Томас Пинчон – Нетямущий учень (страница 7)
— Пошукаємо бар, — сказав Ріццо. — Почекаємо, поки лейтенант наздожене.
Ріццо був штаб-сержантом, а ще ротним інтелектуалом. Він міг лежати на своєму ліжку та читати щось на кшталт книжок «Буття і ніщо» чи «Форма й цінність у сучасній поезії»[60], нехтуючи вестернами, порнографічними романами та детективчиками, які йому постійно намагалися позичити побратими. Він, Пікнік і Левін часто влаштовували довгі нічні посиденьки в магазині воєнторгу чи кав'ярні, і зазвичай говорив Ріццо. Вони в'їхали до містечка і біля школи виявили затишний бар. Якщо не враховувати кількох школярів, там було порожньо. Вони сіли за столиком у глибині кімнати, і Ріццо одразу ж попрямував до туалету. Бакстер натомість рушив до дверей.
— За хвильку повернусь, — сказав він, — хочу придбати газету.
Левін сидів, пив пиво і міркував. У нього була звичка міцно, як Марлон Брандо, стуляти губи та чухати під пахвою. Іноді, коли мав настрій, він ще тихцем наслідував звуки, які видають мавпи. Нарешті Левін сказав:
— Пікнік, прокидайся. Наближається генерал.
— У сраку генерала, — відказав Пікнік.
— Якийсь ти кислий, — сказав Ріццо, обернувшись.
— Роби, як я чи Салозад. Покладайся на галай-балай.
Саме тоді вбіг розхвильований Бакстер з газетою.
— Гей, ми на перших шпальтах.
Він тримав лейк-чарлзівську газету, і коли її розгорнули на столі, всі побачили величезний заголовок: «250 ПРОПАЛИХ БЕЗВІСТИ ПІСЛЯ УРАГАНУ».
— Ураган? — запитав Пікнік. — А якого біса нам ніхто не сказав про ураган?
— Може, флотські не можуть підняти літак, — припустив Ріццо, — тому вони хочуть, щоб ми виявили око бурі, чи як там його.
— І все ж цікаво, що там відбувається, — замислено сказав Бакстер. — Боже, певно, справи кепські, якщо з ними немає геть жодного зв'язку.
Як виявилося, ураган ущент знищив маленьке селище Креоле, розташоване вздовж затоки на острові чи радше на узвишші, біля рукава річки, десь за 20 миль від Лейк-Чарлза. Виглядало так, що вся справа була прорахунком Бюро погоди: в середу опівдні, коли мешканців містечка почали евакуювати, бюро заявило, що урагану не буде до ночі з четверга на п'ятницю. Людей закликали не скупчуватися на дорогах. Часу вдосталь. Десь між північчю і третьою в четвер здійнявся ураган, і його епіцентром стало Креоле. Далі в статті йшлося про прибуття Нацгвардії, а також Червоного Хреста, армії й військово-морських сил. Вони намагалися підняти літаки з авіабази в Білоксі[61], але льотні умови були дуже несприятливі. Одна велика нафтова компанія надала декілька буксирів, щоб допомогти в рятувальних операціях. Креоле, вочевидь, оголосять районом стихійного лиха. І так далі. Вони випили ще пива, погомоніли про ураган, і всі погодилися, що наступні кілька днів вони, мабуть, тут дупу надірвуть. Все це завершилося декількома непристойними й неприхильними заявами про сутність Армії США.
— Зарахують як надстрокове, — сказав Ріццо, — часу ще вдосталь, ти маєш на це всі права. Ось у
Левін усміхнувся.
— Дурниці, — сказав він, — то ти просто якийсь кислий.
Коли вони вийшли, надворі дощило і було холодно. Вони залізли у вантажівки й поплюскотіли з містечка назад до пункту збору, який призначив лейтенант Пірс. Його поки не було на місці. Левін і Пікнік припаркувались і лишились сидіти в кабіні, слухаючи, як дощ відстрибує від даху. Левін витягнув з кишені «Болотяну дівку» і знову заходився читати.
Невдовзі прийшов Ріццо і постукав у вікно.
— Генерал іде, — сказав він, вказуючи на дорогу.
Крізь дощ вони ледве розгледіли за кермом каламутний силует у хакі. Джип пригальмував поруч із вантажівкою Ріццо, з нього виліз водій і, хитаючись, підбіг до них. Він був неголений і з червоними очима. Хакі мав подерте й брудне, а коли заговорив, його голос трохи тремтів.
— Хлопці, ви з Нацгвардії? — запитав він голосніше, ніж треба.
— Ха, — гаркнув Ріццо. — Боже, ні. Може, й схожі, але ми не звідти.
