Томас Пинчон – Нетямущий учень (страница 8)

— Ночі тут до біса темні, — сказав він і знову пішов спати.

Він прокинувся опівдні, голова пульсувала, і хотілося їсти.

— Пікнік, — простогнав він, — чорт забирай, а де б тут поїсти?

Пікнік хропів.

— Гей! — Левін схопив його за голову й заторсав.

— Що таке? — спитав Пікнік.

— Кажу, цікаво, чи є в них десь тут польові кухні абощо?

Ріццо виліз зі своєї вантажівки та підійшов до них.

— Боже, ну ви й ліниві, — сказав він. — Ми вже з десятої на ногах.

На подвір'ї здіймалися та сідали гвинтокрили зі вцілілими. Там на них уже чекали напоготові машини швидкої допомоги та рій медиків і санітарів. По всіх усюдах стояли 2,5-тонки, джипи та вантажівки 750-ки, а між ними тинялися військовослужбовці з різних частин, більшість у камуфляжних робах, деінде майоріло хакі та спалахувала начальницька латунь.

— Боже, — сказав Левін, — що ж в цьому місці сталося?

— Тут ще газетярі, фотографи з «Лайфу» і, мабуть, також кілька кінорепортерів, — сказав Ріццо. — Зараз це район стихійного лиха. Офіційно.

— Ну й добре, — сказав Пікнік, підморгуючи. — Чувак, поглянь лише на цю перепілочку.

І дійсно, видавалося, що студенточки, які тинялися серед оливково-сірої юрми, були занадто привабливі, як на час літньої сесії. Бакстер бурхливо радів.

— Я знав, що коли надовго застрягнути в Роучі, обов'язково відбудеться щось хороше.

— Наче нічна Бурбон-стріт[66] у день платні.

— І не нагадуй, — сказав Левін. І трохи подумавши, додав: — А втім, який тут, на біса, Новий Орлеан.

Десь за двадцять ярдів звідти він помітив 2,5-тонку, на боці якої був напис «131-й батальйон зв'язку», їй бракувало одного крила, і вся вона була якась прим'ята.

— Агов, Дуґласе, — заволав Левін.

Довготелесий рудий РПК, що присів на переднє колесо, звів очі.

— Ну, бляха, — відгукнувся. — Хлопці, чого так довго?

Левін підійшов.

— Ви коли сюди прибули? — запитав він.

— Та хай йому, — сказав Дуґлас, — вони всю ніч намагалися відправити мене й Стіла, якраз коли це сталося. Клятий ураган здув цю стареньку 2,5-тонку з дороги.

Левін поглянув на вантажівку.

— Як воно там? — запитав він.

— Складно сказати, — відповів Дуґлас. — Там був один міст, а тепер і його немає. Вони змусили інженерів дупу надривати, щоб зробити там понтонний міст. Чув, як казали, що такого роздовбаного міста ніколи не бачили. Воно десь на 8 футів під водою, і єдине, що там лишилося стояти, — будинок суду, і лише тому, що він бетонний. А трупаки, чувак, вони тягають їх буксирами та складають, наче дрова. Смердить — просто жах.

— Ну, все, досить, безжурна ти падлюко, — сказав Левін. — Я ж іще не снідав.

— Чувак, та ти якийсь час житимеш на тих сандвічах і каві, — сказав Дуґлас. — У них різні баби бігають і пропонують. Тобто — сандвічі та каву пропонують. А інших харчів я поки там і не бачив.

— Не хвилюйся, — сказав Левін, — побачиш. Ми всі побачимо. Краще б нам таки побачити, бо я не згаю свою відпустку на абищо. — Він повернувся до вантажівки. Пікнік і Ріццо, зіпершись на крило машини, їли сандвічі та пили каву.

— Де ви їх знайшли? — запитав Левін.

— Та баба тут одна приходила, — сказав Ріццо.

— Хай мені біс, — сказав Левін. — Оце вперше той нікчемний дурисвіт правду розповів.

— Далеко не тікай, — сказав Ріццо. — Ще одна пройде.

— Не знаю, — сказав Левін. — Я, може, до того вже помру від голоду. Така моя вдача. — Він кивнув головою на купку студенточок і, відчуваючи дивне співпереживання, що довгий час лежало баластом, звернувся до Ріццо:

— Ех, давно це було.

Ріццо засміявся.

— Ти що — за рідними тужиш, чи як? — запитав він.

Левін похитав головою.

— Не зовсім. Це ж щось на кшталт замкнутого ланцюга: Усі на тій самій частоті. А згодом забуваєш про решту спектра й починаєш вірити в те, що це єдина справжня частота чи принаймні єдина, яка має значення. Тоді як зовні, на вершинах і в низинах, існують чудові кольори і досі ллються рентгенівське й ультрафіолетове випромінювання.

— А ти вважаєш, що Роуч — теж замкнутий ланцюг? — запитав Ріццо. — Макніз — це ж ще не весь світ, та й Роуч не спектр.

Левін похитав головою.

— Усі ви, призовники, однакові, — відказав він.

— Знаю, знаю. На всіх шляхах стоїть регулярна армія. Та куди ведуть ті шляхи?

Тендітна блондинка підійшла з повним кошиком сандвічів і паперової тари з кавою, і Левін сказав:

— Саме вчасно, дорогенька. Ти врятувала мене від неминучої смерті.

Вона йому всміхнулася:

— Ой, а виглядаєте нівроку.

Левін узяв декілька сандвічів і чашку кави.

— Ти теж, — сказав він, ласо поглядаючи на дівчину. — Сенбернари в них тепер достобіса милі, не те що раніше.

— Дуже сумнівний комплімент, але це найкраще, що я сьогодні чула.

— Як тебе звуть, бо раптом я знову зголоднію? — спитав Левін.

— Мене звуть Дрібна Квіточка, — відповіла вона, сміючись.

— Гумористка, — сказав Левін. — Чому б тобі не загуляти з Ріццо? Він хлопець з коледжу. Можете пограти у «Вгадай цитату» чи щось схоже.

— Не зважай на нього, — сказав Ріццо. — Він просто плугатар-плейбой.

Вона засяяла.

— І який твій улюблений спосіб плужити? — запитала дівчина.

— Потім розповім, — сказав Левін і відсьорбнув каву.

— Домовилися. Побачимося на подвір'ї.

Ріццо недоладним тенором заспівав «Студенточку Бетті»[67] та криво посміхнувся.

— Стули пельку, — сказав Левін, — не смішно.

— Ух, будеш сперечатися, так? — спитав Ріццо.

— А хто сперечався? — запитав Левін.

— Гей, — заволав до них Дуґлас, — я їду джипом до пірса. Хто зі мною?

— Я лишуся на лінії зв'язку, — сказав Пікнік.