Уилки Коллинз – Місячний камінь (страница 70)

— Чому ви збираєтесь іти від мене? — запитав я.

— Гляньте в лист іще раз, сер, і ви самі побачите.

Глянувши в лист, я згадав, що мав зробити відкриття сам.

— Важко мені залишати вас одного в таку хвилину, — сказав Беттередж.—  Але вона, бідолаха, вмерла жахливою смертю, і я відчуваю ніби обов'язок перед нею, містере Френклін, виконати її останнє прохання. Крім того, — додав він багатозначно, — в листі нічого не сказано про те, щоб ви зберігали своє відкриття в таємниці. Я піду в ялинник і почекаю вас там. Не затягуйте надовго, сер. За подібних обставин не легко справитися з такою хворобою, як розшукна лихоманка.

З цим прощальним застереженням він залишив мене.

Період чекання, яким би коротким він не був, якщо міряти його одиницями часу, розтягується до жахливих пропорцій, якщо міряти його одиницями невідомості. Це був один з тих випадків, коли неоціненна звичка курити стає особливо дорогоцінною і втішною. Я закурив сигару і сів на схилі берега.

Проміння сонця надавало особливої краси всім навколишнім предметам, які я міг бачити. Повітря було таке свіже, що жити й дихати ним вже було насолодою. Навіть невеличка одинока бухта весело вітала ранок, і навіть гола, волога поверхня Тремтливих пісків, вилискуючи золотавим блиском, приховувала весь жах свого підступного коричневого обличчя під короткочасною посмішкою. Це був найкращий день після мого приїзду до Англії.

Відплив настав раніш, ніж я докурив сигару. Я побачив, як почав підніматись пісок, а потім як страшно затремтіла його поверхня, — ніби якийсь злий дух ожив, почав рухатись і здригатися в його бездонній глибині. Я викинув сигару і знов повернувся на скелю.

Пам'ятка давала мені вказівку промацати землю вздовж палиці, починаючи з того кінця, котрий ближче до маяка.

В такий спосіб я просунувся більш як на половину довжини моєї палиці, не знайшовши нічого, крім виступів скелі. Ще дюйм чи два — і моє терпіння нарешті було нагороджене. У вузькій маленькій щілині, саме в тому місці, до якого міг дотягтися мій вказівний палець, я намацав ланцюг. Намагаючись промацати його далі, я заплутався в густій морській траві, яка виросла тут, без сумніву, за той проміжок часу, який минув після того, як Розанна Спірман вибрала цей тайник.

Не було абсолютно ніякої можливості вирвати цю морську траву чи просунути крізь неї руку. Зробивши позначку кінцем палиці, ближчим до Тремтливих пісків, я вирішив за власним планом відшукати ланцюг. Мій план полягав у тому, щоб пошукати внизу під самою скелею, чи не знайдеться втрачений слід ланцюга там, де він входив у пісок. Я взяв палицю і став на коліна на самому кінці Південного стрімчака.

У такому положенні обличчя моє опинилось майже на рівні поверхні Тремтливих пісків. Вони хитались час від часу так близько біля мене, що їхній вигляд на якусь мить зіпсував мої нерви. Жахлива думка, що померла може прийти на місце самогубства, аби допомогти мені в розшуках, невиразний страх, що ось-ось вона підведеться над хисткими пісками й покаже мені потрібне місце, охопили мою душу, і мороз пробіг у мене поза шкірою при теплому сонячному світлі. Признаюсь, я заплющив очі тієї миті, коли кінчик палиці ввійшов у хисткий пісок.

Але після цього, перш ніж палиця заглибилась у пісок ще на кілька дюймів, я відкинув цей забобонний жах і весь затремтів від хвилювання. Встромивши палицю навздогад при першій своїй спробі — при цій першій спробі я попав у потрібне місце. Палиця зачепила ланцюг.

Міцно схопившись за коріння морської трави лівою рукою, я приліг на самий край і помацав правою рукою під виступом скелі. Моя права рука натрапила на ланцюг.

Я дуже легко витягнув ланцюг. До його кінця був прикріплений олов'яний ящик.

Ланцюг так заржавів у воді, що я ніяк не міг відчепити його від кільця, яке прикріплювало його до ящика. Поставивши ящик між колінами і напруживши всі свої сили, я зірвав кришку ящика і побачив щось біле всередині. Я навпомацки визначив, що це було полотно.

Витягуючи полотно, я разом з ним вийняв і зім'ятий лист. Глянувши на адресу і переконавшись, що лист адресований мені, я поклав його в кишеню й дістав полотно. Воно було туго згорнуте, щоб могло вміститися в ящику, і, хоч довго пролежало в ньому, зовсім не зазнало ніякого пошкодження від морської води.

Я виніс полотно на сухий пісок, розгорнув його і розглядів. Без сумніву, це був предмет одягу. Переді мною лежала нічна чоловіча сорочка.

Передня її сторона, коли я розправив сорочку, являла собою численні складки і бганки, і нічого більше. Та коли я повернув її, то відразу побачив плями від фарби, якою були пофарбовані двері будуара Речел!

