, заподіяну мені її зневагою, чи горду рішучість, яка не дозволяла мені співчувати її горю?
— Якщо ви не будете говорити першою, — почав я, — я змушений це зробити. Я прийшов сюди з наміром сказати вам дещо серйозне. Чи не будете ви просто справедливою і не погодитесь вислухати мене?
Вона не поворухнулась і не відповіла. Я не звернувся до неї вдруге, ні кроку не зробивши в напрямі до її стільця. З такою ж, як у неї, упертою гордістю я розповів їй про своє відкриття в Тремтливих пісках і про все, що привело мене до нього. Розповідь, певна річ, зайняла небагато часу. Від початку і до кінця вона навіть не повернулась до мене і не промовила жодного слова.
Я стримував себе. Все моє майбуття, цілком можливо, залежало від того, щоб я не втратив витримки в цю хвилину. Настав час перевірити теорію містера Бреффа. Охоплений палким бажанням випробувати її, я обійшов навколо стільця і став прямо перед Речел.
— Я хочу одне запитати вас, — сказав я, — і це примушує мене знову повернутись до неприємної теми. Показувала вам Розанна Спірман мою нічну сорочку? Так чи ні?
Вона миттю підхопилась і підійшла прямо до мене. Її очі уп'ялися мені в обличчя, ніби бажаючи прочитати там те, чого вони ніколи не читали в ньому.
— Ви що, з глузду з'їхали? — вигукнула вона.
Я все ще стримував себе. Я промовив спокійно:
— Речел, ви дасте відповідь на моє запитання?
Вона продовжувала, не звертаючи на мене уваги.
— Чи не приховується тут якась невідома мені мета? Якийсь малодушний страх за майбутнє, який стосується й мене? Кажуть, що після смерті батька ви стали багатою людиною. Можливо, ви прийшли сюди, аби повернути мені вартість мого алмаза? І, певно, вам соромно приходити до мене з такою метою? Чи не це таємниця вашої вдаваної невинності і вашої розповіді про Розанну Спірман? Чи не приховується сором у глибині всієї цієї брехні?
Я перебив її. Я не міг більше стримуватись.
— Ви жорстоко образили мене, — випалив я гарячково. — Ви все ще підозрюєте мене, що я вкрав алмаз? Я маю право і хочу знати, на якій підставі?
— Підозрюю вас! — вигукнула вона, схвильована, як і я. — Негідник!
Відкриття, яке засвітилось переді мною з цих слів, знищення всього, на що надіявся містер Брефф, привели мене до заціпеніння. І хоч я був зовсім невинний, я мовчки стояв перед нею. В її очах, в очах кожного я повинен був здаватись людиною, пригніченою викриттям свого злочину.
Вона знітилась перед видовищем мого приниження і свого торжества. Раптова моя мовчанка, здавалось, налякала її.
— Я пощадила тоді вас, — сказала вона. — Я пощадила б вас і тепер, якби ви не примусили мене заговорити.
Вона відійшла вбік, ніби збираючись вийти з кімнати, і завагалась, перш ніж дійшла до дверей.
— Чого ви прийшли сюди принижувати себе? — запитала вона. — Чого ви прийшли сюди принижувати мене?
Вона зробила ще кілька кроків і знову зупинилась.
— Заради бога, скажіть що-небудь! — вигукнула вона схвильовано. — Якщо у вас лишилось хоч трохи жалю до мене, не допускайте мене принижувати себе в такий спосіб! Скажіть щось і виженіть мене з кімнати!
Я підійшов до неї, сам не знаючи, що роблю. Либонь, я мав якусь непевну думку стримати її, аби вона не сказала ще чогось. Із тієї хвилини, як я дізнався, що свідчення, на підставі якого Речел звинувачувала мене, було свідченням її власних очей, ніщо — навіть переконання у власній невинності — не було ясним у моїх думках. Я взяв її за руку; я намагався говорити з нею твердо й розважливо. Та все, що я міг сказати, було:
— Речел, ви колись любили мене.
Вона затремтіла й відвернулась від мене. Її рука була безсилою і тремтіла, залишаючись у моїй руці.
