Уилки Коллинз – Місячний камінь (страница 76)

Беттередж зупинився, подивився на мене якусь мить, похитав головою і вів далі:

— Бачу, куди ви гнете, містере Френклін, — сказав він. — Ви намагаєтесь пояснити, як фарба без вашого відома опинилась на вашій нічній сорочці. Не так це легко, сер. Ви на тисячі миль від істини, сер. Гуляти сонним? Та ви ніколи в житті не робили нічого подібного!

Знов я відчув, що Беттередж каже правду. Ніколи — ні вдома, ні за кордоном я не був самотній. Коли б я був сновидою, сотні людей помітили б цю мою особливість і, співчуваючи мені, попередили б мене про таку хворобу і вжили б якихось заходів.

І проте, допускаючи все це, я чіплявся — з настирливістю, природною і простимою за даних обставин — то за ту, то за другу з єдиних двох обставин, що могли вияснити жахливе становище, в якому я годі перебував. Помітивши, що я не зовсім був задоволений, Беттередж хитро натякнув на пізніші події в історії Місячного каменя і розбив мої теорії раз і назавжди.

— Давайте спробуємо думати інакше, сер, — сказав він. — Додержуйтеся своєї думки, але подивіться, яка далека вона від істини. Коли вважати, що нічна сорочка є доказом, — а я цьому не вірю, — ви б не тільки вимазались об пофарбовані двері, самі не знаючи цього, але також узяли б і алмаз, самі не знаючи того. Чи не так?

— Цілком вірно. Кажіть далі.

— Дуже добре, сер. Припустимо, що ви були п'яні або сонно блукали, коли взяли алмаз. Цим можна пояснити те, що сталося в ніч після дня народження. Але як ви поясните те, що сталось далі? Алмаз було надіслано в Лондон після цього. Алмаз було віддано під заставу містерові Люкеру. Хіба ви робили щось подібне, нічого не знаючи про це? Невже ви були п'яні, коли я вас проводжав у кабріолеті в суботу ввечері? І хіба ви крізь сон пішли до містера Люкера, коли поїзд довіз вас до кінця вашої подорожі? Вибачте мені, містере Френклін, коли я скажу, що вас так пригнітила ця справа, що ви просто нездатні оцінити все самі. Чим швидше ви порадитеся з містером Бреффом, тим швидше виберетеся з безвиході, в яку тепер попали.

Ми дійшли до станції за кілька хвилин до відходу поїзда.

Я поспішно дав Беттереджу мою лондонську адресу, аби він міг написати мені, коли буде потрібно, обіцяючи зі свого боку повідомити його про новини, якщо вони у мене будуть. Зробивши це і вже прощаючись із ним, я випадково глянув у бік лотка з книгами й газетами. Там знову стояв помічник містера Кенді, ця людина незвичайної зовнішності, і розмовляв з господарем лотка! На мить наші очі зустрілись. Езра Дженнінгс зняв капелюха. Я відповів на привітання і сів у вагон, коли поїзд уже рушив. Мені здається, що думати про щось інше, що, власне, мене не обходило, було для мене великим полегшенням. Як би там не було, я знову вирушив у важливу подорож, що мала привести мене до містера Бреффа. Ідучи, я думав — признаюсь, досить дивні думки це були, — що бачив людину із шпакуватим волоссям двічі за один день!

Я прибув у Лондон у такий час, що в мене не було ніякої надії застати містера Бреффа в його конторі. Отож я з вокзалу поїхав до нього додому в Гемпстед і потурбував старого стряпчого, який куняв собі в своїй їдальні з улюбленою моською на колінах і пляшкою вина під рукою.

Як вплинуло розказане мною на містера Бреффа, найкраще описати, показавши, що він робив після того, як я закінчив свою розповідь. Він звелів засвітити світло й подати міцного чаю в кабінет, а також передав своїм дамам, щоб вони не турбували нас ні в якому разі. Давши таке розпорядження, він спочатку поважно оглянув нічну сорочку, а потім повністю віддався читанню листа Розанни Спірман.

Прочитавши листа, містер Брефф звернувся до мене вперше з того часу, як ми замкнулись в його кабінеті, ізолювавши себе від навколишнього світу.

— Френкліне Блек, — сказав старий джентльмен, — це дуже серйозна справа, з якого боку не взятися. На мою думку, вона стосується так само близько Речел, як і вас. Її дивна поведінка тепер уже не таємниця. Вона впевнена, що ви вкрали алмаз.

Я довго боровся з собою, відкидаючи цей обурливий висновок. Але він усе ж неминуче висів наді мною. Мій намір добитися особистого побачення з Речел був справді викликаний думкою, яку щойно висловив містер Брефф.

— Перший крок, який треба зробити, — казав далі стряпчий, — це звернутись до Речел. Вона мовчала весь цей час із причин, котрі я, знаючи її характер, можу легко зрозуміти. Але, після того що сталось, далі терпіти цю мовчанку неможливо. Треба переконати її чи примусити розповісти нам, чому вона переконана, що саме ви взяли Місячний камінь. Можна сподіватися, що вся ця справа, яка здається нам такою серйозною, розлетиться вщент, коли нам удасться зламати упертість Речел і спонукати її висловитися.

— Це вельми заспокійлива думка для мене, — сказав я. — Чесно кажучи, мені хотілося б знати...

— Вам хотілось би знати, як я можу пояснити це, — перепинив мене містер Брефф. — Я зможу пояснити вам це протягом двох хвилин. Зрозумійте, що я дивлюсь на цю справу передусім з юридичної точки зору. Для мене питання полягає в доказі. Дуже добре! А доказ із самого початку позбавлений грунту в одному важливому пункті.