Мої очі залишались прикутими до плями, а думки миттю перенесли мене від сучасного в минуле. Я так чітко пригадав слова сищика Каффа, ніби ця людина знову стояла біля мене, ділячись зі мною неспростовним висновком, до якого вона прийшла, розглядаючи пляму на дверях:

«Знайдіть у цьому будинку одяг, замазаний такою фарбою. Дізнайтесь, кому належить цей одяг. Дізнайтесь, як пояснить ця особа своє перебування в цій кімнаті, де вона заплямувала свій одяг, між північчю і третьою годиною ранку. Якщо ця особа не зможе дати задовільного пояснення, нічого далеко шукати руку, яка взяла алмаз».

Одне по одному слова ці виникали у мене в пам'яті, повторюючись знову й знову з нудною, механічною одноманітністю. Опам'ятався я від екстазу, що тривав, як мені здавалось, кілька годин, хоч насправді минуло всього лише кілька хвилин, — коли почув голос, який кликав мене. Я подивився. й побачив, що терпіння зрадило нарешті Беттереджа. Він пробирався поміж піщаними пагорбами, повертаючись до берега.

Вигляд старого відразу ж повернув мене до дійсності й нагадав, що розслідування, за яке я взявся, ще не закінчене. Я знайшов пляму на нічній сорочці. Але кому належала ця сорочка?

Першим моїм поривом було глянути на лист, який лежав у мене в кишені, лист, знайдений мною в ящику.

Та, засунувши руку в кишеню, я тут же згадав, що є швидший спосіб дізнатися про це. Сама сорочка відкриє правду, бо, цілком вірогідно, вона має мітку її господаря.

Я взяв з піску сорочку й почав шукати мітку.

Я знайшов мітку й прочитав — моє власне ім'я!

Знайомі букви сказали мені, що ця нічна сорочка — моя. Я відвернув очі від них. Я побачив сонце; побачив блискучу воду бухти; побачив старого Беттереджа, який щораз ближче підходив до мене. Я знову глянув на букви. Моє власне ім'я. Прямо переді мною — моє власне ім'я.

«Якщо час, зусилля і гроші зможуть зробити це, я знайду злодія, який украв Місячний камінь!» — з цими словами я поїхав з Лондона. Та ось я проник у таємницю, яку Тремтливі піски приховували від усіх живих. І незаперечний доказ плями, зробленої фарбою, відкрив мені, що злодієм був я сам!

Розділ IV

 Я нічого не можу сказати про свої почуття.

Мені здавалось, що удар, заподіяний мені, зовсім паралізував мою здатність думати й почувати. Зрозуміло, я не усвідомлював, що зі мною діється, бо, за словами Беттереджа, я заливався сміхом, коли він запитав, у чому річ, і, тицьнувши йому в руки нічну сорочку, сказав, щоб він сам розгадав загадку.

Про що ми говорили на березі, я не маю ні найменшого уявлення. Перше місце, яке я пригадую зараз, — ялинник. Ми з Беттереджем разом ішли назад додому, і Беттередж говорив мені, що і він, і я будемо здатні глянути на речі тільки після добрячої склянки грогу.

Потім дія переходить з ялинника в маленьку вітальню Беттереджа. Моє рішення не входити в будинок Речел — забуте. Я був радий прохолоді й тиші цієї кімнати. Я пив грог (цілком нова для мене насолода в цей період дня), який мій старий друг приготував з холодною, як крига, водою з криниці. За всяких інших обставин цей напій довів би мене до отупіння. Тепер же він зміцнив мої нерви. Я почав прямо дивитись на речі, як і передбачав Беттередж. І Беттередж, зі свого боку, також почав прямо дивитись на речі.

Боюсь, що картина, яку я щойно тут змалював, здається читачеві вельми дивною, щоб не сказати більше. До чого я передусім вдаюсь, потрапивши в таке виняткове становище? Либонь, віддаляю себе від людського товариства? Можливо, примушую себе проаналізувати цю потворну неможливість, яка, проте, стоїть переді мною як неспростовний факт? Чи, може, я поспішаю в Лондон з першим же поїздом, аби проконсультуватись з компетентними людьми й негайно ж провести розслідування? Ні. Я знаходжу притулок у будинку, в який був вирішив не входити ніколи, аби не принизити власної гідності, і сиджу, попиваючи спиртні напої з водою в товаристві свого старого слуги о десятій годині ранку. Чи можна було чекати такої поведінки від людини, котра потрапила в моє жахливе становище? Можу тільки відповісти, що вигляд знайомого обличчя старого Беттереджа приносив мені невимовну втіху, а його грог допоміг мені так, як, гадаю, ніщо інше не допомогло б мені в тій тілесній і душевній знемозі, яка охопила мене. Тільки це й можу я сказати на своє виправдання і готовий щиро захоплюватись, якщо мої читачі й читачки незмінно зберігають гідність і сувору логічність поведінки в усіх випадках життя.

— Тепер, містере Френклін, принаймні одне зрозуміло, — сказав Беттередж, кидаючи нічну сорочку на стіл і показуючи на неї, як на живу істоту, котра може його почути: — вірно те, що вона бреше.