Уилки Коллинз – Місячний камінь (страница 51)
Розділ IV
Підписання духівниці тривало значно менше, ніж я сподівалася. На мою думку, все було зроблено дуже поспішно, непристойно поспішно. Покликали Самюеля, лакея, котрий мав бути другим свідком, — і відразу вручили перо моїй тітоньці. У зв'язку з цією урочистою подією я відчувала сильний порив сказати кілька відповідних слів. Але містер Брефф своєю поведінкою переконав мене, що буде значно розумніше утриматись від цього, поки він був у кімнаті. Не минуло й двох хвилин, як все було закінчено, і Самюель (не скориставшись тим, що я могла сказати) знову пішов униз.
Згорнувши духівницю, містер Брефф глянув на мене, очевидно, запитуючи себе, думаю я чи ні залишити його наодинці з тітонькою. Та я повинна була виконати мою високу місію, і мішок з цінними виданнями лежав у мене на колінах. Адвокат міг своїм поглядом зрушити з місця собор святого Павла з таким же успіхом, як зрушити з місця мене. У нього була одна добра риса (внаслідок, безперечно, його світського виховання), якої я не можу не визнати: він пильно спостерігав усе. Я, здається, справила на нього таке ж враження, яке справила на візника. Він також пробурмотів якісь нечестиві слова й поспішно вийшов, залишивши мене переможницею на полі бою.
Як тільки ми залишились одні, моя тітонька прилягла на диван, а потім натякнула з деяким замішанням на свою духівницю.
— Я сподіваюсь, що ви не будете вважати себе забутою, Друзілло, — сказала вона. — Я збираюсь віддати вам вашу невеличку спадщину, моя люба, особисто.
Ось вона, золота нагода! І я відразу ж скористалася з неї. Іншими словами, мерщій розкрила свій мішок і взяла книжечку, що лежала зверху. Це було одне з ранніх видань — тільки двадцять п'яте — відомого анонімного твору (гадають, що його написала люба міс Беллоус) під заголовком «Змія в домі». Мета цієї книжки, з якою мирський читач, можливо, не знайомий, показати, як злий дух підстерігає нас у всіх, на перший погляд невинних, справах нашого буденного життя. Розділи, найбільш придатні для того, щоб їх читали жінки, називаються: «Сатана у щітці для пригладжування волосся», «Сатана за дзеркалом», «Сатана під чайним столом», «Сатана за вікном» та багато інших.
— Приділіть вашу увагу, дорога тітонько, цій дорогоцінній книзі — і ви дасте мені все, що я у вас попрошу.
Промовляючи ці слова, я дала їй книгу, розкриту на чудовому місці — тут суцільний спалах запального красномовства! Тема: «Сатана між подушками дивана».
Бідолашна леді Веріндер, легковажно прихилившись до подушок свого дивана, глянула на книжку й повернула її мені, знітившись ще більше, ніж раніш.
— Боюся, Друзілло, — сказала вона, — що, раніше, ніж я зможу прочитати це, треба почекати, поки мені стане краще. Лікар...
В ту хвилину, коли вона згадала лікаря, я вже знала, що буде далі. Багато разів, під час моєї минулої практики серед моїх тяжко хворих, члени відомого нечестивого товариства лікарів заважали мені виконувати мою благородну місію, прикриваючись жалюгідними твердженнями, ніби пацієнт хоче спокою і що міс Клак з її книжками — це найшкідливіше, що може для них бути. Вочевидь, подібний сліпий матеріалізм (діючи віроломно за моєю спиною) тепер хотів забрати моє єдине право власності, на яке я можу претендувати, — право на духовну власність над моєю умираючою тітонькою.
— Лікар сказав, — вела далі моя бідолашна родичка, — що я сьогодні не зовсім здорова. Він заборонив мені зустрічатися зі сторонніми особами й наказав, якщо й читати, то тільки найлегші, найзабавніші книжки. «Не робіть нічого, леді Веріндер, що могло б викликати у вас розумову перевтому чи прискорити пульс», — такі були його останні слова, Друзілло, коли він прощався сьогодні зі мною.
Не лишалось нічого іншого, як відступити, але тільки на одну хвилину, як і раніше. Всяке відкрите запевнення, що справа моя значно важливіша за справу лікарів, примусило б лікаря впливати на людську слабість своєї пацієнтки загрозою перестати лікувати її. На щастя, є багато способів сіяти добре насіння, і мало хто розуміє ці способи краще за мене.
— Ви, можливо, почуватимете себе краще, моя дорога, через годину чи дві, — сказала я. — Ви можете прокинутись завтра вранці з почуттям, що вам чогось бракує, і тоді цей простий томик зможе замінити те, чого вам справді бракувало. Дозвольте залишити вам книжку, тітонько. Лікар не заперечуватиме проти цього!
Я підсунула книжку під подушку дивана біля її носової хусточки і скляночки з нашатирним спиртом. Кожного разу, як тільки рука її почне шукати те чи інше, вона доторкнеться й до книжки, і рано чи пізно (хто знає?) книжка може захопити її. Влаштувавши так справи, я вважала розумним піти собі.