— В якому?

— Зараз ви почуєте. Погоджуюсь, що позначка на нічній сорочці доводить, що ця сорочка ваша. Погоджуюсь, що пляма від фарби доводить, що нічна сорочка вимазана фарбою від дверей Речел. Але чи є докази, що ця нічна сорочка була на вас?

Таке заперечення вразило мене і було переконливішим за те, яке я відчував раніше.

— Щодо цього, — продовжував адвокат, узявши в руки визнання Розанни Спірман, — то я розумію, що лист неприємний для вас. Я розумію, що ви не наважуєтесь проаналізувати його з суто об'єктивної точки зору. Але я перебуваю в іншому становищі, ніж ви. На основі моєї юридичної практики я можу розглядати цей документ, як розглядав би його всякий інший юрист. Не нагадуючи про те, що ця жінка була злодійкою, я тільки зауважу, що її лист підтверджує, за її власним визнанням, її брехливість; і виходячи з цього, я маю право запідозрити її в тому, що вона сказала вам не всю правду. Не буду зараз гадати, могла чи не могла вона це зробити. Я тільки одне хочу сказати, що коли Речел підозрює вас, маючи доказ тільки у вигляді нічної сорочки, дев'яносто дев'ять із ста відсотків говорять за те, що цю сорочку показала їй Розанна Спірман. У даному разі сама ця жінка признається в листі, що вона ревнувала Речел, що вона підмінювала її троянди у вазі, що вона бачила промінь надії для себе у сварці між вами і Речел. Не запитуватиму, хто взяв Місячний камінь (аби досягти своєї мети, Розанна Спірман могла взяти п'ятдесят Місячних каменів), — я тільки скажу, що пропажа алмаза дала цій врятованій злодійці можливість посіяти між вами й Речел ворожнечу на все життя. Вона тоді, пригадуєте, не наважилась позбавити себе життя, і я при цій слушній нагоді рішуче підтверджую, що, маючи такий характер і перебуваючи тоді в такому становищі, вона могла вкрасти камінь. Що ви скажете на це?

— Щось подібне промайнуло у мене в голові, — відповів я, — коли розпечатав лист.

— Саме так! Але коли ви прочитали листа, вам стало шкода цієї бідолахи, і ви не наважилися запідозрити її. Це робить вам честь, шановний сер, це робить вам честь!

— Але припустимо, що ця нічна сорочка була на мені. Що тоді?

— Я не бачу, як це можна довести, — відповів містер Брефф. — Та коли вважати, що такий доказ існує, довести вашу невинність буде нелегко. Не будемо зараз про це думати. Давайте почекаємо й подивимося, чи Речел підозрювала вас на підставі самої лише нічної сорочки.

— Боже мій! Як спокійно ви говори те, що Речел підозрює мене! — спалахнув я. — Яке право має вона підозрювати мене в крадіжці на підставі будь-якого доказу?

— Вельми розумне запитання, шановний сер. Трохи запально висловлене, та все ж варте уваги. Те, що приводить до замішання вас, приводить до замішання й мене. Подумайте і скажіть, чи не сталось під час вашого перебування в домі леді Веріндер чого-небудь такого, що примусило б Речел взяти під сумнів вашу честь або, скажімо, взяти під сумнів (нехай навіть і безпідставно) ваші моральні принципи взагалі?

Я схопився з місця надзвичайно схвильований. Запитання юриста нагадало мені вперше після від'їзду з Англії про те, що справді сталось тоді.

У восьмому розділі розповіді Беттереджа згадується про приїзд іноземця у будинок моєї тітки, який прибув до мене в справі. А справа ця полягала ось у чому.

Я мав необережність (потребуючи, як звичайно, в той час грошей) позичити певну суму у власника невеликого ресторану в Парижі, якому я був добре відомий як постійний відвідувач. Було призначено строк виплати позики, а коли час настав, я не зміг виконати умови, як це часто буває з тисячами інших чесних людей. Я послав цій людині вексель. Мій підпис, на моє нещастя, був надто добре відомий на подібних документах: йому не вдалось реалізувати його. Справи його підупали після того, як я позичив у нього гроші, він опинився перед можливим банкрутством, і його родич, французький юрист, приїхав до мене в Англію і почав вимагати, щоб я заплатив йому свій борг.

Це був чоловік запальної вдачі, і він обрав не той тон у розмові зі мною. З обох сторін було сказано багато гострих слів; а моя тітка і Речел, на нещастя, були в сусідній кімнаті і все чули. Леді Веріндер увійшла до нас і захотіла неодмінно дізнатися, що сталося. Француз показав дане йому доручення і заявив, що я винен у банкрутстві бідної людини, котра довірилась моїй честі. Моя тітка негайно виплатила йому гроші і випровадила його. Вона, безперечно, значно краще знала мене і не поділяла думки француза про мене. Але була вражена моєю безтурботністю і справедливо розгнівалась на мене за те, що я поставив себе в таке становище, яке без її втручання могло б бути дуже неприємним. Чи мати розповіла про все, чи Речел чула це з сусіднього покою, я не можу сказати, але вона по-своєму, романтично і звисока розглядала цей випадок. Я був «бездушним», я був «неблагородним», у мене «не було принципів», невідомо, «що я міг би зробити потім», — одне слово, наговорила мені таких жорстоких слів, яких я ще ніколи не чув від жодної молодої дівчини.