Томас Пинчон – Нетямущий учень (страница 12)
— Ні! — залементувала вона. — Гидкий вилупок.
— Хто там? — спитав Флендж.
— Хто-хто, Паць Бодін, — відказала переполохана Сінді. — Сім років, і аж ось він — твій великий лупатий приятель-ідіот Паць Бодін.
— Привіт, мала, — сказав Паць Бодін.
— Старий друже! — заволав Флендж, підхопившись. — Заходь, вип’ємо вина. Рокко, це Паць Бодін. Я тобі про нього розповідав.
— О, ні, — відказала Сінді, загороджуючи прохід. Уражений шлюбом Флендж знав особисті попереджувальні знаки, як ті, хто вражений епілепсією. Тепер він саме один з них розпізнав.
— Ні, — загарчала дружина. — Геть. Ідіть. Забирайтесь геть. Шуруйте.
— Я? — спитав Флендж.
— Ти, — відказала Сінді. — Ти, Рокко і Паць. Три мушкетери. Забирайтесь геть.
— Якого… — почав Флендж. Таке й раніше траплялося. І щоразу закінчувалося однаково: надворі, в старій занедбаній поліційній будці, яку колись використовували копи з округу Нассау, щоб зупиняти тих, хто перевищує швидкість на трасі 25А. Сінді так нею захопилася, що врешті-решт перевезла додому, обсадила плющем, а всередині повісила кілька картин Мондріана, і саме тут Флендж спав, коли вони сварилися. Сміх та й годі, але це не мало великого значення для його відчуття затишку: будка неймовірно скидалася на лоно, а Мондріан і Сінді, як він підозрював, десь глибоко в душі були братом і сестрою, обидва суворі й логічні.
— Гаразд, — сказав він, — візьму ковдру й піду геть, спатиму в будці, теж мені.
— Ні, — сказала Сінді. — Я сказала «геть», і ти підеш геть. Із мого життя, зрозумів? Цілий день заливати пельку зі сміттярем — це доволі кепсько, але Паць Бодін — цього вже досить, а досить — це занадто.
— Їй-бо, мала, — втрутився Паць, — я вже вирішив, що ти про все те забула. Подивися на свого чоловіка. Він радий мене бачити.
Паць потрапив на станцію Менгассет десь між п'ятою і шостою, саме в годину пік, коли з міста повертаються додому. Його вимели з потяга, виштовхали портфелями та згорнутими примірниками «Таймз» аж на автостоянку, де він викрав МҐ[84] 51-го року і вирушив на пошуки Фленджа, який був командиром його дивізіону під час Корейського конфлікту. Паць був у самоволці вже дев'ятий день. Він залишив мінний тралер «Бездоганний», що стояв у норфолкському доці, бо хотів побачити, як ведеться його старому друзяці. Останнього разу Сінді бачила його саме в Норфолку в ніч свого весілля. До того, як його корабель перевели до Сьомого флоту[85], Флендж спромігся вициганити тридцятиденну відпустку, під час якої вони з Сінді збиралися гайнути в медовий місяць. Лише Паць засмутився через те, що строковики не мали нагоди влаштувати Фленджеві холостяцьку вечірку, тому разом із п'ятьма-шістьма друзями, замаскувавшись під молодших лейтенантів, вони спустилися з корабля на прийом в офіцерському клубі ФОБу[86] і витягнули Фленджа на кілька келихів пива на Іст-Мейн-стріт. Ці «кілька келихів» були дуже приблизною кількістю. За два тижні Сінді одержала телеграму із Сідар-Рапідз, штат Айова. У ній Флендж писав, що залишився на мілині й страждає від жахливого похмілля. Сінді міркувала два дні й врешті таки переказала йому гроші на автобусний квиток додому з умовою, що більше ніколи знову не побачить Паця. Вона й не бачила. Аж дотепер. Однак її відчуття, що Паць — наймерзенніше створіння у світі, не ослабло за ці сім років, і тепер вона була ладна це довести.
— Геть, за двері, — вказала вона, — за пагорб і світ за очі. Чи зі скелі, мені начхати. Ти, й твої випиваки, й ота дурнувата мавпа в моряцькому вбранні. Забирайтеся геть.
Флендж чухав голову і десь хвилину кліпав очима. Ні. У голові не вкладалося. Може, якби у них були діти… Тонка, прекрасна іронія, адже флот зробив із нього компетентного спеціаліста зі зв'язку.
— Ну, — сказав він повільно, — гаразд, якщо так.
— Можеш забрати «Фольксваген», — сказала Сінді, — і візьми набір для гоління та чисту сорочку.
— Ні, — заперечив Флендж, прочиняючи двері для неповороткого Рокко, який маячив на задньому плані з пляшкою вина, — ні, я поїду на сміттєвозі з Рокко.
Сінді знизала плечима.
— І відрощу бороду, — нерозбірливо додав він.
Вони пішли з будинку: збентежений Паць, Рокко, який щось собі наспівував, і Флендж, який відчував перші слабкі пагінці нудоти, що виповзали й обплітали його шлунок, — усі разом вони завантажились у сміттєвоз і з ревінням рушили. Озирнувшись, Флендж побачив, що дружина стоїть у дверях і за ними спостерігає. З під'їзного шляху вони виїхали на вузьку щебенисту дорогу.
— Куди далі? — спитав Рокко.
— Не знаю, — відповів Флендж, — може, поїду в Нью-Йорк і знайду собі якийсь готель. Підкинь мене до станції. Агов, Паць, маєш де спинитися?
— Я можу поспати в МҐ, але лягаві вже, вочевидь, про нього знають.
