Уилки Коллинз – Місячний камінь (страница 69)

— Ось ферма, містере Френклін. Спокійно спіть і приходьте завтра вранці, якщо ви будете такі ласкаві.

— Ви підете зі мною до рибалки?

— Так, сер.

— Рано-вранці?

— Так рано, містере Френклін, як вам буде потрібно.

Ми спустилися стежкою, що вела до ферми.

Розділ III

 Мов у тумані, залишилось у пам'яті моїй все те, що сталось на готерстонській фермі.

Пригадую гостинну зустріч; багату вечерю, якою можна було б нагодувати ціле село на Сході; чудову, чисту постіль, з одним недоліком — ненависною спадщиною наших предків — пуховою периною; безсонну ніч, безперестанне запалювання сірників, щоб засвітити маленьку свічку; і почуття величезного полегшення, коли зійшло сонце і можна було вставати.

Напередодні я домовився з Беттереджем, що зайду по нього по дорозі в Коббс-Голл так рано, як мені захочеться; а мовою мого нетерплячого бажання заволодіти листом це означало: так рано, як тільки можливо. Не дочекавшись сніданку на фермі, я взяв у руку окраєць хліба й пішов, боячись, чи не застану доброго Беттереджа ще в ліжку. На превелике моє здивування й полегшення, він був, так само, як і я, схвильований наступними подіями. Я побачив його вже готовим: з ціпком у руці він чекав на мене.

— Як ви почуваєте себе цього ранку, Беттередж?

— Дуже зле, сер.

— Шкода чути таке. На що ж ви скаржитесь?

— Я скаржусь на нову хворобу, містере Френклін, хворобу мого власного винаходу. Не хочеться вас лякати, але й ви, мабуть, схопите цю хворобу сьогодні ж уранці.

— Чорт побери!

— Ви почуваєте неприємний жар у животі, сер, і паскудні кольки на маківці голови чи ні? Ще ні? Ну, тоді з вами це станеться в Коббс-Голлі, містере Френклін. Я називаю це розшукною лихоманкою, й заразився я нею вперше у товаристві детектива Каффа.

— Ну! ну! А вилікуєтесь ви, напевне, коли я розпечатаю листа Розанни Спірман. Ходімо й одержимо його.

Незважаючи на ранній час, ми побачили, що дружину рибалки вже поралась на кухні. Коли Беттередж відрекомендував мене, добра місіс Йолланд виконала церемоніал, розрахований (як я пізніше довідався) виключно на знатних приїжджих. Вона поставила пляшку голландського джину, поклала дві чисті люльки на стіл і почала розмову такими словами:

— Що нового в Лондоні, сер?

Перш ніж я придумав, що відповісти на це неосяжне запитання, переді мною з темного кутка кухні виринув привид. Бліда, нестямна, виснажена дівчина з на диво красивим волоссям і з гнівною проникливістю в очах, підійшла, шкутильгаючи і спираючись на милицю, до столу, біля якого я сидів, і подивилась на мене так, ніби я вселяв інтерес і жах, що зовсім зачарували її.

— Містере Беттередж, — сказала вона, не відводячи від мене погляду, — назовіть його, будь ласка, ще раз.

— Цього джентльмена зовуть, — відповів Беттередж (роблячи наголос на слові «джентльмен»), — містер Френклін Блек.

Дівчина повернулась до мене спиною і раптом вийшла з кімнати. Добра місіс Йолланд, — як я здогадуюсь — вибачилась за дивну поведінку своєї дочки, а Беттередж (мабуть) переклав її слова на ввічливу англійську мову.

Я говорю про це навздогад. Всю мою увагу привернув стукіт милиці, що віддалявся. Грюк-грюк — дерев'яними східцями; грюк-грюк — через кімнату над нашими головами; грюк-грюк — знову по східцях униз — і знову на порозі стояв привид із листом у руці, підкликаючи мене до себе.

Я не прислухався до дальших пробачень і пішов слідом за дивним створінням, яке шкутильгало поперед мене чимраз швидше, спускаючись униз до берега. Кривоніжка Люсі підвела мене до рибальських човнів, де нас не могли бачити й чути жителі села, і там зупинилась і вперше глянула мені в обличчя.

— Стійте тут, — сказала вона, — я хочу подивитись на вас.

Не можна було помилитись у виразі її обличчя. Я викликав у неї почуття сильної огиди й обурення. Я не такий пихатий, аби говорити, що жодна жінка ще не дивилась на мене так. Обмежусь скромнішим запевненням: ні одна жінка не дала мені можливості помітити це. Такий безцеремонний розгляд можна витримати лише до певної міри. Я зробив спробу відвернути увагу Кривоніжки Люсі на предмет, менш огидний, ніж моє обличчя.

— Ви збиралися, здасться, передати мені лист, — почав я. — Оцей, що у вас в руках?

— Скажіть те саме ще раз, — була єдина відповідь, яку я дістав.

Я повторив слова, як слухняна дитина повторює уроки.

— Ні, — сказала дівчина, розмовляючи сама з собою, але не спускаючи з мене безжалісного погляду, — не можу збагнути, що вона знайшла в його обличчі. Не можу вгадати, що вона почула в його голосі.

Вона раптом відвернулась від мене і стомлено опустила голову на свою милицю.

— О бідолашна! — промовила вона м'яким голосом, який я вперше почув від неї. — О моя втрачена подруго! Що ти знайшла в цій людині? — Вона знову підвела голову і ще раз люто глянула на мене.

