Уилки Коллинз – Місячний камінь (страница 10)

Я повернув цю виписку містерові Френкліну, зовсім не знаючи, що йому відповісти. Досі вважав, як вам відомо, що полковник помер так само нечестиво, як і жив. Не скажу, що під впливом копії з цієї духівниці я змінив цю думку: скажу тільки, що духівниця приголомшила мене.

— Ну, — сказав містер Френклін, — тепер, коли ви прочитали власні слова полковника, що ви скажете? Привізши Місячний камінь до тітки в дім, послужу я сліпо його помсті чи виправдаю його як християнина, що розкаявся?

— Важко уявити собі, сер, — відповів я, — що він помер зі страшною помстою в серці й огидним обманом на вустах. Одному богові відома правда. Мене не питайте про це.

Містер Френклін сидів, крутячи і жмакаючи витяг з духівниці, немов сподіваючись видавити з неї таким чином істину. В той же час він надзвичайно змінився: із жвавого й веселого юнака зробився тепер, незрозуміло чому, млявим, статечним і замисленим.

— Це питання має дві сторони, — сказав він, — об'єктивну й суб'єктивну. Якій ви віддасте перевагу?

Френклін виховувався не тільки у Франції, але й у Німеччині. Досі він перебував під впливом, як я гадав, французького виховання. А тепер (наскільки я міг розібрати) верх взяло німецьке. Одне з правил мого життя — ніколи не робити висновків з того, чого я не розумію. Я вирішив ухилитись від вибору об'єктивної чи суб'єктивної сторони. Попросту кажучи, я витріщив очі і не відповів нічого.

— Зробимо з усього цього висновок, — сказав містер Френклін. — Чому дядько відписав алмаз Речел? Чому не відписав він його тітці?

— Це, в усякому разі, відгадати не важко, — сказав я. — Полковник Гернкасл занадто добре знав міледі, щоб не зрозуміти, що вона не прийме ніякої спадщини від нього.

— Але як він міг знати, що Речел не відмовиться так само?

— Чи є на світі молода дівчина, сер, яка могла б устояти перед спокусою прийняти такий подарунок, як Місячний камінь?

— Це суб'єктивна точка зору, — сказав містер Френклін. — Вам це робить велику честь, Беттередж, що ви здатні на суб'єктивну точку зору. Але в духівниці полковника є ще інша таємниця, досі ще не з'ясована: чому він дарує свій камінь Речел у день її народження і лише при тій умові, щоб мати її була жива?

— Не хочу паплюжити небіжчика, сер, — відповів я, — але якщо він навмисне залишив у спадщину сестрі клопіт і небезпеку через її доньку, то неодмінною умовою цієї спадщини мало бути, щоб сестра його була жива й відчула неприємність усього цього.

— Ого! Так ось які ви приписуєте йому заміри? Це знов-таки суб'єктивне тлумачення! Ви бували в Німеччині, Беттередж?

— Ні, сер. А яке ваше тлумачення, дозвольте спитати?

— Мені здається, — сказав містер Френклін, — цілком імовірним, що мета полковника полягала не в тому, щоб принести користь племінниці, якої він навіть ніколи не бачив, а в тому, щоб довести сестрі, що він помер, прощаючи її, причому довести це дуже люб'язно, зробивши її доньці подарунок. Це зовсім інше пояснення, порівняно з вашим, Беттередж, і в його основі лежить суб'єктивно-об'єктивна точка зору. З усього видно, що одне тлумачення може бути таким же справедливим, як і друге.

Довівши справу до цього приємного і втішного висновку, містер Френклін, здавалось, вирішив: він виконав усе, що від нього вимагають. Потім простягся на піску й запитав, що ж йому далі робити.

Він виявив себе таким розумним і ясномислячим (перше ніж пуститися в іноземну тарабарщину) і весь час до такої міри першенствував наді мною в цій справі, що я зовсім не був готовий до раптової зміни, коли він, безпорадний, звернувся по допомогу до мене. Тільки згодом я дізнався від міс Речел, яка перша зробила це відкриття, що дивні зміни й переходи в поведінці містера Френкліна відбувались під впливом його іноземного виховання. В тому ж віці, коли ми всі ладні сприймати навколишній світ крізь призму чужого сприйняття, його послали за кордон, і Френклін переїздив з країни до країни так швидко, що жодна з них не могла зробити на нього більшого впливу за інші. В результаті цього він повернувся з такою кількістю різних рис у своїй вдачі, які в тій чи іншій мірі суперечили одна одній, що здавалось, наче він проводив життя в постійній незгоді з самим собою. Містер Френклін міг бути й діловою людиною, і ледарем, з плутаниною в голові і ясним розумом, зразком рішучості й безпорадності в один і той же час. У ньому була і французька, й німецька, й італійська сторона характеру; а первісний, англійський, фундамент, раз у раз виявляючи себе, немов говорив: «Ось я, як бачите, до краю знівечений, але все-таки в мені залишилось і дещо моє». Міс Речел звичайно говорила, що італійська сторона брала верх у тому разі, коли він несподівано здавався і просив вас зі всією милою лагідністю зняти з нього відповідальність і перекласти на себе. Ви не помилитесь, якщо зробите висновок, що італійська сторона характеру взяла верх і тепер.

— Це вже ви самі повинні вирішити, сер, — сказав я, — що робити далі. В усякому разі, це справа не моя.

Містер Френклін, здавалось, не помітив усієї сили моїх слів, — у той час він був у такому стані, що не бачив нічого, крім неба над своєю головою.

