Уилки Коллинз – Місячний камінь (страница 104)
Зрозумівши це, містер Годфрі Еблуайт зробив те, що роблять всі тварини (і двоногі, й інші), коли вони потрапляють у пастку. Він озирнувся навколо в розпачі. У вічі йому впало число цього дня, написане на майстерно зробленій картці, що лежала в ящичку на каміні, — двадцять третє червня. Двадцять четвертого він мав сплатити триста фунтів молодому джентльменові, опікуном якого він був, і ніякої можливості дістати ці гроші, крім тієї, що пропонував йому містер Люкер, не було. Якби не ця триклята перешкода, він міг би відвезти алмаз у Амстердам і вигідно продати його, розбивши на окремі брильянти. А тепер йому нічого іншого не лишалось, як погодитись на умови містера Люкера. А втім, у нього попереду був ще рік, щоб дістати ці три тисячі фунтів, а рік — час немалий.
Містер Люкер відразу ж оформив необхідні документи. Коли вони були підписані, він дав містерові Годфрі Еблуайту два чеки. Один — від 23 червня — на триста фунтів, другий — тижнем пізніше — на решту — тисячу сімсот фунтів.
Яким чином Місячний камінь було віддано на збереження в банк містера Люкера і як після цього поводилися індуси з містером Люкером та містером Годфрі, ви вже знаєте.
Наступна подія в житті вашого кузена стосується знову міс Веріндер. Він освідчився вдруге і після того, як його вислухали, погодився, на її прохання, розірвати заручини. Одну з причин, що змусила його піти на цю поступку, розгадав містер Брефф. Міс Веріндер мала довічне право на маєток матері, — а тут не розживешся на двадцять тисяч фунтів.
Ви скажете, що якби він одружився, то зміг би назбирати три тисячі фунтів, щоб викупити алмаз. Він міг би це зробити, звичайно, якби ні його дружина, ні її опікуни і управителі не заперечували проти того, щоб він узяв наперед більше половини доходу, невідомо для чого, в перший же рік одруження. Але навіть якби він подолав цю перешкоду, його спіткала б інша. Про його одруження довідалася б дама в загородній віллі. Це була жінка розкішна, містер Блек, — з тих жінок, з якими жартувати не можна, — з ніжним кольором обличчя і римським носом. Вона ставилася з глибоким презирством до містера Годфрі Еблуайта. Це презирство було б мовчазним, якби він добре забезпечив її. В противному разі у цього презирства знайшовся б язик. Довічне право міс Веріндер так само мало давало йому надії роздобути це «забезпечення», як і розжитися на двадцять тисяч фунтів. Він не міг одружитись, — він ніяк не міг одружитись при таких обставинах.
Про те, як він пробував щастя з іншою дівчиною і що це весілля так само розладналося через відсутність грошей, вам уже відомо. Вам також відомо, що він одержав спадщину в п'ять тисяч фунтів, залишену йому невдовзі однією з його численних поклонниць, прихильність яких цей чарівний чоловік міг здобути. Ця спадщина (як довели події) і стала причиною його смерті.
Я довідався, що, одержавши свої п'ять тисяч фунтів, він поїхав в Амстердам. Там зробив усі необхідні розпорядження, щоб розбити алмаз на окремі брильянти. Він повернувся (переодягненим) і викупив Місячний камінь у призначений день. Але перш ніж забрати алмаз, почекав кілька днів (на цю осторогу погодились обидві сторони). Якби він щасливо дістався до Амстердама, у нього було б достатньо часу між липнем сорок дев'ятого і лютим п'ятдесятого року (коли молодий джентльмен ставав повнолітнім) для того, щоб встигнути розбити алмаз і вигідно продати його окремими (шліфованими або нешліфованими) брильянтами. Отож судіть, які в нього були причини наражатися на риск. «Або здобути, або вдома не бути», цей вираз якнайбільше пасував йому.
Мені лишається тільки нагадати вам, перш ніж закінчу своє донесення, що ще не втрачена можливість схопити індусів і знайти Місячний камінь. Вони тепер (як є всі підстави гадати) — на шляху до Бомбея, — на одному з кораблів, що йдуть у Східну Індію. Якщо не трапиться аварії, цей корабель не спинятиметься в жодній гавані, і бомбейські власті (яких уже сповістили листом, надісланим суходолом) приготуються вступити на судно, як тільки воно увійде в гавань.
Маю честь бути, вельмишановний добродію, вашим покірним слугою,
Розповідь сьома, у формі листа від містера Кенді
Я не винен у тому, що заздалегідь не попередив вас про наближення його кончини. Він рішуче заборонив мені писати вам. «Я вдячний містерові Френкліну Блеку, — сказав він, — за кілька щасливих днів. Не завдавайте йому жалю, містере Кенді, не завдавайте йому жалю».