— Я тут подумав, — сказав Рокко. — Мені все одно треба їхати на сміттєзвалище і позбутися цього вантажу. У мене там приятель є, він на смітнику наче за сторожа. Там і живе. У нього різні місця є. Можете там лишитися.
— Авжеж, — сказав Флендж. — Чому ні.
Якраз пасувало до його настрою. Вони попрямували на південь, у ту частину острова, де не було нічого, крім житлових забудов, торговельних центрів та різноманітних дрібних заводів легкої промисловості, і десь за півгодини зупинилися біля міського сміттєзвалища.
— Тут зачинено, — сказав Рокко, — але він відчинить.
Рокко завернув на брудну дорогу, що обходила спроектований одним божевільним архітектором з УГР і побудований ще в 30-ті сміттєспалювач із самановими стінами та черепичним дахом, який скидався на мексиканську асьєнду з димарями. Проторохтівши нею близько ста ярдів, вони під'їхали до воріт.
— Болінґброк! — заволав Рокко. — Впусти. У мене є вино.
— Гаразд, чувак, — відповів голос із сутінок.
За хвилину у вогнях фар з'явився товстий негр у поркпаї[87], відімкнув ворота й застрибнув на підніжку машини. Вони поїхали довгою спіральною дорогою донизу на сміттєзвалище.
— Оце Болінґброк, — сказав Рокко. — Він вас тут влаштує.
Вони спускалися довгою широкою кривою дорогою. Фленджу видалося, що вони прямують до центра спіралі, до нижньої точки.
— Хлопцям треба десь заночувати? — запитав Болінґброк.
Рокко пояснив їхню проблему. Болінґброк співчутливо кивнув.
— Дружини часом такі надокучливі, — сказав він. — У мене самого три чи чотири по всій країні, радий, що їх усіх позбувся. Здається, життя нас ніколи нічому не вчить.
Сміттєзвалище, оточене розлогими житловими забудовами, мало форму, наближену до квадрата зі сторонами півмилі завдовжки. Воно розташоване на п'ятдесят футів нижче рівня вулиць, і, за словами Рокко, цілоденно два бульдозери D-8 закопують відходи під насипом, який привезли з північного узбережжя, і це щодня на якусь дрібку дюйма підвищує рівень сміттєзвалища. Рокко скидав сміття, а Флендж вдивлявся у напівсвітло, вражений особливою рокованістю цього місця, думкою, що одного дня, ймовірно, років за п'ятдесят чи більше тут уже не буде жодної нори: дно буде врівень з вулицями забудов, а будівлі зводитимуть навіть тут. Ніби тебе переносить на новий рівень щось схоже на дратівливо повільний ліфт, щоб із якоюсь приреченістю порадитися щодо давно розв'язаних проблем. І ще дещо: тут, на самому кінці спіралі, він відчував, як його переслідує ще одна аналогія. Він не міг її визначити, аж поки у своєму пошуку не натрапив на музику та слова пісні. Навряд чи можна подумати, що в сьогочасному флоті реактивних літаків, ракет і атомних підводних човнів хтось ще досі співає морські пісеньки чи балади; однак Флендж згадав Дельґадо, стюарда з Філіппін, який призвичаївся пізно вночі приходити до радіорубки з гітарою, сідати й годинами їм наспівувати. Існує чимало способів розповісти про море, але, мабуть, оскільки музика й слова не мали нічого спільного з особистою біографією, видавалося, що спосіб Дельгадо забарвлений правдою особливого ґатунку. Так здавалося попри те, що навіть традиційні балади були побрехеньками чи, в найкращому разі, небилицями — як і балади не проспівані, а розказані за кавою в шкіперській коморі чи грою в покер у кают-компанії в день платні або на глибинній бомбі біля юта в очікуванні вечірнього кіно, що замінить одну байку іншою, ще очевиднішою. Але стюард віддавав перевагу співам, і Флендж його за це поважав. А його улюблена пісня починалася так:
Легко бути педантичним і сказати, що Низовина — це південно-східна частина Шотландії; балада, безперечно, шотландського походження, але вона завжди викликала у Фленджа дивні ірраціональні асоціації. Кожен, хто дивився на особливим чином освітлений морський простір чи був у сприйнятливому до метафор настрої, розповість вам про цікаву ілюзію: океан, попри свою рухливість, якоюсь мірою твердий; він стає сірою чи сизуватою пустелею, безплідною землею, яка тягнеться ген за обрій, і єдине, що потрібно для прогулянки його поверхнею, — переступити через верхні леєри; а якщо мати намет і доволі харчів, можна мандрувати від міста до міста. Джеронімо вважав це химерним різновидом комплексу месії та по-батьківськи радив Фленджеві ніколи не намагатися так вчинити; проте та неосяжна рівнина з матового скла була для Фленджа своєрідною низовиною, що для повноти картини майже вимагала самотньої людської фігури, яка долала б її замашистими кроками; кожне прибуття на рівень моря було наче знаходження мінімуму й нескінченно малої точки, унікального перетину паралелі та меридіана, запевнення досконалої, безпристрасної однорідності. Щось подібне він відчував і під час спірального спуску на сміттєвозі Рокко — що місцина, до якої вони нарешті дісталися, була мертвою точкою, тою єдиною, яка містила в собі весь низовинний край. Щоразу, коли він був далеко від Сінді, уявляв своє життя як плинну поверхню, як дно цього сміттєзвалища, що перебувало в стані переходу від увігнутості чи відгородження до ймовірної пласкості, схожої на ту, де він стояв нині. Але його турбували будь-які випадкові опуклості чи ймовірне стягування до відчутної кривизни самої планети, хай там на чому він стоятиме, тож йому лишиться тільки стирчати тут, ніби проекції незахищеного радіуса, протягнутого через порожні лунки власної крихітної сфери.