Томас Пинчон – Нетямущий учень (страница 11)

— Чудово, — відгукнувся Флендж, вирішивши взагалі не йти не роботу.

Він зателефонував у адвокатське бюро «Осов і Виграйсам» і потрапив на чиюсь секретарку.

— Флендж, — сказав він, — ні.

Вона почала заперечувати.

— Пізніше, — відказав він, поклав слухавку і решту дня сидів разом з Рокко, пив мускатель і слухав тисячодоларову стереосистему, яку Сінді змусила його придбати, але якою, на пам'яті Фленджа, користувалася винятково як підставкою під таці з перекусками та коктейлями. Сінді — це місіс Флендж, і зайве казати, що вона не зацінила цієї мускательної справи. Вона не зацінила й самого Рокко Скварцоне. А фактично — жодного з чоловікових друзів.

— Тримай свою химерну банду в ігровій кімнаті! — волала вона, вимахуючи коктейльним шейкером. — Ти — як оте кляте Товариство із захисту тварин[75], ось хто. Сумніваюся, що навіть вони прийняли б якусь з тих тварюк, яких ти тягнеш додому.

На це Флендж не відповів, але мав би відповісти щось на кшталт:

— Рокко Скварцоне — не тварина, а сміттяр і, між іншим, залюблений у Вівальді.

Тепер, коли Сінді тупотіла нагорі, вони саме слухали Вівальді, шостий концерт для скрипки з підзаголовком Il piacere[76]. У Фленджа склалося враження, що вона кидає речі. Щоразу він замислювався, яке було б життя без другого поверху і як взагалі люди спроможні вживатися і десь раз на рік не скаженіти в будинках у стилі ранчо чи з кімнатами на різних рівнях. Житло Фленджа стояло на скелі над Протокою[77]. Воно невиразно нагадувало англійський котедж 20-х років, а побудував його єпископальний священик, який возив на цей бік різну контрабанду з Канади. Здавалося, що в ті часи на північному узбережжі Лонґ-Айленду кожен чимось таємно приторговував, і все завдяки тутешнім невеликим косам і затокам, перешийкам і фіордам, про які федерали й досі не мають жодного чіткого уявлення. Священик, мабуть, поставився до своєї справи романтично: будинок здіймався із великого моховитого насипу і своїм забарвленням скидався на одного з найволохатіших доісторичних звірів. Усередині були священицькі схованки, приховані проходи та дивні кутасті кімнати, а з ігрової кімнати можна було потрапити до підвалу з незліченними й геть перекрученими, подібними до мацаків зсудомленого восьминога тунелями, які часом вели в глухі кути, а ще — до зливнівок, полишених каналізацій, а інколи й до потайної винарні. Денніс і Сінді Флендж уже сім років свого шлюбу мешкали в цій цікавій і майже природній могилі, вкритій мохом, і тепер Флендж нарешті відчував себе прив'язаним до цього місця пуповиною, сплетеною з лишайника й осоки, дроку та жовтила; він називав його лоном з краєвидом і в їхні нині рідкісні миті ніжності міг заспівати Сінді Ноела Коварда[78] — таке собі намагання пригадати кілька їхніх перших спільних місяців, а також пісню про любов до будинку:

Щасливі й раді будем ми, Як пташки на гілках, Над морем й високо в горах…

Проте пісні Ноела Коварда часто недотичні до дійсності — якщо Флендж і не знав цього раніше, то невдовзі з'ясував, — і коли через сім років виявилося, що він не пташка на гілці, а скоріше кріт у норі, то найбільша відповідальність за це впала не на дім, а на Сінді. І, звичайно, про це не забарився повідомити його психоаналітик, божевільний і вічно налиганий мексикос Джеронімо Діас. Щотижня п'ятдесят хвилин Фленджу кричали про його маму, чергуючи крики й мартіні. Той факт, що за гроші, витрачені на ці сеанси, можна було купити автівку, породистого собаку і жінку — на будь-який смак в цій частині Парк-авеню, видимій з вікна докторового кабінету, збурював у Фленджі геть невиразну підозру, що його обдурюють. Він відчував, що не дізнається нічого нового, ймовірно, через те, що вважав себе законним сином свого покоління і Фройд був для них ніби материнське молоко. Але вряди-годи його ловили саме тими ночами, коли сніг приносило з Коннектикуту через Протоку, і вітер періщив у вікна спальні, нагадуючи Фленджу, що той нарешті влігся в позі зародка. Його ловили на гарячому, коли він займався Кротівством, а це був скоріше стан душі, ніж модель поведінки: коли геть не чуєш снігу, а хропіння дружини — наче течія та струмок навколоплідних вод десь поза ковдрою, і навіть таємні ритми пульсу стають простими відлуннями будинкового серцебиття.

