Уилки Коллинз – Місячний камінь (страница 105)

З дня смерті моєї бідної пані сімейні торжества в нашому домі стали рідкістю, і я з нагоди весілля, признатися, хильнув зайвого.

Якщо вам коли-небудь траплялося робити щось подібне, ви мене зрозумієте. А якщо не траплялося, то ви скажете, напевно: «От гемонський дідуган! З якої речі він говорить про це?» Зараз почуєте, навіщо я це говорю.

Отож, перепустивши чарчину (бог з вами! ніби у вас самих немає слабості! тільки ваша слабість — не моя, а моя — не ваша), я слідом за цим удався до надійних ліків, а мої ліки, як ви знаєте, — це «Робінзон Крузо». На якому саме місці розгорнув я цю неперевершену книгу, точно не скажу; але рядки, що в кінці уляглися перед моїми очима, мені добре запам'яталися: вони були на сторінці триста вісімнадцятій — там, де мова йде про домашні справи Робінзона Крузо і його одруження. Ось вони:

«З такими думками я оглянув своє нове становище: я мав дружину (зверніть увагу: містер Френклін — теж!) і новонароджену дитину. (Зверніть знов увагу! Це саме може статися і з подружжям Френкліна!) — і тоді моя дружина...» Що зробила чи не зробила дружина Робінзона Крузо «тоді», мене вже ніскільки не цікавило. Я олівцем підкреслив місце про дитину і заклав його шматочком паперу: «Побудь-но тут, — промовив я до закладки, — поки шлюб містера Френкліна і міс Речел не станс на кілька місяців старший, а там побачимо!»

Минуло кілька місяців (більше, ніж я розраховував), а нагоди звернутись до закладки не траплялося. Настав листопад тисяча вісімсот п'ятдесятого року, коли, нарешті, містер Френклін входить до мене в кімнату в надзвичайно піднесеному настрої й каже:

— Беттередж! У мене є новина для вас! Через кілька місяців у цьому домі щось трапиться!

— А це стосується сімейства, сер? — питаю я.

— Безперечно, це стосується сімейства, — каже містер Френклін.

— А скажіть, будь ласка, чи має ваша добра жіночка якесь відношення до цього?

— Вона має пряме відношення до цього, — каже містер Френклін, починаючи дивуватись.

— Ні слова більше, сер. Дай боже вам щастя обом, щасливий чути про це! — відповів я.

Містер Френклін витріщився на мене, мов громом прибитий.

— Дозвольте з'ясувати, звідки ви роздобули ці відомості? — спитав він. — Я сам довідався про це, під найбільшим секретом, усього п'ять хвилин тому.

І ось тут настав час вийняти «Робінзона Крузо»! Це була нагода прочитати йому уривочок про немовля, який я підкреслив у день одруження містера Френкліна! Я прочитав ці чудові слова з виразом, що відповідав їх значенню, а потім суворо глянув йому в обличчя.

— Ну, сер, а тепер ви вірите в «Робінзона Крузо»? — спитав я з урочистістю, що якнайбільше пасувала до даного випадку.

— Беттередж, — промовив містер Френклін так само урочисто, — я увірував нарешті!

Ми потисли один одному руки, і я відчув, що направив його на путь істини.

Повідомивши про цей незвичайний випадок, я зникаю зі сторінок книги. І щоб ніхто не сміявся над цим єдиним у своєму роді епізодом. Будь ласка, скільки хочете потішайтеся над чим завгодно, про що я розповів. Але, їй-богу, все написане про Робінзона Крузо — свята правда, і прошу вас поставитися серйозно до цих рядків.

Ну, ось і все розповів. Леді і джентльмени, вклоняюсь і закінчую історію.

ЕПІЛОГ. ЯК БУЛО ЗНАЙДЕНО АЛМАЗ

I. Свідчення підлеглого детектива Каффа (1849) 

Двадцять сьомого червня торік я одержав інструкції від сержанта Каффа стежити за трьома особами (за зовнішнім виглядом це індуси), яких підозрювали у вбивстві. Цього ранку їх бачили на Тауерській пристані.

Я виїхав з Лондона пароплавом, що належав іншій компанії і вирушав уранці в четвер, двадцять восьмого червня. В Роттердамі мені вдалося відшукати капітана пароплава, що вийшов з Лондона в середу. Він сказав мені, що справді, індуси були пасажирами на його судні, але тільки до Гревзенда. Доїхавши до цього місця, один з них спитав, коли вони прибудуть у Кале. Почувши, що пароплав іде в Роттердам, цей індус від імені всіх трьох висловив надзвичайне здивування: виявляється, він і його друзі помилились. Вони ладні були (сказав він), пожертвувати грошима, заплаченими за проїзд, якщо капітан пароплава погодиться висадити їх на берег. Зглянувшись на становище іноземців і не маючи причин затримувати їх, капітан дав сигнал береговому човну, і всі троє залишили судно.

Було ясно, що індуси заздалегідь наважились на цей вчинок, щоб заплутати сліди, і я, не гаючи часу, повернувся в Англію. Я зійшов з пароплава в Гревзенді і з'ясував, що індуси поїхали звідси в Лондон. Я — туди, але вони подалися вже в Плімут. Розшуки в Плімуті показали, що вони сорок вісім годин тому відпливли прямо в Бомбей індійським судном «Б'юлі Касл».

