Томас Пинчон – Нетямущий учень (страница 9)
— Їдьте, — відповів Бакстер. — Я краще побуду там, де баби.
Ріццо засміявся.
— Я маю доглядати за молодшим, — додав, — він може втратити незайманість.
Бакстер глянув спідлоба:
— Та в тебе наступна й буде першою.
Левін заліз в один з батальйонних джипів одразу за Дуґласом, і вони, підстрибнувши, рушили. На краю кампуса вони виїхали на дорогу із жорстви, яка неухильно погіршувалася, що ближче вони були до Затоки. Лишилося небагато доказів, що тут пройшов ураган: лише кілька повалених дерев і дорожніх знаків, декілька розкиданих довкола уламків черепиці й дощок-вагонок. Дуґлас і далі коментував ситуацію, здебільшого наводячи статистику з других вуст, а Левін неуважно кивав. У нього почала вимальовуватися туманна ідея, що Ріццо, врешті-решт, міг і не бути Споконвічним студентом — і що вряди-годи цьому сержантику таки вдавалося зловити відблиск правди. Він також розхвилювався: либонь, після трьох років піску, бетону й сонця передчував якісь кардинальні зміни. З одного боку, так могло бути тільки тому, що це був перший коледжський кампус, поріг якого він переступив після закінчення Сіті-Коледжу, а з другого, можливо, саме настав час для змін. Гайнути в самоволку, коли повернеться до Роуча, чи на три дні піти в запій — усе може допомогти полегшити ту одноманітність, яку він саме почав помічати.
На пірсі було так само велелюдно, як і на чотирикутному подвір'ї, лише темп повільніший і, вочевидь, рівномірніший. Буксири нафтової компанії підвозили купи трупів, одна робоча команда їх вивантажувала, санітари обприскували бальзамічним розчином, щоб убезпечити від розкладу, інша команда завантажувала мерців до 2,5-тонок, і ті їх відвозили.
— Тіла тримають у якомусь шкільному спортзалі, — повідомив Левіну Дуґлас, — там усюди лід. Уяви, яке там пекло — піди їх розпізнай. Кажуть, вода дуже попсувала їхні обличчя.
У повітрі висів запах гниття, подібний, як видалося Левіну, до вермуту, коли його пити цілу ніч. Спецгрупа працювала акуратно й ефективно, наче конвеєрна лінія. Зрідка хтось із вивантажувачів відвертався, щоб поблювати, але праця плавно текла далі. Левін і Дуґлас сиділи та дивилися на них, аж доки небо не потемніло, гублячи дедалі більше сонця, якого все одно ніхто б не побачив. До них підійшов старий майстер-сержант, прихилився до джипа збоку, і вони трохи погомоніли.
— Я був у Кореї, — сказав він після того, як одне тіло через незграбне поводження розпалося на шматки, — я можу зрозуміти
Поруч походжала начальницька латунь, але жоден не надокучав Левіну чи Дуґласу. Операція, попри те, що її ефективність була ледве не машинного рівня, мала ауру неформальності: майже ніхто не носив капелюхів, а полковник чи майор могли спинитись і побалакати із санітарами.
— Наче якийсь бій, — сказав сержант. — Усі правила накрились. Та й кому вони, чорт забирай, треба.
Вони лишалися там до пів на шосту, а потім поїхали назад.
— А ви знайшли душ, — запитав Левін, — чи ні?
РПК посміхнувся.
— Мій товариш учора вночі мився в жіночому гуртожитку, — сказав він. — А я вважав, що його де завгодно, бляха, можна знайти.
Коли вони повернулися до вантажівок, Левін зазирнув до Пікніка.
— Кидай це, — сказав він, — даси мені знати, якщо десь тут знайдеш душ.
— Чорт забирай, твоя правда, — сказав Пікнік. — Липень,
Левін сів на його місце біля «Злої десятки» і якийсь час слухав лінію зв'язку; нічого особливого не відбувалося. За півгодини повернувся Пікнік.
— Якого біса, — сказав він. — Ріццо отам стоїть і слухає. Він хоче бути в регулярній армії, а ми чого повинні над цим гріть чуприну? Тобі треба пройти десь квартал повз каплицю, там буде гуртожиток. Не проґавиш. Там різний народ швендяє.
— Дякую, — сказав Левін. — П'ять хвилин. Потім підемо на пиво.
З торби він дістав чисту переміну спіднього, робу, набір для гоління та вийшов у теплу важку темряву. Гвинтокрили досі приземлялися й злітали, а вогні попереду та на хвості робили їх подібними на щось з науково-фантастичних фільмів. Левін знайшов гуртожиток, увійшов, помився, поголився і перевдягнувся. Коли він повернувся, побачив, що Пікнік читає «Болотяну дівку». Вони вийшли й одразу ж натрапили на інший бар, гамірніший, набитий характерним для п'ятничної ночі народом. Там вони вгледіли Бакстера, який намагався женихатися до дівчини, чий хлопець був уже занадто п'яним, щоб через це полізти в бійку.
— О Боже, — сказав Левін.
Пікнік поглянув на них.
— Не хочу бути як Ріццо або подібні, — сказав він, — але що таке, Натане? Де той наш старий сержант Білко[68], якого ми знали та любили? То так старість приходить, чи ти на межі інтелектуальної кризи, чи що?