Джеронімо Діас був геть божевільний; але це був чудовий і якийсь непередбачуваний вид безумства, який не узгоджувався із відомими моделями чи варіантами. Джеронімо плавав у несамовитій плазмі омани, глибоко переконаний, наприклад, що він Паґаніні, який продав душу дияволу. У столі Діас тримав безцінну скрипку Страдіварі, і щоб довести Фленджу, що це факт, а не галюцинація, він брався цигикати по струнах, видобуваючи жахливо хрипкі звуки, поки нарешті не відкидав смичок зі словами: «Сам бачиш. Я не спроможний ані ноти зіграти, відколи підписав із ним угоду». І цілі сеанси гаяв на те, що читав собі вголос таблиці випадкових чисел чи списки беззмістовних складів Еббінгауза[79], нехтуючи всім, що Флендж намагався йому розповісти. То були нестерпні сеанси: контрапунктом сповідей про незграбні підліткові секс-ігри ставали ці невгавні «ЗЕП. МУҐ. ФАД. НАФ. ВОБ» і — час від часу — дзенькіт і булькання шейкера з мартіні. Але Флендж усе одно приходив знову і знову, мабуть, усвідомлюючи: якщо він решту свого життя залежатиме лише від невсипущої раціональності лона й дружини, точно цього не переживе. І тільки Джеронімове шаленство — майже єдине, що змушувало його жити далі. А ще мартіні було безкоштовним.

Окрім психоаналітика, Флендж мав лише одну розраду — море. Чи протоку Лонґ-Айленд, яка часом була подібна до того буремного сірого образу, який він пам'ятав. В юності він десь читав або чув, що море — це жінка, і відтоді ця метафора полонила його і значною мірою визначила те, ким він став. З одного боку, це означало три роки командиром бойової частини зв'язку на есмінці, який повсякчас, удень і вночі, задовго, на думку всіх, крім Фленджа, тільки й робив те, що виписував вісімки, патрулюючи бар'єрні рифи біля узбережжя Кореї. А з другого боку, це мало значення, коли він нарешті приїхав і витягнув Сінді з квартири її матері в Джексон-Гайтс[80], щоб знайти дім біля моря, цю величезну напівземляну масу на вершечку скелі. Джеронімо доволі педантично зазначив, що, коли все життя почалося з найпростіших, які жили в морі, і коли форми життя ставали дедалі складнішими, морська вода почала виконувати функцію крові, допоки врешті-решт не додалися тільця та багато іншого мотлоху, щоб виробити ту червону речовину, яка в нас тепер тече; і якщо це правда, то море буквально присутнє в нашій крові, але важливіше, що море значно більшою мірою є справжнім материнським образом для нас усіх, ніж, як прийнято вірити, земля. Саме тієї миті Флендж скрипкою Страдіварі спробував вибити мізки своєму психіатрові.

— Але ж ти сам сказав, що море — то жінка, — запротестував Джеронімо, застрибуючи на стіл.

— Chinga tu madre[81], — заревів оскаженілий Флендж.

— Ага, — радісно всміхнувся Джеронімо, — і я про те саме.

Тож чи то воно розбивалося, чи то стогнало, або просто плюскотіло на сто футів нижче від вікна його спальні, море було з Фленджем у скрутні часи, які наставали дедалі частіше; повторення в мініатюрі того Тихого океану, чиї неймовірні здіймання тримали його пам'ять у постійному крені в тридцять градусів. Якщо богиня Фортуна контролює все на цьому боці місяця, то десь у Тихому океані, як він відчував, має бути цікаве і турботливе володіння чи зсув, що, подейкують, є проваллям, залишеним Місяцем, коли той відірвався від Землі[82]. У цьому нахилі пам'яті мешкав його своєрідний і єдиний двійник: дитя, підкинуте Фортуні ельфами, позбавлений спадку мазунчик долі, молодий і скурвий веселун і такий просмолений морський вовк, яких ще на світі не бувало; напружені супроти штормового вітру в шістдесят вузлів м'язи та підборіддя, добряче скурена вересова люлька стирчить із виклично блискучих зубів; уночі вахтовий офіцер чергує на містку, а поруч лише вірний стерновий і куняє старшина, брудно лається радіолокаційна команда, у рубці гідроакустиків грають у покер «червоний пес»[83], а ще у вигнанні видертий місяць та за компанію — його доріжка на океані. Хоча що там робитиме місяць під час штормового вітру в шістдесят вузлів — питання відкрите. Але саме так він пам'ятав: там був він, Денніс Флендж у самому розквіті років, без теперішніх початкових ознак середнього віку; і, що найважливіше, це було якнайдалі від Джексон-Гайтс, хоча він кожну другу ніч писав Сінді. Їхній шлюб тоді також був у самому розквіті; але тепер у нього виросло пивне черевце й почало випадати волосся. Та Флендж і досі ставив собі розпливчасті запитання, чому це взагалі мало статися, і робив це навіть тоді, коли Вівальді розводився про насолоду, а Рокко Скварцоне булькотів мускателем.

На середині другої частини в двері хтось подзвонив, і Сінді, наче дрібний білявий тер'єр, кинулася рипливими сходами донизу відчиняти, встигнувши перед тим зиркнути спідлоба на Фленджа і Рокко. А за дверима стояло і ласо дивилося зизим оком щось подібне на приземкувату мавпу в морській формі. Сінді перелякано на нього витріщилася.