— Ви можете їсти й пити? — спитала вона мене.

Я зібрав усі сили, аби цілком серйозно відповісти:

— Так.

— І ви можете спати?

— Авжеж.

— Коли ви бачите якусь бідну служницю, ви не відчуваєте докорів сумління?

— Звичайно, ні. Чому я їх повинен відчувати?

Вона раптом (після цих слів) жбурнула лист мені в обличчя.

— Візьміть його! — люто вигукнула вона. — Я ніколи не бачила вас раніше. Не допусти мене, боже, знову побачити вас!

І з цими прощальними словами вона якомога швидше пошкутильгала від мене. Було одне пояснення, котре я міг дати її поведінці і яке, безсумнівно, зробив би кожний. Я міг тільки підозрювати, що вона божевільна.

Зробивши такий неминучий висновок, я звернувся до цікавішої речі для дослідження — листа Розанни Спірман. На конверті було написано:

«Френклінові Блеку, есквайру. Віддати в його власні руки (не доручати нікому іншому) повинна Люсі Йолланд».

Я зірвав печать. У конверті лежав лист; а в цьому листі, в свою чергу, було вкладено аркуш паперу. Передусім я прочитав лист:

«Сер, якщо вам цікаво знати значення моєї поведінки з вами у той час, коли ви гостювали в домі моєї господині, леді Веріндер, зробіть те, що вказано в пам'ятці, вкладеній у цей лист, — зробіть це так, щоб ніхто не був присутній при цьому. Готова служити Вам

Розанна Спірман»

Я глянув на клаптик паперу. Ось його копія слово в слово:

«Пам'ятка. Піти до Тремтливих пісків, коли почнеться відплив. Іти по Південному стрімчаку доти, поки маяк на стрімчаку і флагшток на митниці, що над Коббс-Голлом, не опиняться на одній лінії. Покласти палицю чи якусь іншу пряму річ на скелі, щоб продовжити ту лінію. Треба, щоб один кінець палиці був на краю скелі з того боку, який підіймається над зибучими пісками. В морській траві, вздовж палиці (починаючи з того її кінця, який лежить ближче до маяка) пошукати ланцюг. Знайшовши його, повести рукою вздовж ланцюга до того місця, де він звисає по краю скелі вниз до зибучих пісків. І тоді потягни за ланцюг».

Не встиг я прочитати останні слова, підкреслені в оригіналі, як почув позаду себе голос Беттереджа. Винахідник розшукної лихоманки був зовсім охоплений цією непереборною хворобою.

— Не можу більше витримати, містере Френклін. Про що говориться в її листі? Ради бога, сер, скажіть мені, про що говориться в її листі?

Я вручив йому лист і пам'ятку. Він прочитав лист без особливого інтересу. Але друга записка — пам'ятка — сильно вразила його.

— Сищик говорив про це! — вигукнув Беттередж. — Із самого початку й до кінця, сер, Кафф говорив, що вона має план тайника. І він тут! Спаси нас, боже, містере Френклін, ось таємниця, яка спантеличила всіх, починаючи з найвидатнішого Каффа, ось вона готова і жде, так би мовити, тільки того, аби відкритись вам. Зараз приплив, сер, це може кожний бачити. А скільки часу ще залишилось до відпливу?

Він підняв голову й побачив недалеко від нас юнака, який латав сітку.

— Теммі Брайт! — гукнув він на весь голос.

— Слухаю вас! — закричав у відповідь Теммі.

— Коли починається відплив?

— Через годину.

Ми обидва подивились на наші годинники.

— Ми можемо пройти берегом, містере Френклін — сказав Беттередж, — щоб дістатись до зибучих пісків, і часу в нас більше ніж достатньо. Що ви скажете, сер?

— Ходімо.

По дорозі до Тремтливих пісків я звернувся до Беттереджа з проханням відновити в моїй пам'яті події (зв'язані з Розанною Спірман) того періоду, коли розслідування проводив сищик Кафф. З допомогою мого старого друга я скоро здобув уявлення про всі обставини. Подорож Розанни у Фрізінголл, коли весь дім гадав, що вона лежить хвора в своїй кімнаті; таємнича робота Розанни за замкнутими дверима вночі при світлі свічки, що горіла до самого ранку; підозріла покупка Розанною покритого лаком олов'яного ящика і двох ланцюжків від собак місіс Йолланд; цілковите переконання сищика в тому, що Розанна заховала щось у Тремтливих пісках, і цілковита необізнаність сищика з тим, що це могло бути, — всі ці дивні результати невдалого розслідування пропажі Місячного каменя стали зовсім ясними мені, коли ми досягли Тремтливих пісків і прогулювались по низькому карнизу скелі, що звалась Південним стрімчаком.

З допомогою Беттереджа я скоро зайняв правильну позицію і побачив на одній лінії маяк і флагшток. Керуючись вказівками пам'ятки, ми поклали мою палицю в указаному напрямі так прямо, як тільки могли на нерівній поверхні скелі, а потім знову глянули на свої годинники.

Залишалося ще майже двадцять хвилин до відпливу. Я запропонував переждати цей проміжок часу на березі, а не на мокрій і слизькій поверхні скелі. Дійшовши до сухого піску, я приготувався був сісти, як, на велике моє здивування, Беттередж вирішив залишити мене.