Левін знизав плечима.
— Та, певно, просто проблеми зі шлунком, — сказав він. — Вирощуєш і плекаєш оце пивне черевце, аж раптом з'являється щось, на кшталт цих трупаків, і вибиває тебе з колії.
— Це кепсько, як на мене, — сказав Пікнік.
— Ага, — відгукнувся Левін. — Давайте змінимо тему.
Вони сіли й спостерігали за студентами, і кожен намагався дивитися на них як на когось незвичного, до кого вони ніколи не належали й не будуть. До них підійшла блондинка, яка назвалася Дрібного Квіточкою, і сказала:
— Вгадай цитату.
— Я знаю кращу гру, — відповів Левін.
— Ха-ха, — засміялася блондинка і сіла до них. — Мій хлопець захворів, — пояснила вона, — тож йому довелося піти додому.
— Так це ж просто божа благодать, — сказав Пікнік.
— Напрацювалися? — спитала Квіточка, сонячно всміхаючись.
Левін відкинувся і безтурботно поклав їй руку на плечі.
— Я важко працюю лише тоді, коли результат того вартий, — сказав він, поглядаючи на неї, і вони якийсь час пробували перегледіти одне одного, поки він, ніби тріумфуючи, не всміхнувся і не додав: — Або його легко досягнути.
Вона вигнула брову.
— Мабуть, навіть тоді тобі не доводиться так важко працювати, — сказала вона.
— Що робиш завтра ввечері? — спитав Левін. — Якраз дізнаємося.
До них хитаючись підійшов підліткового віку баламут-південник у плисовому пальті та різко обійняв її за шию, разом з тим перекинувши пиво Пікніка.
— О Боже, — сказала вона, — ти повернувся?
Пікнік сумно розглядав свою вимоклу робу.
— Яка елегантна причина для бійки, — сказав він. — Ну як, Натане?
Бакстер до них дослухався.
— Ага, — сказав він, — тепер твоя черга, друже Бенні.
Він навмання несамовито замахнувся й навідліг вдарив Пікніка по голові, збивши того зі стільця.
— Боже, — сказав Левін, дивлячись долі, — у тебе там усе гаразд, Бенні?
Пікнік не відповів. Левін знизав плечима.
— Давай, Бакстер, треба його віднести. Перепрошую, Дрібна Квіточко.
Вони підняли Пікніка й віднесли його у вантажівку.
Наступного ранку Левін прокинувся о сьомій. Він трохи поблукав кампусом у пошуках кави і після сніданку ухвалив одне з тих спонтанних рішень, про які завжди весело згадати опісля.
— Гей, Ріццо, — сказав він, торсаючи сержанта. — Якщо хтось мене шукатиме, генерал там чи міністр армії, скажи їм, що я зайнятий, гаразд?
Пробурмотівши, ймовірно, якусь лайку, Ріццо знову заснув.
Левін зловив попутний батальйонний джип до пірса і деякий час там вештався, дивлячись, як привозять тіла. Нарешті, коли один буксир майже вивантажили, він неквапно спустився до причалу й піднявся на борт. Напевно, його ніхто й не помітив. Там було півдесятка військовослужбовців і десь стільки ж цивільних, які не говорили, а лише сиділи чи стояли, палили чи позирали на сіре болото, що повзло повз них. Вони проминули майже завершений інженерами понтонний міст, проштовхуючись між розтрощених дерев і сміття, що плавало на поверхні. Згодом вони пропихкали Креоле й верхні поверхи будинку суду і рушили до віддалених ферм, які досі ніхто не обшукав. Вряди-годи над головою скрекотів гвинтокрил. Зійшло тьмяне сонце, пробиваючись крізь легкі хмари, і почало нагрівати нерозбовтане й смердюче болотяне повітря.
Оце здебільшого й усе, що Левін згадував пізніше, — своєрідний атмосферний ефект, сіре сонце на сірому болоті, відчуття і запах повітря. Десять годин вони курсували довкола, шукаючи мертвих. Одного відчепили від огорожі з колючим дротом. Він висів там, як дурнувата кулька, наче якась пародія на людину, аж поки вони його не торкнулися — і тоді він луснув, зашипів і розпався на шматки. Вони знімали їх з дахів і дерев, знаходили серед руїн будинків, де вони плавали чи застрягли. Як і решта, Левін працював мовчки, сонце пекло його шию й обличчя, сморід болота і трупів проникав у легені; він не мав ані бажання, ані спроможності про це думати, але якось усвідомлював, що ситуація не вимагала обдумування чи пояснення. Він збирає трупаки. Оце й уся робота. Коли біля шостої буксир спинився, щоб вивантажити тіла, Левін зійшов з нього так само безтурботно, як і зайшов. Він застрибнув на 2,5-тонку, яка їхала до їхнього чотирикутного подвір'я, і сів у брудному кузові, виснажений і причмелений власним запахом. Не звертаючи уваги на Пікніка, який уже майже дочитав «Болотяну дівку» і щось почав казати, але схаменувся, Левін узяв з вантажівки чистий одяг, пішов до гуртожитку і доволі довго простояв під душем, уявляючи, що це дощ, літній чи весняний, згадуючи, як він під нього потрапляв. Вийшовши у чистій формі з гуртожитку, він помітив, що вже стемніло.