Уилки Коллинз – Місячний камінь (страница 53)

Слова, які я почула, були: «Я зроблю це сьогодні!». А голос, який промовляв їх, належав містерові Годфрі Еблуайту

Розділ V

 Рука моя опустила штору. Але не думайте, о, не думайте, що мене злякала думка про моє надзвичайно складне становище! Моє сестринське співчуття до містера Годфрі було таким, що я навіть не спромоглася запитати себе, чому він не на концерті. Ні! Я думала тільки про слова разючі слова, які злетіли з його вуст. Він зробить це сьогодні! Він промовив їх тоном страшної рішучості, що зробить це сьогодні. Та що ж саме, що він зробить? Що-небудь не більш негідне, ніж він уже вчинив? Чи не зречеться він віри? Чи не залишить наш материнський комітет? Невже ми востаннє бачили його ангельську посмішку в залі комітету? Невже ми востаннє чули його неперевершене красномовство в Екстер-Голлі? я була така схвильована від самої лише думки про жахливі перспективи для такої людини, як він, що, здається, ладна була вибігти зі свого сховища і заклинати його іменем усі жіночі комітети в Лондоні пояснити все, — коли раптом почула в кімнаті інший голос. Він проник через портьєри, гучний і сміливий, у ньому зовсім не було жіночої чарівності. Це був голос Речел Веріндер!

— Чому ви зайшли сюди, Годфрі? — спитала вона. — Чому ви не в бібліотеці?

Він тихо засміявся і сказав:

— У бібліотеці сидить міс Клак.

— Клак у бібліотеці?!

Вона відразу ж сіла на диван у дальній вітальні.

— Ви цілком маєте рацію, Годфрі. Нам краще лишитись тут.

Ще хвилину тому я була наче в лихоманці і не знала, що мені робити. Тепер я охолола і більше ні в чому не сумнівалась. Показатись їм після того, що я почула, було неможливо. Крім каміна, куди було більше сховатись? Отож попереду слід сподіватись на мучеництво. Я обережно розсунула портьєри, щоб можна було і бачити, і чути все. А потім пішла на мучеництво з натхненням перших християн.

— Не сідайте на диван, — вела далі молода леді. — Візьміть стілець, Годфрі. Мені подобається, коли той, хто говорить зі мною, сидить навпроти.

Він сів на найближчий стілець. Стілець був низенький і занадто малий для високого мужчини. Я ще ніколи не бачила ніг Годфрі в такому незручному для них положенні.

— Ну, — продовжувала вона, — що ж ви їм сказали?

— Саме те, мила Речел, що ви сказали мені.

— Що мама почуває себе погано сьогодні? А мені не хочеться залишати її і йти на концерт?

— Саме так. Вони дуже шкодували, що вас не буде на концерті, але цілком зрозуміли вашу відмову. Всі вони шлють вам привіт, і всі хочуть вірити, що нездужання леді Веріндер скоро мине.

— Ви не вважаєте його серйозним, Годфрі?

— Абсолютно ні! Через кілька днів, я в цьому переконаний, знову все буде гаразд.

— Я теж так думаю. Спочатку я була трохи злякалась, а тепер — певна, що все буде гаразд. Ви були дуже люб'язні, що пішли попросити за мене вибачення перед людьми, майже незнайомими вам. Але чому ви самі не поїхали з ними на концерт? А шкода, що ви також не послухаєте музику.

— Не кажіть так, Речел! Якби ви тільки знали, який я щасливий тут, з вами!

Він склав руки й подивився на неї. А зробивши це, він у тому ж положенні повернувся в мій бік. Чи можна описати словами, як мені стало огидно, коли я побачила такий самий патетичний вираз обличчя, який зачаровував мене, коли він виступав на захист мільйонів неімущих братів на трибуні Екстер-Голла!

— Важко позбутись поганої звички, Годфрі Але, будь ласка, спробуйте все ж відкинути звичку говорити компліменти. Зробіть це для мене!

— Я ніколи в своєму житті не говорив вам компліментів, Речел. Щаслива любов може іноді вдаватись до мови лестощів, я згоден з цим. Але безнадійна любов, моя мила, завжди говорить правду.

Він присунув свій стілець ближче і, промовивши слова «безнадійна любов», узяв її за руку. Настала хвилина мовчання. Він, котрий міг схвилювати кожного, безсумнівно, схвилював і її. Я подумала, що почала розуміти слова, які зірвались у нього, коли він був один у вітальні: «Я зроблю це сьогодні». Боже мій! Навіть найсуворіша пристойність не могла б не здогадатися, що саме робив він тепер.

— Хіба ви забули, Годфрі, про що ми домовились, коли ви говорили зі мною у нас в маєтку? Ми домовились, що будемо кузенами — і тільки.

— Я порушую цю умову кожного разу Речел, як бачу вас.

— Тоді не треба зі мною зустрічатися.

— Абсолютно марно! Я порушую нашу умову кожного разу, як думаю про вас. О Речел! Як ніжно ви сказали мені цими днями, що я виріс у ваших очах як ніколи! Либонь, це божевілля з мого боку надіятись на підставі цих дорогих слів? Можливо, це божевілля мріяти, чи не прийде день, коли ваше серце пом'якшає до мене? Не кажіть мені, що це безумство! Залиште мені мою ілюзію, моя мила! Я повинен мати її, щоб плекати для своєї втіхи якщо я не маю нічого іншого.