— Пустіть мою руку, — сказала вона ледь чутно.
Мій дотик до її руки вплинув на неї так само, як звук мого голосу, коли я вперше зайшов до кімнати. Після того як вона мене обізвала боягузом, після того як вона зробила визнання, що затаврувало мене як злодія, я все ще мав владу над нею, поки її рука була в моїй руці!
Я тихо відвів її на середину кімнати й посадовив біля себе.
— Речел, — сказав я, — не можу я пояснити суперечності у тому, що скажу вам зараз. Можу тільки висловити правду, як висловили її ви. Ви бачили мене, бачили на власні очі, як я взяв алмаз. Перед богом, який чує нас, заявляю, що тільки зараз я вперше довідався, що я взяв алмаз! Ви все ще не вірите мені?
Вона або не звернула уваги на мої слова, або не чула мене.
— Облиште мою руку, — повторила Речел слабким голосом.
Це була єдина її відповідь. Голова її опустилась на моє плече, а рука мимоволі стиснула мою руку, коли вона просила мене випустити її.
Я утримався від повторення запитання. Але тут і закінчилась моя витримка. Мені можна було знову з чистою совістю ходити між чесними людьми, лише примусивши Речел розповісти все детально. Єдина надія, котра залишалась у мене, полягала в тому, що, можливо, Речел не звернула уваги на щось у ланцюгу подій, — на якусь дрібницю, яка далебі при уважному розгляді могла б стати підставою для доведення моєї невинності. Признаюсь, я не випускав її руки. Признаюсь, я заговорив з нею з усією ніжністю і довір'ям, як у добрі давні часи.
— Я хочу спитати вас про дещо, — сказав я. — Хочу, щоб ви розповіли мені про все, що сталося з тієї самої хвилини, коли ми побажали одне одному спокійної ночі, і до того моменту, коли ви побачили, що я взяв алмаз.
Вона підвела голову з мого плеча і зробила зусилля звільнити свою руку.
— О! Навіщо повертатись до цього? — сказала вона. — Навіщо повертатись?
— Я скажу вам навіщо, Речел. Ми з вами — жертви якоїсь страшної облуди, що натягла на себе маску істини. Якщо глянемо удвох на те, що сталося в ніч після дня народження, ми, можливо, ще зрозуміємо одне одного.
Голова її знову впала на моє плече. В неї на очах появилися сльози і поволі покотились по щоках.
— О! — сказала вона. — Хіба я не мала ніколи цієї надії? Хіба я не старалась дивитись на це так, як ви дивитесь зараз?
— Ви старались одна, — відповів я. — Ви ще не старалися з моєю допомогою.
Ці слова ніби пробудили в ній надію, яку я відчував сам, коли говорив їх. Вона відповіла на мої запитання не тільки з покірністю, але й напружуючи свій розум; вона охоче розкривала мені всю свою душу.
— Вияснимо спочатку те, — сказав я, — що трапилось після нашого взаємного побажання спокійної ночі. Ви лягли в ліжко чи продовжували сидіти?
— Я лягла в ліжко.
— Чи помітили ви, котра була година? Пізно було?
— Не дуже. Я гадаю, близько дванадцятої години.
— Ви заснули?
— Ні, я не могла спати в ту ніч.
— Ви були чимсь стурбовані?
— Я думала про вас.
Така відповідь майже позбавила мене мужності. Щось у голосі, — навіть більше, ніж у словах, — проникло мені прямо в серце. Тільки після деякої паузи я зміг продовжувати.
— Чи горіло у вашій кімнаті світло? — запитав я.
— Ні. Аж поки я не встала і не засвітила свічку.
— Скільки часу минуло після того, як ви лягли в постіль?
— Я думаю, година, — не більше.
— Ви вийшли зі спальні?
— Я збиралась вийти. Накинула халат і пішла у вітальню, щоб взяти книжку...
— Ви відчинили двері вашої спальні?
— Відчинила.
— Але ще не зайшли у вітальню?
— Ні, я змушена була зупинитись.