Страждання його, аж до останніх шести годин його життя, страшно було бачити. Коли йому ставало легше і розум його прояснявся, я благав сказати, кому з його родичів написати листа. Він попросив пробачення, але від моїх послуг відмовився. Потім сказав, анітрохи не жалкуючи, що воліє померти, як і все життя прожив, — усіма забутий і невідомий. Цієї думки він не змінив до останньої хвилини. Тепер уже немає ніякої можливості взнати будь-що про нього. Історія його життя зовсім не відома.
За день до смерті він розповів мені, як знайти всі його папери. Я приніс їх йому в постіль. Там був невеличкий жмут чиїхось пожовклих листів, які він відклав набік; його незакінчена книга; кілька переплетених зошитів щоденника. Він розкрив зошит, що стосується цього року, і одну по одній вирвав з нього сторінки, присвячені тим дням, коли ви були разом. «Передайте це містерові Френкліну Блеку, — сказав він. — Можливо, з часом йому буде цікаво проглянути їх». Потім стиснув руки і палко благав бога, щоб він дарував щастя вам і вашим ближнім. Він сказав, що хотів би знову побачитися з вами. Але наступної хвилини передумав. «Ні, — відповів він, коли я запропонував написати вам листа, — я не хочу завдавати йому жалю! Я не хочу завдавати йому жалю!»
Потім на його прохання я зібрав папери, — тобто жмут листів, незакінчену книгу й щоденник, — поклав усе це в один пакунок і запечатав своєю печаткою. «Обіцяйте мені, — сказав він, — що власноручно покладете це в мою труну і що жодна чужа рука не торкнеться до цього».
Я пообіцяв. І обіцянку цю виконав.
Він попросив мене зробити ще одну послугу, на яку я погодився лише після тяжкої внутрішньої боротьби. Він сказав: «Нехай могила моя буде всіма забута. Дайте мені слово честі, що не дозволите поставити на місці мого поховання ніякого пам'ятника — ні навіть звичайнісінької надмогильної плити. Я хочу заснути навіки безвісним. Я хочу спочити невідомим». Я спробував із ним сперечатися, але він — уперше й востаннє — надзвичайно схвилювався. Я не міг стерпіти цього й поступився. Лише зелений могильний горб відзначає місце цього вічного спочинку. З часом його оточать з усіх боків надмогильні плити. І люди, що житимуть після нас, із здивуванням дивитимуться на цю безвісну могилу.
Як я вже казав, за шість годин до смерті страждання Езри Дженнінгса вгамувались. Він трохи задрімав. Мені здалося, що він марить. Кілька разів він усміхнувся. В цей час з його вуст раз у раз зривалося жіноче ім'я — здається, «Елла». За кілька хвилин до кончини він попросив мене підвести його на подушках, щоб він міг подивитись у вікно на схід сонця. Він був дуже слабий, і голова його впала на моє плече. Езра Дженнінгс прошептав: «Це — кінець!» Потім сказав: «Поцілуйте мене». Я поцілував його в лоб. На якусь мить він підняв голову. Сонячне проміння освітило його обличчя, і на ньому застиг прекрасний, ангельський вираз. Він тричі вигукнув: «Спокій! Спокій! Спокій!» Голова його знову опустилась на моє плече, і всім його життєвим незгодам настав край.
Так він пішов від нас. Це була, я гадаю, велика людина, хоча громадянство його і не знало. Він мужньо ніс тяжку долю. У нього була надзвичайно ніжна душа, яку мені будь-коли доводилося зустрічати. Втративши його, я почуваю себе дуже самотнім. Можливо, що після своєї хвороби я ніколи не буду таким, яким був раніше. Думаю часом про те, щоб відмовитись від практики, поїхати звідси, полікуватися закордонними ваннами і водами.
Тут говорять, що ви наступного місяця одружуєтеся з міс Веріндер. Прошу прийняти моє щире поздоровлення.
Сторінки із щоденника мого бідного друга чекають на вас у моєму домі. Я побоявся довірити їх пошті.
Передайте міс Веріндер моє щире шанування і найкращі побажання. Лишаюся, дорогий містере Френклін Блек, відданий вам
Розповідь восьма, додана Габріелем Беттереджем
Я — та особа (як ви, без сумніву, пам'ятаєте), яка відкрила ці сторінки, почавши оповідати історію. Я ж буду і тією особою, яка закриє їх, доказавши її кінець.
Не подумайте, що я збираюсь повідомити вам щось про індійський алмаз. Я зненавидів цей злощасний скарб, і нехай вже хтось інший розповість про Місячний камінь усе, що ви захочете довідатись. А я хочу повідомити вас про факт з історії сім'ї, про який досі ніхто не згадував і до якого я не дозволю вам поставились неповажливо. Факт, на який я натякаю, — весілля міс Речел і містера Френкліна. Ця цікава подія відбулася в нашому домі в Йоркшірі, у вівторок, дев'ятого жовтня тисяча вісімсот сорок дев'ятого року. Я одержав з нагоди цього новий костюм. А молода парочка поїхала в Шотландію провести медовий місяць.