Голос його тремтів, і він підніс до очей білу носову хустинку. Знову Екстер-Голл! Для повної схожості невистачало тільки глядачів, захоплених вигуків і склянки води.

Навіть її невразлива натура піддалася спокусі. Я бачила, як вона ближче нахилилась до нього. Я почула новий тон зацікавлення в таких її словах.

— Чи впевнені ви, Годфрі, що любите мене так безмірно?

— Чи впевнений? Ви знаєте, яким я був, Речел. Дозвольте мені розповісти вам, який я тепер. Я втратив інтерес до всього на світі, крім вас. Зі мною сталося перетворення, якого я сам не можу пояснити. Чи повірите? Мої благодійні справи стали нестерпною неприємністю для мене, і коли я бачу тепер жіночий комітет, мені хочеться втекти на край світу!

Якщо в літописах відступництва є щось подібне до такої заяви, я можу тільки сказати, що даний випадок не взятий з оповідань, прочитаних мною. Я подумала про «Материнський опікунський комітет». Я подумала про товариство «Нагляду за недільними залицяльниками до служниць». Я подумала про інші товариства, дуже численні, щоб згадати тут, про ті, які спирались на цю людину як на непохитний стовп. Я подумала про боротьбу жіночих комітетів, котрі, так би мовити, вдихали своє ділове життя ніздрями містера Годфрі, — того самого містера Годфрі, який щойно огудив нашу добру роботу як дошкульну неприємність і щойно заявив, що він хотів би втекти на край світу якщо потрапить у наше товариство! Мої юні подруги зрозуміють моє становище, коли я скажу, навіть мені з моєю дисциплінованістю було важко проковтнути мовчки справедливе обурення. В той же час справедливість вимагає додати, що при цьому я не пропустила жодного слова з дальшої розмови. Заговорила Речел.

— Ви проголосили свою сповідь, — сказала вона. — Хотілося б мені знати, чи вилікує вас від вашої нещасної прихильності моя сповідь, якщо я її зроблю?

Він здригнувся. Признаюсь, здригнулась і я. Він подумав, і я теж подумала, що вона хоче розголосити таємницю Місячного каменя.

— Чи можете ви подумати, дивлячись на мене, — продовжувала вона, — що я — найнещасніша дівчина на світі? Це правда, Годфрі. Чи може бути більше нещастя, ніж свідомість того, що ти втратив повагу до себе? Ось яке тепер моє життя.

— Моя дорога Речел, це неможливо, аби ви мали хоч найменшу причину так говорити про себе!

— Звідки ви знаєте, що в мене такої причини нема?

— І ви можете про це питати? Я впевнений у цьому, бо знаю вас. Ваше мовчання, моя мила, зовсім не принизило вас в очах ваших справжніх друзів. Пропажа дорогоцінного подарунка, зробленого вам в день народження, може здатись дивною; ваш незрозумілий зв'язок з цією подією може здаватись ще дивнішим...

— Ви говорите про Місячний камінь, Годфрі?

— Звичайно, я думав, що ви натякаєте на нього...

— Я зовсім не натякала на нього. Я можу слухати про пропажу Місячного каменя, хто б не говорив про нього, зовсім не втрачаючи почуття поваги до себе. Якщо історія алмаза розкриється коли-небудь, стане зрозуміло, що я взяла на себе жахливу відповідальність; стане зрозуміло, що я взялася зберігати жахливу таємницю, — але також стане ясно, як сонячний день, що я ні в чому не винна! Ви не розумієте мене, Годфрі. Мені слід було висловитися чіткіше. Як це мені не важко, я висловлюсь зараз чіткіше. Припустимо, що ви не закохані в мене. Припустимо, що ви любите якусь іншу жінку...

— Ну?

— Припустимо, ви дізнались, що ця жінка зовсім не гідна вас. Припустимо, ви абсолютно переконані, що для вас буде приниженням навіть думати про неї. Припустимо, що тільки від думки про одруження з такою жінкою ваше обличчя загорілося б від сорому...

— Ну?

— І припустимо, що, незважаючи на все це, ви не можете вирвати її зі свого серця. Припустимо, що почуття, яке вона викликала у вас (у той час, коли ви вірили їй), не можна приховати. Припустимо, що любов, яку ця негідна істота вселила вам... О, як мені віднайти слова, щоб висловити це? Як можу я примусити мужчину зрозуміти, що це почуття водночас лякає й зачаровує мене? Це і подих мого життя, Годфрі, і водночас — отрута, яка мене вбиває! Облиште мене! Я, мабуть, збожеволіла, говорячи так! Ні не залишайте мене зараз, — ви не повинні винести помилкове враження. Я мушу сказати все, що можу, на свій власний захист. Пам'ятайте одне. Він не знає і ніколи не знатиме того, про що я вам розповіла. Я ніколи його не побачу — мені байдуже, — що б не сталось, — я ніколи, ніколи, ніколи не побачу його знову! Не запитуйте мене його ім'я! Не запитуйте мене ні про що більше. Змінимо розмову. Чи розумієтесь ви в медицині, Годфрі, щоб сказати мені, чому я почуваю, ніби задихаюсь від браку повітря? Чи немає такої істерії, котра виливається не в зливі сліз, а в зливі слів? Напевне, є. Та чи це так важливо? Ви тепер легко витримаєте всяку неприємність, яку я вам будь-коли заподіяла. Я зайняла належне місце в ваших очах, правда ж? Не звертайте уваги на мене! Не жалійте мене! Ради бога, залиште мене!