Одержавши ці відомості, сищик Кафф сповістив бомбейські власті сухопутною поштою, щоб поліція з'явилась на кораблі негайно після прибуття його в порт. Після цього кроку я вже більше не мав відношення до цієї справи. Я більше нічого не чув про це з того часу.

II. Свідчення капітана (1849) 

Сищик Кафф просить мене викласти письмово деякі обставини, що стосуються трьох осіб (гаданих індусів), які минулого літа були пасажирами на кораблі «Б'юлі Касл», що йшов у Бомбей під моєю командою.

Індуси сіли на корабель у Плімуті. В дорозі я не чув ніяких скарг на їхню поведінку. Вони мешкали в передній частині судна, і мені особисто майже не доводилося зустрічатися з ними.

Наприкінці подорожі нам не пощастило — настав штиль, і ми три доби дрейфували біля індійських берегів. У мене нема корабельного журналу, і я не можу тепер пригадати широту й довготу. Взагалі, про наше місцезнаходження я можу тільки сказати таке: течією нас прибивало до суші, а коли знову піднявся вітер, ми дістались до гавані через двадцять чотири години.

Дисципліна на кораблі (як це відомо всім мореплавцям) під час тривалого штилю послаблюється. Так було і на моєму кораблі. Деякі пасажири просили спустити шлюпки й розважалися веслуванням і купанням, коли вечірня прохолода дозволяла їм це робити. Після цього шлюпки треба було знову ставити на місця. Але їх лишали на воді біля корабля, — через спеку ні офіцери, ні матроси не хотіли виконувати своїх обов'язків, поки тривав штиль.

Третьої ночі вахтовий на палубі нічого незвичайного не чув і не бачив. Коли настав ранок, виявилося, що зникла двовеслова шлюпка, а згодом мені доповіли, що троє індусів теж зникли.

Якщо ці люди вкрали шлюпку відразу ж після настання сутінок (у чому я не сумніваюсь), то вранці марно було посилати за ними погоню — адже ми були зовсім близько від землі. Я не сумніваюсь, що вони підпливли до берега в цю тиху погоду (незважаючи на втому і невміння веслувати) ще до світанку.

Прибувши в нашу гавань, я тільки там довідався, яка причина змусила моїх трьох пасажирів скористатись нагодою, щоб утекти з корабля. Такі самі свідчення я дав і властям. Вони визнали мене винним у послабленні дисципліни на кораблі. Я висловив жаль і їм, і моїм хазяям. З того часу про трьох індусів нічого не було чути, наскільки мені відомо. Мені не лишається нічого додати до того, що тут написано.

III. Свідчення містера Мартуета (1850) (у листі до містера Бреффа) 

Чи пам'ятаєте ви, шановний сер, напівдикуна, з яким ви зустрілись на обіді в Лондоні восени сорок восьмого року? Дозвольте нагадати вам, що цю особу звали Мартует, і що ви мали з ним тривалу розмову після обіду. Йшлося про індійський алмаз під назвою Місячний камінь і про існування таємної змови з метою оволодіти цією коштовністю.

З того часу я багато мандрував по Центральній Азії. Звідти повернувся на місце своїх колишніх пригод, у Північно-Західну Індію. Через два тижні після цього я опинився в одній окрузі чи провінції (мало відомій європейцям), що має назву Каттавар.

Тут зі мною скоїлась пригода, яка, — хоч як неймовірним це може здатись, — являє для вас особистий інтерес.

У диких областях Каттавара (наскільки вони дикі, можете судити з того, що тут навіть землероби орють землю, озброєні до зубів) населення фанатично віддане старій індуській релігії — стародавньому поклонінню Брамі і Вішну. Магометани, де-не-де розкидані по селах всередині країни, бояться їсти м'ясо будь-яких тварин. Магометан навіть за підозрою у вбивстві священної тварини — корови — безжалісно умертвляють у цих краях благочестиві сусіди — індуси. В межах Каттавара є два найбільш прославлені місця паломництва індуських богомольців, де розпалюється релігійний фанатизм народу. Одне з них — Дварка, місце народження бога Крішни. Друге священне місто — Сомнаут, пограбоване і зруйноване в одинадцятому столітті магометанським завойовником Махмудом Газневі.

Опинившись удруге в цих романтичних краях, я вирішив не залишати Каттавара, не глянувши ще раз на руїни прекрасного Сомнаута. Місце, куди я збирався дістатись, було (за моїми розрахунками) на відстані трьох днів, якщо йти до цього священного міста пішки.

Не встиг я вирушити в дорогу, як помітив, що багато інших людей, зібравшись по двоє і по троє, мандрують в одному напрямі зі мною.

Тим, хто починав розмовляти зі мною, я видавав себе за індуса-буддиста з віддаленої провінції, який іде на богомілля. Не доводиться й говорити, що мій одяг відповідав цьому. Додайте, що я знаю їхню мову не гірше своєї рідної, і що я досить худорлявий і смуглий, і не так-то легко виявити моє європейське походження, — тому я швидко набув репутації між цими людьми хоч і не зовсім їхнього земляка, але пришельця з віддаленої частини їхньої батьківщини.