— Дозвольте мені залишити вас, відпочивайте, дорога тітонько. Я прийду завтра знову.
Сказавши це, я випадково глянула на вікно. Там стояло багато квітів у ящиках і горшках. Леді Веріндер до нестями любила ці тлінні скарби і мала звичку вставати час від часу, милуватись ними і нюхати. У мене в голові майнула нова думка.
— О! Дозвольте мені зірвати квітку? — попросила я і, не викликаючи підозри, підійшла до вікна.
Але замість того, щоб зірвати квітку, я додала до неї ще одну книжку з мого мішка, залишивши її як сюрприз тітоньці між геранню і трояндами. Після цього в мене промайнула щаслива думка: «А чому б не зробити те саме для неї, бідолашної, в усіх інших кімнатах, куди вона заходить?» Я хутко попрощалася з нею і, проходячи через передпокій, прокралась до бібліотеки. Самюель підійшов до дверей, щоб випустити мене, але, подумавши, що я вже пішла, вернувся до себе вниз. На столі в бібліотеці лежали дві «розважальні книги», які порекомендував невіруючий лікар. Я негайно прибрала їх з очей, прикривши своїми двома дорогоцінними книжками. В їдальні я побачила улюблену канарейку тітоньки, яка співала у клітці. Тітонька мала звичку завжди годувати цю пташку з власних рук. На столі, що стояв під кліткою, було розсипане насіння. Я поклала книжку в насіння. У вітальні мені трапилась щасливіша нагода спорожнити свій мішок. На фортепіано лежали улюблені музичні п'єси тітоньки. Я засунула дві книжки між ноти. Ще одну книжку поклала в дальній вітальні під незакінченою вишивкою: я знала, що це робота леді Веріндер. Третя маленька кімната була коло дальньої вітальні, відділена від неї портьєрами, а не дверима. На каміні лежало просте стародавнє віяло тітоньки. Я розкрила дев'яту книжку на одному дуже корисному місці, а віяло поклала замість закладки. Тут виникло питання, чи не пробратись мені ще вище, в спальню, — ризикуючи, певна річ, зазнати образ, якщо особа в чепчику зі стрічками перебуває в цей час на верхньому поверсі й побачить мене. А втім — боже мій! — що з того? Невже бідній християнці варто боятись образ? Я пішла наверх, приготувавшися стерпіти все. Скрізь було тихо і порожньо, здається, був час, коли служниці пили чай. Ось переді мною кімната тітоньки. На стіні навпроти ліжка висів мініатюрний портрет мого покійного дорогого дядечка, сера Джона. Здавалось, він посміхнувся до мене, здавалось, він говорив: «Друзілло, поклади сюди книгу». Обабіч тітчиного ліжка стояли столики. У неї було безсоння, і вночі вона хотіла, чи думала, що хоче, мати деякі речі. Я поклала одну книжку біля коробки сірників — з одного боку і ще одну книжечку під коробку з шоколадними цукерками — з другого. Якщо їй потрібний буде вогонь, чи вона захоче цукерку, дорогоцінна книжка потрапить їй на очі або буде зачеплена рукою і в кожному випадку говоритиме з мовчазним красномовством: «Прочитай мене, будь ласка, прочитай!»
Але на дні мого мішка була ще одна книжка й залишалась необстеженою ще одна кімната — ванна, відразу ж за спальнею. Я заглянула туди, і священний внутрішній голос, який ніколи не підводив мене, шепнув мені: «Ти поклала книжки скрізь, Друзілло, поклади тепер і у ванній, і справа твоя буде зроблена». Я помітила халат, кинутий на стілець. У ньому була кишеня, і туди я всунула останню книгу.
Чи можна висловити простими словами втіху від виконаного обов'язку, відчуття якої охопило мене, коли я вишмигнула з будинку, ніким не помічена, і опинилась на вулиці з порожнім мішком у руках? О мої мирські друзі, вам, що захоплюєтесь ілюзією розваг у грішному лабіринті непутящого життя, як легко бути щасливим, якщо тільки ви бажаєте бути добрими!
Коли цієї ночі я складала свої речі, коли відновлювала в пам'яті справжнє багатство, яке я розсіяла щедрою рукою з верху до низу в будинку моєї багатої тітоньки, — я заявляю, що відчула себе вільною від усіх турбот, ніби я знову стала дитиною. На серці в мене було так легко, що я проспівала строфу вечірньої молитви. На серці в мене було так легко, що я заснула, не проспівавши другої строфи. Зовсім так, ніби я знову дитина! Точнісінько так, ніби я знову дитина!
Так минула ця блаженна ніч. Коли я прокинулась наступного ранку, якою молодою відчула я себе! Я могла б додати, якою молодою здавалась я, коли б я була здатна розповідати про своє тлінне тіло. Але я не здатна і не додам нічого.
Перед сніданком — не заради людських потреб, а за ради побачення з моєю милою тітонькою я вдягнула капелюшок, щоб відправитись на Монтег'ю-сквер. Тільки-но я приготувалася йти, як служниця квартири, де я тоді жила, заглянула в двері і сказала: