Томас Пинчон – Нетямущий учень (страница 3)
Довгий час я хвилювався лише через те, що вибудував усе довкола температури, а не енергії. Коли я згодом дещо почитав на цю тему, то дійшов висновку, що це була не аж така кепська тактика. Однак не варто недооцінювати обмеженості мого розуміння: наприклад, я обрав за точку рівноваги 37 градусів за Фаренгейтом тому, що 37 градусів за Цельсієм — температура людського тіла. Незле, еге ж?
Згодом виявилося, що не всі розглядали ентропію так туманно. Знову ж таки, згідно з ОСАМом, Клерк Максвелл[16] і П. Ґ. Тет[17] використовували її, принаймні недовго, у протилежному до Клаузіусового сенсі: як міру доступної, а не недоступної для роботи енергії. Віллард Ґіббс[18], який століття тому в цій країні присвоїв право на теоретичні деталі, вважав її, принаймні у вигляді діаграми, засобом для популяризації термодинаміки, зокрема її другого закону.
Проте тепер у цьому оповіданні мене вражають не затемнені місця про термодинаміку, а те, як вони відображають деякі з уявлень про 50-ті. Гадаю, що в цьому тексті я тоді найближче з усього написаного підійшов до бітниківської оповіді, хоча, думаю, дещо ускладнив той бітницький дух вживаною наукою. Я написав «Ентропію» в 58-му чи 59-му — коли в оповіданні я кажу про 57-й як про «минулі часи», це майже сарказм. У ті часи один рік скидався на інший. Один з найзгубніших наслідків 50-х полягав у переконанні людей, які дорослішали в те десятиліття, що це триватиме вічно. Довкруги відбувалося багато безцільних подій, аж поки Джон Кеннеді, якого тоді сприймали за конгресмена-вискочку з дивною зачіскою, не почав привертати до себе увагу. Поки Айзенгавер був коло керма, видавалося, що немає жодної причини, чому б усе не тривало так, як триває.
З того часу, як написав це оповідання, я постійно намагався збагнути ту ентропію, але що більше я читав, то менше мав певності. Я спроможний простежити всі визначення в ОСАМі, те, як ентропію пояснює Айзек Азімов, і навіть дещо з математики. Однак у моїй голові якість і кількість ніяк не складуться докупи в якесь одне поняття. Слабка втіха виявити, що сам Ґіббс передчував цю проблему, коли характеризував опис ентропії як «надуманий… невиразний і складний для розуміння». Коли я тепер думаю про свою власність, то дедалі більше пов'язую її з часом, тим людським односпрямованим місцевим часом, із яким ми всі стикаємося і який, подейкують, завершується смертю. Не лише термодинамічні, а й медичні процеси часто не можна відмінити. Рано чи пізно ми всі це безпосередньо з'ясуємо.
Пишучи «Ентропію», я загалом цим не переймався. Я був більше зайнятий тією безліччю надуживань, які вчинив на папері, зокрема нагромадженням слів. Не обтяжуватиму вас детальним обговоренням усіх надуживань у цих оповіданнях, хіба лише скажу, як мене засмучує та кількість вусиків-пагінців, які постійно з'являються. Я і досі не певен, що таке вусик-пагонець. Думаю, я запозичив це слівце в Т. С. Еліота[19]. Я особисто нічого не маю проти вусиків-пагінців, але моє надмірне використання цього слова — гарний приклад того, що може статися, коли витрачаєш забагато часу й енергії тільки на слова. Це часто й переконливо радять усі й усюди, але саме моя помилка в тодішній хибній послідовності дій полягала в тому — вірте чи ні, — що я переглядав тезаурус і відмічав слова, які звучать круто, хіпово чи, ймовірно, створять мені гарний імідж. При цьому я не переймався тим, щоб дізнатися зі словника, що вони означають. Звучить дурнувато, бо так воно й було. Принагідно згадую про це лише тому, що інші, можливо, так чинять, навіть поки ми це обговорюємо, і їм, може, буде якась користь з моїх помилок.
Ту саму безкоштовну пораду можна дати й щодо тем. Усім кажуть писати про те, що вони знають. Поширена проблема полягає в тому, що на ранніх етапах життя ми думаємо, що знаємо все — або, якщо висловитися практичніше, ми часто не усвідомлюємо масштабу й специфіки нашого невігластва. Невігластво — не лише порожній простір на розумовій мапі особистості. Воно узгоджене й наділене обрисами, а також, як мені відомо, правилами роботи. Тож до логічного висновку, що писати варто про те, що знаєш, можливо, варто додати ще й пораду дізнатися про власне невігластво й ризик зруйнувати через це невігластво гарне оповідання. Оперним лібрето, фільмам і телесеріалам дозволяють вийти сухими з води з усіма їхніми помилками в деталях. Якщо проводити забагато часу перед Теликом, то письменник може повірити в те саме й щодо літератури. Але це не так. Може, й не геть погано вигадувати (я і досі так роблю) те, чого не знаю чи що мені ліньки з'ясувати, проте липові дані найчастіше з'являються саме в тих доволі делікатних епізодах, де вони важливі, а тому вони гублять свою маргінальну чарівність, яку мають поза контекстом оповідання. Доказом є приклад з «Ентропії». В образі персонажа Каллісто я намагався показати наслідки своєрідного середньоєвропейського розчарування і тому вписав фразу
Урок тут очевидний, але його час від часу ігнорують, — просто треба перевіряти свої дані, особливо здобуті випадково, скажімо, з чуток чи зворотного боку вінілових альбомів. Врешті-решт ми перейшли до ери, коли, в принципі, кожен може поділитися неймовірним обсягом інформації, просто натиснувши кілька клавіш на пристрої введення. Більше немає жодного виправдання дрібним дурнуватим помилкам, і, сподіваюсь, це також призведе до значно суворішого самостримування від крадіжки даних у надії, що ніхто цього не помітить.
Літературне пограбування — це захоплива тема. Як і в кримінальному кодексі, тут є різні ступені. Вони варіюються від плагіату до просто «видобутку», але все це різновиди хибних дій. А якщо, скажімо, вважати, що немає нічого оригінального і всі письменники «запозичують» з «джерел», усе одно лишається питання наявності рядків вдячності чи покликань на джерела. Я спромігся на це лише в «Під розою» (1959), де, хай і опосередковано, висловив вдячність епонімному путівнику Карла Бедекера[22], чий довідник про Єгипет 1899 року був головним «джерелом» для мого оповідання.
Я нагледів цю книжку в корнелльському кооперативі. Усю осінь і зиму в мене була творча криза. Я ходив на письменницький семінар, який проводив Бакстер Гетевей[23]. Саме того семестру він повернувся до університету після нетривалої відсутності. Людина-загадка, що лякала мене. Курс уже якийсь час тривав, а я й досі нічого не подав. «Подавай, — радили мені, — він хороший хлопець. Не переймайся». Вони так кепкували, чи що? Проте це вже перетворювалося на чималу проблему. Нарешті, коли вже минуло десь півсеместру, мені поштою надійшла листівка з мультяшною картинкою, на якій була туалетна кабінка, вкрита графіті. «Ти вже досить потренувався» було на картинці. А всередині листівки — «А тепер пиши!». І підпис — Бакстер Гетевей. А чи не міг я, уже розплачуючись за неї на касі, підсвідомо планувати зробити цей бляклий червоний том основою свого оповідання?
Чи міг Віллі Саттон[24] пограбувати сейф? Для мене здобиччю з Бедекера стали всі ті подробиці часу, а також місця, де я ніколи не бував — аж до імен дипломатичного корпусу. Хто зміг би вигадати ім'я на кшталт Хевенгюллер-Метш? Щоб інші не зазіхали на прийом, що звабив і далі зваблює мене, зазначу, що це паскудний спосіб писати оповідання. Тут і в «Ентропії» та сама проблема: я починав з чогось абстрактного — термодинамічних неологізмів чи інформації з довідника — і лише потім намагався розвинути сюжет і персонажів. Це попросту, як ми, письменники, кажемо, через дупу. Якщо не брати за основу людську дійсність, можна лишитися з черговою учнівською вправою, яку так нагадує це оповідання.
Я теж міг красти чи, скажімо, «видобувати», якщо говорити витонченіше. Я ріс, читаючи багато шпигунських детективів і гостроцікавих романів, зокрема Джона Бакена[25]. Тепер усі пам'ятають лише одну його книгу, «Тридцять дев'ять сходинок», але він написав ще з півтора десятка інших добрих, а то й кращих творів. Вони всі були в бібліотеці мого рідного міста. А ще Е. Філліпс Оппенгайм[26], Гелен Макіннес[27], Джеффрі Гаусголд[28] і багато інших. Зрештою, сукупний ефект мав би вибудувати в моєму некритичному мозкові своєрідне тіньове бачення історії, що передувала двом світовим війнам. Політичний процес прийняття рішень та офіційні документи важили в ньому не більше за приховані рішення, шпигування, діяльність підставних осіб і психологічні ігри. Значно пізніше я зазнав двох інших потужних впливів: книжки нарисів «На Фінляндський вокзал» Едмунда Вільсона[29] і трактату «Державець» Нікколо Мак'явеллі, що допомогли мені сформулювати цікаве запитання, на якому базується оповідання: якою є наша історія — особистою чи статистичною? Тоді я читав багатьох вікторіанців, дозволяючи Першій світовій війні набути в моїй уяві вигляду милої підлітковому розуму принадної прикрості — апокаліптичного зіткнення.