— Я не хочу лякати тітку без причини, — промовив він, — але я й не хочу залишати її без необхідного попередження. Якби на моєму місці були ви, Беттередж, скажіть мені, що б ви зробили?

Я сказав йому в двох словах:

— Почекав би.

— Готовий від щирого серця, — сказав містер Френклін. — А чи довго ж?

Я почав пояснювати свою думку.

— Наскільки розумію, сер, — сказав я, — хто-небудь повинен же віддати цей клятий алмаз міс Речел у день її народження, і ви це можете зробити з таким же успіхом, як і будь-хто інший. Дуже добре. Сьогодні двадцять п'яте травня, а день народження — двадцять першого червня. В нашому розпорядженні майже чотири тижні. Почекаємо й побачимо, що трапиться за цей час, і ми або попередимо міледі, або ні — залежно від обставин.

— Поки що прекрасно, Беттередж, — вигукнув містер Френклін. — Але що нам робити з алмазом протягом цих чотирьох тижнів?

— Те саме, що робив ваш батько, сер, — відповів я. — Ваш батько здав його на зберігання у сейф лондонського банку, а ви здайте його на зберігання в банк у Фрізінголлі.

Фрізінголл — наше найближче місто, і його банк такий же надійний, як і Англійський банк.

— Коли б я був на вашому місці, сер, — додав я, — то негайно поїхав би верхи з алмазом у Фрізінголл до того, як повернуться дами.

Необхідність їхати куди-небудь та ще й верхи змусила містера Френкліна блискавично прийняти вертикальне положення. Він схопився на ноги і безцеремонно примусив підвестись і мене.

— Беттередж, ви — справжнє золото, — сказав він. — Ходімо, і накажіть негайно осідлати найкращого коня.

Тут, дякувати богові, первісний англійський фундамент проступив нарешті крізь весь закордонний лоск! Це був той самий Френклін, якого я пам'ятав, ще як він був дитиною: він, як бувало раніше, пожвавішав перед поїздкою верхи й нагадав мені добрі давні часи. Осідлати для нього коня? Я осідлав би йому дванадцятеро коней, якби він тільки зміг поскакати верхи на всіх разом!

Ми швидко повернулись додому, простежили, щоб швидше осідлали найпрудкішого з усієї стайні коня, і містер Френклін поспішно поїхав ще раз віддати в банк триклятий алмаз. Коли затих цокіт копит його коня і я знову залишився сам, я готовий був спитати себе, чи не приверзлося все це мені уві сні.

Розділ VII

Поки я перебував у такому розгубленому стані, надзвичайно потребуючи хоч хвилинку спокою, щоб привести в рівновагу свої думки, мені на дорозі зустрілась донька моя Пенелопа (точнісінько так, як і її покійна мати колись на східцях) і відразу ж почала вимагати, щоб я розповів їй про все, що ми говорили з містером Френкліном. За даних обставин залишилось тільки одне — відразу ж притупити цікавість Пенелопи. Я відповів їй, що ми з містером Френкліном розмовляли про зовнішню політику й договорились до того, що обидва заснули на сонці. Спробуйте дати відповідь, коли дружина чи донька пристануть ненароком до вас із делікатним запитанням — будьте певні, що, з природної жіночої ласкавості, вони поцілують вас і знову почнуть приставати при першій же нагоді.

У другій половині дня повернулись міледі і міс Речел. І як же вони здивувались, коли почули, що приїжджав містер Френклін Блек — і знову поїхав верхи. І, звичайно, вони тут же поставили делікатні запитання: чи варто говорити, що «зовнішня політика» і «міцний сон на сонці» для них вже не годились. Не придумавши нічого іншого, я сказав, що приїзд містера Френкліна з ранковим поїздом слід розглядати лише як одне з його дивацтв. Коли мене запитали, невже від'їзд його верхи був також дивацтвом, я відповів: «Так, дивацтво», і відбувся, здається, дуже вдало.

Подолавши труднощі з дамами, я зіткнувся із ще більшими труднощами, коли повернувся до своєї кімнати. Ввійшла Пенелопа з природною жіночою ласкавістю поцілувати мене і — з природною жіночою цікавістю — задати нове запитання. Цього разу вона захотіла довідатися, що сталося з нашою другою покоївкою, Розанною Спірман.

Залишивши містера Френкліна й мене на Тремтливих пісках, Розанна, як виявилось, повернулась додому в надзвичайно дивному, незрозумілому настрої. Вона мінилась на обличчі (якщо вірити Пенелопі) всіма кольорами райдуги. То веселилась, то сумувала без будь-якої видимої причини. Не переводячи духу, вона сипала сотні запитань про містера Френкліна і відразу ж розсердилась на Пенелопу за те, що та висловила здогад, ніби вона могла зацікавитися стороннім джентльменом. Помітили, як вона, посміхаючись, писала ім'я містера Френкліна на дні свого робочого ящика. Потім її застали, коли вона зі сльозами на очах дивилася в дзеркало на своє деформоване плече. Чи знала вона раніше містера Френкліна? Це було зовсім неможливим! Чи чули вони що-небудь одне про одного? Не могло цього бути! Я міг засвідчити, що подив містера Френкліна був щирий, коли він побачив, як дівчина витріщила на нього очі. А Пенелопа могла засвідчити, що дівчина зі щирою цікавістю розпитувала про містера Френкліна. Розмова наша не клеїлась доти, поки донька моя не висловила найбезглуздіший здогад, який я будь-коли чув у житті.