— Ех! — він відвернувся, і Левін, трохи шокований, усвідомив, що у військового на плечах було по дві срібні нашивки. Він похитав головою.
— Там жорсткувато, — пробурмотів він і рушив до свого джипа.
— Вибачте, сер, — гукнув йому Левін, а потім тихіше: — Боже, Ріццо, ти це бачив?
Ріццо засміявся.
— Війна — це пекло[62], — неприхильно сказав він.
Вони ще посиділи півтори години, доки нарешті з'явився лейтенант. Вони розповіли йому про капітана який шукав Нацгвардію, і дали газетний допис про ураган.
— Добре, поїхали, — сказав Пірс. — Бо вони вже перегризлися там через зв'язок.
Виявилося, що армія заволоділа Макнізьким коледжем на околиці міста і влаштувала в ньому операційну базу. Уже споночіло, коли дві вантажівки з'їхали з тихої вулички кампуса на величезне поросле травою подвір'я у формі чотирикутника.
— Агов, — заволав Пікнік до Бакстера, — нумо наввипередки, хто перший поставить їх сторчма.
Вони почали встановлювати сорокафутові антени, і Бакстер з Ріццо перемогли.
— От чорт, — сказав Левін, — коли налаштуємо весь цей мотлох, з мене пиво.
Пікнік заходився коло ТСС-3[63], а Левін налаштовував AN/GRC-10[64]. Десь опівночі вони вже мали зв'язок.
До кузова устромив голову Бакстер.
— Хлопці, ви мені пиво винні, — нагадав він.
— Як думаєш, тут поблизу є бар? — запитав Левін.
— Ви ж у нас зі студентів, — сказав Бакстер, — ти й Ріццо. Тобі й карти в руки — організуй нам десь тут випускний.
— Ага, Натане, — ввічливо відповів Пікнік, виглядаючи із ТСС-3. — Ти ж маєш почуватися як старий випускник.
— Звісно, — додав Левін, — звісно, саме тиждень зустрічі випускників. А чому б мені просто не затопити тобі в пику, га?
— А чому б тобі не купити нам пива? — запитав Бакстер.
За декілька кварталів звідти вони знайшли невеличкий, студентського штибу бар. У Макнізі саме тривала літня сесія, тож усередині було лише кілька пар, які танцювали під записи ритм-енд-блюзу. А ще там була полиця, на якій стояли пивні кухлі з іменами людей. Отаке місце.
— Ну, гаразд, — бадьоро сказав Бакстер, — пиво всюди однакове.
— Заспіваємо студентських застільних пісень? — запропонував Ріццо. Левін поглянув на нього.
— Ти що, серйозно? — запитав він.
— Ось я, — сказав Бакстер, — ніколи цих студентських бздурів не сприймав. Я так вважаю: досвід не проп'єш.
— Ти — селюк, — сказав Ріццо, — а тут присутні три першорядні армійські інтелектуали.
— Я не з вашого гурту, — спокійно відказав Левін. — Я просто кар'єрист.
— Агов, Натане, я про те й кажу, — відказав Бакстер. — У тебе диплом коледжу, і ти не кращий за мене, а я навіть школи не закінчив.
— Проблема Левіна, — сказав Ріццо, — у тому, що він, мабуть, найлінивіша падлюка в нашій армії. Працювати не хоче і, отже, боїться пустити коріння. Він — зерно, яке кинули на ґрунт кам'янистий, де не було землі багато.
— І як зійшло сонце, — усміхнувся Левін, — воно випалило мене, і я всох[65]. А чого, думаєш, я так довго просиджую в казармі?
— Ріццо правду каже, — мовив Бакстер, — у Луїзіані не знайти кам'янистішого місця, ніж Форт-Роуч.
— І сонця спекотнішого теж не знайти — це, чорт забирай, запевно, — сказав Пікнік. Вони сиділи, пили та балакали до третьої ранку. Уже у вантажівці Пікнік сказав:
— Чувак, той Ріццо багато говорить.
Левін склав руки на животі й позіхнув.
— Ну, гадаю, хтось же має, — відповів він.
На світанку Левін прокинувся від того, що на подвір'ї так потужно ревіло й стукало, що аж голова розколювалася.
— Грррр, — сказав він, стискаючи голову, — що воно за чортівня.
Уже не дощило, і Пікнік виліз назовні.
— Ти лише поглянь на них, — сказав він.
Левін вистромив голову і глянув. За сто метрів від них один за одним, наче велетенські комахи, здіймалися гвинтокрили, які летіли подивитися, що лишилося від Креоле.
— Хай мені чорт, — сказав Пікнік. — Вони ж були там усю ніч.
Левін заплющив очі й відкинувся назад.